Серафима, стр. 6

Вона повернулася до кiмнати. Чоловiк спав на спинi. Вiн спав голий, тому вона залiзла на нього, товкла, доки вiн не прокинувся, i заскакала так, що в бiдолахи заклацала щелепа. Серафима летiла кудись, як людина, котрiй не треба щось наздоганяти, утiкати, не треба нiчого, окрiм солодких спазмiв оргазму. Вона зiскочила з товстуна, i пiшла у ванну. Повернулася в червоному халатi. Глянула вниз, пiдв'язуючи рушником голову. Атас лежав i вже не рухався з бiлою пiною бiля рота. Пiд'їхала мiлiцiя, швидка. Серафима закурила сигарету i довго дивилися в синiй морський свiтанок. Не повертаючись вона сказала:

— Пакуйся, нам треба їхати.

— Як скажеш, красуне.

Серафима сердито лизнула губи i, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кiмнати, з задоволенням вдихнувши запах мила вiд бiлої занавiски, що тернулася нiжним шовком об її обличчя. «Це було краще, нiж з ними, людьми», — подумала вона.

ЧАСТИНА ДРУГА

Зелена рiка, полудень лiниво заливає її оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожнiй знак: чоловiк тримає щось подiбне до лопати. Рiчка пливе у її очах — вже рожева стрiчка, а потiм вона взагалi зникне. Птах мирно висить над рiчкою i великий бiлий лайнер — теж. Якщо б у неї запитали, що таке щастя, то вона неодмiнно б сказала, що це воно i є. Це коли нiчого не давить i не болить. «Не пресує», — хихикнула, i закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно є — легке, як пух кульбаби бабиним лiтом.

Столиця — сiро-жовта пiрамiда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило пiд мостом — холод рiдких тiней, сонце, знову холод, — потiм вихопилось на мiст. I тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам'ятала на все життя. Сiро-жовтою пiрамiдою у димах смогу. I їй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкiрянка в рудiй пилюцi. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперiшнiсть їй чужа. Вона, напевне, тодi — як i зараз — була вiдчахнута вiд спогадiв. «Спогади — це павутина розуму», — зараз i потiм думатиме вона.

А нинi мiсто пiднiмалося синiми, наче американськi лiнкольни, стiнами «панельок». I в її пустоту хлинуло настояне тисячолiттями повiтря — наче горiлка в розпечену горлянку на пустий шлунок i пiсля втомливого морочливого дня побiля солоних хвиль моря. Серафима нiчого не запитувала, а її супутник усе розповiдав, хляпаючи слинявими губами. Щось у ньому було їй близьким. Та вона не мала досвiду. Для жiнки досвiд — небезпечна зброя. Здається, вiн у нiй спав, наче старий чорний ящiр. Десь глибоко в жiночiй утробi, звiдки на свiт виходять тi, що за них кожна готова роздерти будь-кому горлянку. Серафима вiдкинулася вiд плеча свого попутника i зашипiла. Той лише поплескав її по плечi, i попросив водiя зупинитися бiля он того пiд'їзду. Дiтвора в яскравих куртках ганяла м'яча. М'яч весело стрибав калюжами. I Серафима усмiхнулася. Але тiльки зараз, а не на вокзалi, вона покривилася: тут сиро i холодно.

Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухається на куцих нiжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Iсаакович, вiн ще Шпуля, офiцiйно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Вiн мав купу всiляких посвiдчень i паспортiв паскудного ґатунку — такий перепав i Серафимi. Мешкали вони за мiстом. В особняку з бiлої цегли, пiд червоним дахом. Анастасiя Валерiївна, рухлива, як дитяча сеча, нiколи не лишала молодят наодинцi. Хоча це було без потреби. За винятком вiдряджень, Шпуля був закоренiлим гомосексуалiстом. Вiн любив абсент, кокаїн i гiпсових поросят. Цi кавалки, нерухомi кавалки глини, нiчим не нагадували свекруху, проте, як i вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь пiд руку i, що не день, одна-двi розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботi, Валерiївна переставала гасати кiмнатами, сiдала бiля телевiзора з недогризком докторської i так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружнiй кiмнатi, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукає щастя по-своєму, хоч у Серафими не iснувало такого поняття — щастя, так само, як i нещастя.

Вiд таких усамiтнень очi у дiвчини робилися сухими i ще бiльшими. I коли приходив Шпуля, вiн якось зачудовано, iз захопленням дивився на неї i шепотiв: «Ну чому, чому, чому ти така…»

Вона вважала його по-своєму милим, головне — вiн не чiплявся, нiколи не кричав, намагався догодити. Але питання рiзке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на бiса вона йому потрiбна? Але це швидко прояснилося: не для мами i не для продажу. Шпуля готував її для своїх оборудок з квартирами.

Осiнь пропливала важкими черепахами барж, i багрянi лiси пiд водою чiпляли вiттям водоростi. Їй видавалося, що рiка повинна вийти з берегiв. Але розумiла вона один запах — звiриний запах землi, який лоскотав їй нiздрi. I, напевне, дарма.

Далi дачi анi свекруха, анi Шпуля її не пускали. Але одного дня вiн прийшов з пакунками. Поклав i вийшов. У пакунках були сукня, косметика i новi туфлi. Серафима байдуже одяглася, наче їй завжди доводилося натягати подiбнi речi, сiла на лiжко, на самий краєчок, бачачи боковим зором у дзеркалi свої високi груди, вигнуту шию, волосся, зiбране в зачiску ще по-дитячому. Але у всьому вiдчувалася вже жорстка жiноча упертiсть. Шпуля зайшов — цього разу в сiрому мiшкуватому костюмi, i вiд нього тхнуло по-чоловiчому: тютюном, трохи потом i алкоголем. Вона повела бровою. Крiзь щiлину у шторах до напiвтемної кiмнати осiнь вливалася багрянцем i невимовною синькою низького неба. Серафима встала, i вони вийшли.

Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очi, вiдхитнуло, але чоловiк пiдхопив її пiд руку, переймаючи вiд жiночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика вiд задоволення; вона усмiхнулася, поправила зачiску, розумiючи, що так ще нiколи не робила, i плечi двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тiльки кахикнув, i вiдразу по його сухiм кашлi, осiнь ударила в стiни домiв, i вони попливли назустрiч безликiй смужцi води. Серафима пiдвела голову й побачила над рiчкою мiсто, що пiднiмалося в горах туману. Вона спинилася i по-дитячому закусила палець.

— Що таке? — Шпуля заглянув у очi й вiдхитнувся.

Так вони всi дивитимуться в ту тисячолiтню безодню: трохи злякано, захоплено i знiяковiло. Як майже всi пiдлiтки, Серафима не замислювалась над тим, що вiдчувала… Через кiлька хвилин вони вже їхали в маршрутцi.

Чорнi павуки тiней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публiка — це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синiй смог. Нiчого не здивувало Серафиму. Їй пiдламувалися вiд утоми колiна, у горлянцi дерло, хотiлося води. Теплий вiтер вiяв у спину.

Шпуля наказав їй стояти бiля тумби, а сам поперся на Круглоунiверситетську — вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодної ятки. Пройшлася вниз по вулицi. Далi був Хрещатик, що збив її з пантелику. Вперше i востаннє вона розгубилась у центрi мiста. Зупинившись пiд стереокiнотеатром «Орбiта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потiк пропливав, i в когось вирвалося, а в неї влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» I вона повернула назад, пiшла повз яток з фруктами: синiми кульками виноградну, гранатами, i вирвалася нарештi на той «п'ятачок», де її полишили. I тут вона повернула голову i побачила його: блискуча бiла фiкса у кутку рота, шкiрянi штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. I у неї там, унизу, все опустилося. Машина наїжджала на машину, гуркiт розносився по кутках, базарний гамiр грибом пiднiмався догори. Запах м'яса, овочiв, сечi, сперми й диму… Вiрменин, який торгував фруктами, торкнувся її плеча. У голову вдарили запахи — рiзкi i знайомi ще з моря, i маленька, майже дитяча, рука простягнула їй гроно синього винограду.