Урізька готика, стр. 22

Петро впав на подушку, притис долоні до вух. Ніколи ще не чувся таким безборонним у власній хаті. Він не знав, хто то був, здогадувався, що причина у ньому самому, а тому він нікуди не дінеться. У голові билася одна думка: аби Орко не почув того, що чує він, бо це зробить їх обох нещасними. Попри все він мав надію, що то йому привиділось і не матиме продовження.

Ненависть з’їдала пана вчителя, і те, що відкривалося людським очам, було лише сухою шкаралупою, всередині якої розгорявся вогонь. Він подер на дрібні кавалки картку, що залишив фотограф, щоб пропав навіки, й спалив. Те саме він зробив би з тими панами, котрі волочилися по селі. Нероби!

Мусив завтра вибиратися до Самбора, аби ніхто з них не шарпав його двері. Можна буде заночувати у швагра, хоч то добра скотина, клятий бакалійник. Заріс салом, як свиня. У цьому світі не було жодної людини, котру би пан Гнат любив. Від тих, хто намагався його полюбити, він тікав. Намагався говорити до всіх тихо, рівно, без жодного виразу на лиці. Інакше, як міг би обманути тих простюхів?

Заспокоювався лише коло горівки, дешевої, паскудної, їхньою з Лейбою таємниці, що обидва називали «ліком», бо хіба то не лік для такого чоловіка, що вже не має в жилах краплі крові, а лиш чистий алкоголь? Він був певний, що ніхто в селі не знає про його хворобу, але ті двоє… Хто знає, ким вони є насправді? Куди він піде, як його виженуть зі школи? Ні крейцара за душею.

Втім, якби йшлося лише про роботу. Могли статися речі ще страшніші. Бо часом приходив до вчителя гість і руйнував його єдину фортецю — ненависть. Сей диявол у людській подобі приходив завше уночі й розповідав жахливі речі. Він не міг від нього нікуди сховатись: руки самі тягнулись відкрити засув. І хоч би раз приніс з собою горівки чи якогось панського напою… Ніколи не приносив. І сам не пив. То була стріча вогню й води. Гнат поринав у самі глибини пекла й звідти слухав той голос. Що є гіршого, ніж коли нема куди втікти?

Якби була жива його Софійка, того не було б. Але з роками пам’ять про небіжку робилась все тоншою, ставала як папір. Кожного разу, як Софія приходила до нього у сні, мовчала. А се вже років три не снилась. Можна було би піти до сповіді, але ксьондза Мацея зі Самбора він не терпів, і віри в ньому не було навіть з гірчичне зерно. Тому й не ходив до отця Антонія шукати помочі. Не мав сили навіть накласти на себе руки, бо від того душа ще більше би страждала. Його мозок, обпечений алкоголем, був занадто немічний, аби спізнати природу ненависті. Про таких, як пан Гнат, можна сказати: їм ніде не буде добре на землі, лиш під землею. Він запорпувався у землю вже не стільки свідомо, скільки за інерцією, і вже лишилося зовсім небагато, аби міг сховатися там назавше.

Йому вдалося обдурити всіх, майже всіх. Той, кого він слухав ночами, киваючи мовчки головою, би не прийшов, якби не знав, що має справу з пропащим чоловіком. Пан учитель навіть не чув його, заглибившись у землю власної могили. Той нічний гість теж заслуговував ненависті, бо заважав йому. Приходив тоді, коли хотів. Найчастіше вчитель, допивши свою порцію, засинав, а коли прокидався, того вже не було, і гніт у лампі був сухий, виссавши всю нафту.

ІV. Відрада

Ще вранці пастухи гнали худобу на толоку [171], як тільки розтоплювало іней, аби заощадити паші на зиму, хоч невідомо, який пожиток був з того мізерного випасу. Та добре, що худобина не нудилася в стайні. Худобу на селі шанували більше, ніж дітей, яких будили рано й посилати пасти навіть у дощ, хоч дитина могла застудитися і вмерти від такого недбальства. Але нічого: замість теплої одежі дітиська грілись коло вогню, замість домашньої страви пекли бульбу, а добрі духи берегли їх від недуги. Ті духи мешкали у вербах, похилених від старості, в дупластій, випаленій блискавкою липі, у прозорому осінньому терні, поміж поламаними сухими бадилинками, і не вірити в них — просто гріх: світ мусить щось здержувати, аби він не розсипався і не розтікся, аби не змістився убік. Хтось мусить наглядати, аби люди й звірята додержувались Закону. Якби того не було, то дерева виростали б до неба, а пташки гинули взимку від холоду й голоду, і люди би не спали вночі. Усе летіло би кудись у прірву, доки світ не спустів би до краю. Однак Закон стримував усіх: рослин, щоб досягали потрібного росту, пташок, аби відлітали у вирій, звірів, щоб спали в норах. А людська дитина мусила рятуватись від негоди рухом, вигадуючи собі забави. І посилаючи її на вітер і дощ, батьки відучували її від розкоші. Хто не пас корови — не пив молока, не їв сиру, хоча й не мерзнув.

Орко тепер міг спати довше, бо корови вже не мали. Їли бульбу, змащену олієм [172]. Але тепер у неділю не було кому зварити їм пирогів, то їх принесла сусідка. Батько з сином знали, що так довго не буде, що їх жаліють, бо стратили Орисю, але хлопець утішився. Петро сказав:

— Лиши мені трохи. З’їм, як прийдемо з церкви.

Орко зітхнув. Пироги вже схолонули в непаленій хаті. Він з’їв небагато. Мама варила ліпші, біліші. Може, тато подумав те саме. Орко дивився на нього зі страхом: який блідий, аж очі позападалися….

— Ви би, тату, поїли. Може, єгомость не буде мати часу вас висповідати…

- Єгомость вчора мав гостя. Нині він знайде для мене час, — з притиском мовив Петро. — Збирайся і йдемо. Після служби або замкнися в хаті, або йди до хлопців. Чув?

«Та що з ним таке? — здивувався Орко. — Ніби я мала дитина…» Нічого не сказав, бо думав, що тато переживає, бо він оден [173] лишився у нього. Був певний, що се йому перейде. Ще не знати, чи знайде для себе роботу, і чи возьме Орка з собою. Коби [174] до міста! Орко бував у Самборі з татом, але ніколи вони не заходили в жоден з тих височезних домів з такими пишними дверима, як царські врата у церкві. Він знав, що ніколи не буде паном, бо на те треба дуже довго вчитися, або знайти скарб, та все одно інше життя його цікавило. У свої неповних п’ятнадцять літ він готовий був прийняти долю: бути коло тата, робити коло землі, як тато, потім оженитися… Мало, чого він хоче насправді! Тата не можна лишити самого. Досить йому було уявити одинокого тата, як на очі наверталися сльози. То нічого, що не мав ще великої сили робити: з часом те прийде.

Коли вийшли надвір, сонце глянуло їм просто в очі, і це було неприємно. Орко не любив стояти проти сонця. Від того починала боліти голова, а між брови ніби хтось забивав цвяха. Цієї неділі правилося в долішній церкві. На низу високої дзвіниці були відчинені двері. Малим Орко завжди порвався збігти вузькими сходами на сам верх і потриматися за грубі шнури від дзвонів. Тепер дзвонив паламар, бо Юзьо-дзвонар умер торік. Юзьо вмів дзвонити, а паламар робить те як-небудь, аби лиш називалося, що дзвонить. Коли Юзьо дзвонив, було чути аж в Горішній Дубині, аж в селі Лопушна. Казали самі лопушанські люди. Дзвони ті самі, але треба вміти в них вдарити, щоб поцілити в саме серце… Юзьо дзвонив довго: не для того, щоб почули, і знали, що треба йти на службу, або хтось вмер, а щоб люди тішились. І Юзьо ніколи не проганяв дітей, хіба просив, аби лізли на дзвіницю помаленьку, бо низ був вистелений кам’яними плитами. Посередині стояла скринька з недогарками свічок, схожа на труну, і менші діти боялися близько до неї підходити. По кутах стояли хоругви, старі знищені образи, хрести для хресних ходів. Дзвіниця — ніби маленька церква, куди вільно заходити лиш дітям і тим, хто там служить. Небіжчик Юзьо любив оповідати про дзвіницю, як мав, звісно, добрий гумор.

— Видите тоту крокву? Там мало би бути ім’я майстра, що будував дзвіницю. Знаєте, що з ним сталося?

— Розкажіть, вуйку, — просили діти, хоч знали сю історію, але все одно хотіли послухати.

— Видите, що то дуже висока дзвіниця. Такої більше нема, тільки муровані бувають вищі… Той майстер, розказував мені тато, царство йому небесне, знався на ворожбі. Раз сидів на самій горі й щось там робив, і увидів фіру. Він узяв і загнав сокиру в оте місце, звідсии не видно. І коні стали, ані руш! Фірман і так до них, і сяк, але коні не рушаються з місця, ніби щось їх не пускає. Тоді хтось порадив фірману піти до корчми, купити фляшку [175] пива й розбити її об дишло. Той так і зробив. Як тільки фляшка розбилась, майстер упав із дзвіниці й розбився на смерть, не вспів [176] увінчати дзвіницю хрестом.