Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї, стр. 35

— Костику, чому ти постійно ниєш?

— Чому я нию? Як же мені не нити, Андрусю, коли я хворий? Усі хворі ниють, більше альбо менше.

— Чим ти хворий?

— Собою! І часом, у якому довелося опинитися! Бо я ніяк не можу народитися і стати собою уповні, бо живу навмання, наосліп, як і всі ви, зрештою, тільки ви не надаєте цій сліпоті і снові розуму аж такого великого значення, тоді як у мені залишився один біль з мене, біль того, кого надто повільно підсмажують на цьому українському вогні, а тоді, коли надумаються зжерти, то побачать, не приховуючи незадоволення, що Костик згорів, що все згоріло і залишився з болю один лиш неїстівний попіл. Куди мені подітися від цієї хвороби? Їхати до твоїх шовіністичних британців і мити їхнє начиння, під акомпанемент ситих відрижок довідуючись від них, що українці взагалі-то недолюдки, які ніколи не вступлять до Європейського Союзу, шляк би його трафив? Сидіти серед своїх здичавілих співплемінників, виглядаючи громадянської війни і плекаючи надію, що, може, поталанить здохнути з голоду, перш ніж вона почнеться? Чим я хворий! А ти не знаєш? Коли роками — марнота, коли роками неможливо заробити на стерпне життя, і на нестерпне — також неможливо, і жодного листа, і нікого не цікавить, як я живу, чи я живий ще взагалі, чи не мучить мене, чого доброго, самотність, коли не приїхала ані одна блядь, щоб…

— Ну, чому ж, — меланхолійно перебила Андруся, — одна приїхала…

Вона мала на увазі себе.

— Жарти у тебе, — пробурчав заскочений Костик.

— Які? Які в мене жарти? — Андріяна задихалася від сміху.

— Маріхуанні.

— Звідки тобі знати, що то є маріхуана? — настала черга Андрусі бути заскоченою.

— Бо вона штиняє аж сюди, на цілий вагон, вчадіти можна. Андрусю, я таки спалив ті нещасні свої книжки, — повідомив він найсвіжішу новину.

— Добре зробив. Усі? Сам? Чи хтось то видів?

— Усі до одної. Разом з Бамбулою і ще двома ураганними художниками. Аліна знімала, за тиждень показуватиме на телевізії.

— Запишете для мене? Я би хтіла то побачити.

— Запишемо. Але там мало лишиться. То треба було чути, бачити, відчувати зблизька. І брати в тому участь. Такий жар! Той жар не гасне дотла.

— А ще хто був? Морозов? Яринка? Іван? Неборак? Бампер? А ти не забув купити чоколядку для Яринки? Пам'ятаєш, за що?

Костик подивився на янгола. Той приклав тендітного пальчика до вуст.

— Яринки зараз немає у Києві, але я не забув. Ми нікого не видзвонили, відпустки почалися.

— А в мене так давно не було жодної відпустки, — зажурилася Андріяна. — Літо скоро перейде, а я все тут…

— Так пусто літо відійшло, — Костик дивився у дзеркальце на величезний шрам над її правою груддю. Колись, іще зовсім юною пацанкою, Андруся хотіла стати амазонкою і намагалася відрізати цю грудь, яка тоді щойно починала рости, батьковим кортиком. Вона десь вичитала, що всі амазонки робили це — задля того, щоб їм зручніше стрілялося з лука. Палаючими стрілами. У нічний океан, над яким течуть солодкі тумани з ароматами акації і жасмину.

— …вже й не дотягнешся рукою, — згадала вона.

— …бо, мов туман, тоненько, — він перевернув дзеркальце і тоскно подивився у свої перемучені очі.

— …скло…, — прошепотіло потойбіччя її голосом і він злякався, що зараз зображення зникне, і хутко перевернув дзеркальце. Андруся була.

— …між літом стало…

— …і між мною… — усміхнулася вона по-Андрусиному.

— …і хай воно пересікло, — він знову перевернув дзеркальце тим боком, який показував його відображення і подумав, що завтра зранку конче мусить поголитися. Вона мовчала. Забула слова?

Манікюрною пилочкою вона підрівнювала ніготь на мізинці.

— …обох нас, — стенула плечима Андруся. Вона ніколи нічого не забувала. У попільничці піднімалася синя цівочка диму від її цигарки, нагадуючи Стрижень Світу. Там, де Андруся, там і центр буття.

— …все ж даю в озброю, — полегшено зітхнув Костик.

— …принаймні стільки супокою, — … … … … … … … … … … … …

— … … … … … … …

— … … … … … …

— … … … … … 

— … … … …  

— … … … 

— … …

— …щоб хоч не битися в те скло, — завершила вона, загасила цигарку, відклала пилочку і гострим нігтиком постукала в далеке арізонське люстро. — Костику, я більше не хочу маріхуани; але я так хочу меду.

Кінець третьої книги

Досвід коронації

«Треба втікати в гори», — сказала вона сержантові. Сержант недобре посміхнувся, сплюнув кудись убік і знову пішов телефонувати. Суцільна пітьма була темно-фіолетовою, а два ліхтарі в ній — сліпучо-білими; може, це було гарно, але Оттла вже не мала сили. Вона сіла біля каштана і задрімала під шелест листя. «Бойове спорядження піхоти, — крутилися в її голові слова, десь почуті або прочитані, — так, бойове спорядження піхоти і сьомий взвод, так, дисциплінарні стягнення і обстановка, наближена, наближена до когось обстановка, так, за арматурою вони не сховаються…» Десь у горах стріляли; знову вийшов сержант, прислухався до пострілів і позіхнув; радіо біля казарми передавало котрусь із опер Доніцетті; загалом це була дуже неспокійна ніч; сержант подивився на каштан і подумав, що він би її трахнув, і взув би, і виграв; але сержант боявся зарази, до того ж, дзвонив телефон; «нарешті, сука», — подумав сержант і побіг досередини; сука повідомила, що бензину не дали, автобус приїде тільки вранці, а потім поцікавилася, чи не з'являлася там, у них, — тут, у нас, — дівчина шістнадцяти-сімнадцяти років з довгим золотистим волоссям, ну, щось такого, доганяєш, звати її Оттла, Оттла її звати, її звати Оттла, її Оттла звати, звати Оттла її і вона дочка генерала Д., вона вчора втекла з дому і півгарнізону знову на ногах —?; «є тут одна, — сказав сержант, — туди просилася, дурна якась, я послав її, сука, спитаю зараз, як її звати»; він поклав рурку на стіл і побіг під каштан, «як тебе, су…, звати», вона скрикнула, розплющила очі. «Оттла», — сказав сержант, «що», — сказала вона, «Оттло, іди до телефону, там тебе твій тато чекає», вона слухняно підвелася і пішла до КПП, але там нікого не було і вона з великою підозрою подивилася на сержанта, який придуркувато і все одно недобре посміхаючись, подав їй рурку; «слухаю, Оттла», — сказала вона і довго слухала те, що їй говорили, а потім сказала: «Добре, я чекатиму, хай папа не хвилюється, даю», — і віддала рурку сержантові, який теж слухав дуже довго і дуже уважно, а потім сказав не своїм голосом «йосць», поклав рурку і сів за стіл, уникаючи дивитися в бік Оттли; «добре, що я її не трахнув, — думав сержант, — кому сказати, генеральська дочка, сука, якби я її взув, мене ж розстріляли б і повісили, ні, є все-таки там хтось на небі, що б нам не казали в школі і на політзанятіях», і він з ненавистю глянув на Оттлу, але та вже примостилася на тапчані, спиною до нього, і міцно спала; сержант узяв шинель, вкрив дівчину з головою і пішов геть; тепер уже він сидів під каштаном, слухаючи, як шелестить листя, краєм вуха вловлюючи клапті останніх вістей, що долинали від казарми, прислухаючись, чи не дзвонить телефон, і все ще не в змозі повірити в неймовірне своє щастя, — в те, що він не виграв її, що йому не дуже й хотілося і дуже й не хотілося, і хотілося не дуже, і не хотілося дуже, що так вчасно задзвонив телефон і що вона, сука, виявилася дочкою генерала, сука, Д. Доньці самого, сука, Д., Оттлі, снився тим часом сонячний сопотський мол, безліч лебедів у холодній балтійській воді, вони переверталися смішними лапами догори, а на обрії стояло кілька військових кораблів, які безшумно і водночас стріляли по гігантському дракону, що поволі наближався до молу; «він же мене з'їсть», — подумала Оттла в сні, але їй не було страшно, тільки дуже цікаво і разом з тим якось солодко-солодко; з кораблів продовжували стріляти, снаряди вибухали вже зовсім недалеко від неї і від дракона, але він спритно пірнав під воду, а вона снарядів не боялася, тому що її тато був генерал Д.; «тато» — смішне слово, вона зовсім недавно десь його чула, але де? Оттла озирнулася і побачила Райнера Марію Рільке разом з Лy Андреас-Саломе. «Он як, — подумала вона, — треба про щось у них спитати, вони все-все знають, а через неї навіть Ніцше здурів»; «скажіть, зараз червень?» — без зайвих церемоній звернулася вона до них; «червень, червень», — закивали головами Райнер і Лу; «а чому ж тоді так холодно?» — спитала Оттла, намагаючись стримати зростаючий внутрішній трем; «тому, що зараз тисяча вісімсот дев'яносто восьмий рік, дівчинко», — люб'язно пояснила їй Лу; «неправда!» — вигукнула Оттла; насправді ж це просто шинель упала додолу й Оттла прокинулася.