З мапи книг і людей (Збірка есеїстики), стр. 18

— що на справдження такого пророцтва, як «Адріатику забризкає мусульманська кров», зовсім не потрібно збройного нападу арабських країн на Європу (саме так раніше було коментовано це місце!), — цілком вистачить і «етнічної чистки» в Косово;

— що згадувані в контексті грядущих Балканських воєн «аланці» — то ніякі не кочівники-алани, предки сучасних осетинів, а просто одна з незліченних Нострадамусових викрутнів-анаграм, таких поширених в езотериці, де діє табу на пряме називання імені, та ще й цим разом вельми прозора — пропущено тільки одну літеру: «аланці»=«алБанці»;

— що зміцнення «нового союзу з Англією» коштом «сарматів, богемців та даків» (себто Польщі, Чехії й Румунії) — то, відай, не «загальноєвропейська антимусульманська коаліція», як припускали досі більшість коментаторів, а всього-на-всього вступ до НАТО нових східноєвропейських членів. От би тільки знаття, чи то Нострадамус сплутав «даків» з угорцями, а чи Румунії ще судилося членство в НАТО — на відміну від України? До речі, про Україну (дослівно, «борисфенців», «наддніпрянський народ») Нострадамус «прямим текстом» каже лиш раз: мовляв, покладе вона край якомусь таємничому закону «la loi Moricque» — чи то ісламському (?), чи, чого доброго, «московському» (якщо Moricque тут — також анаграма), й започаткує великі зрушення на краще, «стокрот привабніше», — як хочете, так і розумійте…

Літо 1999 року — теж одна з небагатьох «незакодованих», прямо названих Нострадамусом дат: саме в середині його «з неба» має впасти, либонь, чи не черговий Антихрист, цим разом, за всіма ознаками, з мусульманського (арабського) світу — «le grand Roi d'Angolmois», «великий цар моголів» (якщо тільки тут знов не яка-небудь анаграма, що дасться розшифруватися щойно, як буде «по всьому»!). Від цього часу «над світом забирає владу бог війни» — воєнні дії поступово переносяться Середземним морем до Західної Європи, і так годочків на двадцять сім, — тобто, звісно, якщо коментатори не помиляються (а коли це вони помилялися?!), і той Angolmois справді Антихрист, і взагалі… Маймо терпець, панове, невдовзі все це з'ясується [64].

Так от, дозволю собі зрезюмувати:

— Доктор Мішель Нострадамус був чудовим астрологом.

А тепер перечитаймо епіграф.

І ходімо жити далі.

Серпень 1999 року

Писати 

Дві слові до «Казки про калинову сопілку»

«Із цією історією трапилась історія». Коли виходив друком перший наклад «Казки», я була найбезтурботнішим чином переконана, що жодної перед- ані післямови, взагалі жодних авторських тлумачень повість не потребує, бо хто ж не читав у дитинстві першоджерела, з якого зроблено римейк! Здається, ми досхочу наслухалися ностальгійних ламентацій, як то ще історично недавно (старожили пам'ятають!) українські радянські діти були любовно засипані пречудовими книжками, і українські, а також всілякі інші народні, дарма що нерадянські, казки знай валили з верстатів мегаломанськими накладами, ще й перевидавалися мало не щороку… Я й сама була колись такою любовно засипаною книжками дитиною, і тоді ж таки й вразила мене, засівши десь у підсвідомості, як загнана скабка, таємниця Калинової Сопілки — так само, як і Синьої Бороди, бо ж в обох них спрацьовує однаковий  м е х а н і з м  п о д р а з н е н н я  ц і к а в о с т и  б е з  ї ї  в д о в о л е н н я: замість розповісти, як і, головне, чому сталося вбивство, непомітно, таким собі оптичним трюком, відбувається зміщення центру уваги, й розповідь переходить на торжество правосуддя: у Ш. Перро поспішають на поміч брати-вершники, як своєчасно викликаний жертвою загін поліції, у П. Куліша (чи, точніше, Л. Жемчужникова) речовий доказ, що викриває вбивцю, постачають ні з якого боку не дотичні до справи зайди-чумаки, і в обох випадках дитина (себто авторка цих рядків у виданні тридцяти-з-гаком-літньої давности) залишається по прочитанню з прикрим відчуттям, наче перед нею, тільки-но відхиливши на шпаринку, зараз же й захряснули дверцята отої жаскої кімнати, в яку вступати заказано, але ж спробуй устояти перед такою спокусою!..

Через тридцять (із гаком!) років я й спробувала відчинити ті дверцята — і подивитися, що ж там, за ними, могло відбуватися  н а с п р а в д і. Чомусь мені вперто здавалося, і здається й досі, ніби «Калинова сопілка» — то нестак  к а з к а, як доведений, із покоління в покоління, усною оповіддю до квазиказкової кондиції  п е р е к а з, своєрідна кримінальна хроніка позаписемної культури, як ото в античній Греції легенда про Івікових журавлів, котрі так само були «виказали» вбивцю: десь у тьмі віків за такими історіями вгадується дійсна трагедія, до невпізнанности обросла «по дорозі», як затонулий предмет на морському дні, рясними черепашками найфантастичніших чуток і припущень. Але якщо з прототипом Синьої Бороди історики принаймні намагаються якось розібратися, то безіменні сестри з «Калинової сопілки», якщо лиш не заціліли яким-небудь випадком у ратушних судових книгах (та й скільки їх узагалі заціліло з нашого середньовіччя, тих ратушних книг?..), безнадійно приречені залишатися поза всякою писаною історією, — з ними годна вже «розібратися» тільки література.

Свою версію-казку я адресувала всім дорослим дітям — колишнім читачам «Калинової сопілки». І ось тут-то, коли книжка вже лежала на прилавках, мене й спостиг справжній культурний шок: таких не виявилося. Так, немов ті давні мегаломанські наклади «Українських народних казок» розточилися, аки дим (чи — сучасні бібліофантоми), і ніхто їх ніколи на очі не бачив. Уже на першій презентації повісти — восени 2000-го у Львівському університеті — аудиторія в понад п'ятсот душ на моє «Пригадуєте, як у народній казці?» мовчала, гейби десь у Ванкувері чи Новосибірську, і я, почуваючись достоту «фольковою» бабцею, що бавить на призьбі онучат, заходилася чесно оповідати, як то «дідова дочка й бабина дочка» (зведенята? чи, мо', тут якісь тонші, більш «фройдівські» стосунки приховано?) пішли собі раз у гай по ягоди і як на зворотньому шляху бабина дочка вийняла ножа та й устромила дідовій у самісіньке серце… По залі прошелестіла хвиля одностайного враженого вдиху: публіка була щиро заскочена крутим поворотом сюжету. Я була заскочена не менше: до чиєї ж дитячої пам'яти я, питається, апелюю?!

Іще гірше стало, коли з'явилися рецензії, — тут мене пойняв уже таки непідробний розпач: «римейку» не впізнав  ж о д е н  із критиків, зате відвертих дурниць набалакано ледве не стільки, скільки свого часу на каламутній хвилі, знятій у пресі «Польовими дослідженнями…»: чумаків плутано з «чабанами» (!), диявола — зі «Святим Духом» (я не жартую!!!), мене саму — з Нечуєм-Левицьким, яко літописця «селянського побуту» (тут я, правда, була мимоволі підлещена: все-таки для «дитини асфальту», котра живу корову вперше вгледіла зблизька в 19-річному віці, це немалий комплімент!), а поважні доктори наших філологічних (так!) наук заявляли студентам, котрі написали по «Казці…» перші несміливі розвідки, що ніякої «інтертекстуальної гри» в цьому творі нема, — словом, стало безповоротно ясно, що краще б уже я писала про Синю Бороду: могла б тоді розраховувати на куди більше вирозуміння.

Стало також ясно, що все моє стилізаторське, любовно-реставраційне «вишивання хрестиком» — по деталях, по затраченій архаїці — пішло, делікатно висловлюючись, коту під хвіст: якщо критика в добрій вірі вважає чумаків «чабанами» (гаразд хоч не «чучмеками»!), то годі сподіватися, ніби вона второпає, що то, наприклад, значить — «понеділкувати» (понеділок як «жіночий вихідний» обумовлювано в Україні шлюбними контрактами аж до XIX століття включно!) і що має на увазі гостя-прочанка, заявляючи: «Я не тіточка, я паніматка», — усі такі незліченні дрібні намистинки, з яких я з особливою насолодою «низала» текст, як ґердан на шию, годилось би, на те щоби справді засвітилися й заграли, супроводити мало не посторінковими примітками — котрі, в остаточному підсумку, чи не перевершили б обсягом саму повість. Проте справа, звісно, не в деталях (Бог, зрештою, з ними, кому треба — розбереться сам!). Справа в іншому.