Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї, стр. 48

Такою, якою вона є насправді.

Вітер вологий шиби толочить у бібліотеках, книгарнях, викидає портрети на вулицю напівосвітлену, ті летять а летять, обганяючи вершників, прилипаючи до їхніх мокрих жупанів, на спини, на дужі рамена й невидимі лиця; отож, відтепер: раз — і всміхнений Березовський, два — і Ведель зажурений, три — і зажурений Моцарт; світло, вруна, сніги, березневі, нічні.

Глечики з-під молока та вина, глечики з-під пітьми і з-під світла; а завтра промчаться вeрхівні, розсипаючи з обіруч золу, б'ючи пилюгу, з музикою з'являться вони, зі врунною, буде їх дужо, бо сказано в напівпрочитаній книзі хвали: «Колесниця Божа дивна тьмами воїнства гобзує»; потім щезнуть і музика, й вершники, а залишиться тьма.

Такою, якою вона є насправді. Осанна!

Цвяхи і вухналі зацвітуть березневої ночі в похмурій робітні; коні вудила гризуть між зірок, що не вигаснуть; як учорашні бурульки, гострі й іскристі, всадить їх Він у вишневу, засніжену плоть.

Весла до човнів летять, на воду велику, як віра, ступити без остраху кличуть; добра ця чорна смола, добре ці чорні копита вистукують такт — з ним попливімо в Рахманський Великдень, до воскресіння, повз сніги березневі, густі, наче книжка, прочитані до половини, а потім відкладені, — нам теж забаглося хвалити Господаря щедрого, що на води Його, розгорнуті вміло, тепер солонава вода осідає — не завадить цей присмак могутньому спалаху нуртів на дні; тільки підкреслить цей присмак ціну в сонці й під сонцем найзлотшого трунку — життя.

Водо! Скойки і риби твої, коріння прозоре, що вгрузло у землю пахучу; мова твоя українська і тіло гнучке, непродажне, пресвітле! Глибоко в тебе пірнаю, коханець і муж якнайкращий, небувалої ласки вітри — бо в тобі є вітри — перехоплюють віддих у розкіш, ніби хмару, легку і липневу, несуть архаїчними руслами, втіхою, найсолодшою після потреби дивиться в Бога.

Водо снігів березневих, ліхтарів на мостах! Берегине праматері нашої — многосвітлої Тьми, Водо Маріє! Радуйся, Водо, — провісну Золу розсипають з обіруч вершники; дужі в них коні і невидющі, в гриви заплетено зела гіркі, полинові.

Треба чистішати нам, годі вже тішити це лже-сирітство (з чиєї направи?), тато і мама живі, бо жива їхня кров, що пронизує серце, — як стріла, рятівна й незбагненна.

Благословенна і тиха, людська, у прозорих, у звичних узорах, — крове, усе вже насправді, — і втома; а втому тамують вином. На край опівнічного міста позичати ідеш цигарок, затуляючи каптуром очі, учора ще ялові.

Це, звичайно, не вірш і не хроніка; це риторика самосійна, напівтемрява папороті; сповідь незатишна, вереснева зима, підперезана стьожкою яблук летючих, вечірніх. Це, звичайно, не тлін, — безумовне продовження звички вдягатися вранці або рахуватися з іншими; це вузенькі стежки, перетрушені листом опалим, сосновими голками, сосновими шишками — мініатюрами вдалими пагод, яких ви не бачили, очі, учора ще ялові. Це, звичайно, не вибух на атомній станції, з післямовами телеполітиків, і з Поліссям, що навхрест забите дошками, — водночас, це також слова, теж підперезані стьожкою стронцію; хоча це не ліки, і не лічба, не літопис досліджень окремого виду щурів; це зимопис і виставка Перша шиб у морозяних квітах, які тануть від подиху та від монети; хто ж не знає, що танути — це сповідатися?

Крове, кричуща і зла, крове, зібгана в тілі законному і підкорена карбам небес, на яких розумівся Федькович; крове з каменю й скла, крове з мотлоху і настанов, крове-звалище, до якого збігаються ультрамаринові вулички; джерело, що від захвату гине, ледь поглянувши на материзну свою осіянну.

Вічнонезаймана діво Ізольдо на ложі духмяному в Бога Трістана, а поміж вами — лиш тіло людське, тлінний меч.

Вітре ясновишневий і бaгрий, і чорно-червоний! Обертай, обертай мудрі крила свого вітряка, що поставлений зліва у грудях! Як без тебе справляти роботу святу і несмертну Мірошникові, Котрий без роботи цієї — немислимий?

Сьомий концерт віддаляється, залишивши в кімнаті запах воску та ладану, коло світла на стелі, заснованій павутинням, що його візерунки повторюють розташування артерій у людях, у жайворонках, у ягуарах. Ще подзвонюють старовинні бурульки, ще скрапує мережана кров; кора, під якою течуть коні-айстри — незідрана. Лицарі складають пісні. І сірі плоди шипшини на тлі червоного неба.

Поскрипують дверцята в шафах, запилюжене скло глухо бринить, набубнявіле книгами (торохкими коробками маку). Сьомий концерт віддаляється.

Отож, на божевілля ти не спромігся, дитячий пророче, який повертається з міста і тюльпани, червоні як небо, в холодних руках; на прирученість приречений пророк; а в під'їзді запах вицвілих котів; а знедавна твої крихітні злочини стали помітнішими; це тому, що все меншає книг і це добре, хоча ще не осінь.

Усі повертаються до Греції.

Але Грецію не побачиш з вікна. Чи, може, дощу? Чи, може, ні Греції, ні дощу не побачиш, дмухаючи в жовту сопілку? Усі повертаються до Греції, залишивши тут драний посуд, безсилі будильники, шипшину з колючкою, сніжинку на ній, і тебе, — словом, увесь цей мотлох, за яким о шостій приїжджає машина, це ні від кого не залежить, а при в'їзді написано: «Можеш виплакатися, якщо зумієш» — і ніхто не плече, бо всі повертаються до Греції; і ніхто не вміє.

Лицарі складають пісні, скинувши обладунки. Троє голих дітлахів намагаються підняти меча. Далі — мармурові сходи, якими знову підіймаєшся на терасу; звідси вояки видаються малесенькими, як таблетки нітрогліцерину, а меча взагалі не видно. Троє голих дітлахів біжать іззаду, наздоганяють; ти вискакуєш у перші ж двері, повертаєш ключ у замку, відсапуєшся.

Зелена кам'яна жінка з золотими бровами і гранітними очима йде назустріч, раз по раз киваючи білим хризантемам, якими обсаджена стежка.

Кінець сьомого концерту

Концерт № 8 («Сентиментальний»)

Батуринський палац, наче зібгана коробка «Прими» в пияцькій кишені; наче палац, у якому впродовж століть ніхто не живе, у якому живе тільки горлиця-та-сова та кілька затюканих привидів (уночі клубочиться музика, а на терасі кришталь передзвонює срібло); такий батуринський палац приходить до Сейму, де я ловлю рибу, сідає поруч, порохнявий, уже й не скупий, бо старість майнула, як один зимовий день, а безсмертя — це, Костику, так, ніби старість, котра не минає за один день, неминуща старість, а ще оці привиди, птахи, які гидять щодня на плечі та сходи, і оце ще ріка та ти, та… з чого я, власне, почав, не пригадуєш?

Пахне світлом і мохом. Кажани випірнають із ран. От аби, Костику, палаци були як ті змії і щовесни змінювали шкіру, ні? А то ця музика, Рінальді не дописав її, поїхав, Березовського забрав, а вона вже геть продралася, повія, а не музика, де ти ще таку бачив? Просить заплатити, а чим тепер платять, я он пива не можу купити собі; приходять, лазять, зазирають у очі, а насправді ти їм зовсім не потрібна, Філемон, Бавкіда, клює, чи ти заснув, чортибатькамать!

Молоденька щучка зривається вниз і показавши нам язика, тікає назад у теплу рожеву воду. Старий підскакує, спересердя тупає ногою і плює; не сказавши більше ні слова, дибає до пішоходки. Латані торби бовтаються на плечі, кажани в'ються довкола колон, скрипить самотня скрипка, а замість струн у неї — чотири волосини, висмикнуті з конячих хвостів: гніда, сива, чала, ворона; залишаючи на піску дві нерівні борозенки, волочаться вистріпані крила. Сліди від його босих ніг умить заповнюються водою.

Палаце мій, старенький мій, недужий палаце, нарікаючи, відходиш туди, де безсмертя — не винагорода, а прокляття.

Не озивається.

Дикі гуси повертаються, а тут, між калюж, грязі, машин зустрічає їх моя мама з клуночком у руці. Налякана земля, від якої несе бензином. Невеселі райдужні розводи сплітаються у воді, як гаддя. Білі пластівці стронцію сиплються з неба, пронизуючи благально простягнені дари диким гусам, що повертаються.