Серафима, стр. 36

На психопатку вона не подiбна. I їй вiрять. Слiдчий просить панi, щоб та як одужає, написала заяву. Вони знайдуть цих негiдникiв. Коли вiн iде, у Серафими — панiка. Вона дзвонить до свого коханця i просить забрати її в кращу клiнiку. Все вiдбувається швидко. Її забирають, а через тиждень вона вже може пересуватися по бутiках з таким виглядом, нiби нiчого її не цiкавить. Окрiм головлiкаря. I Орхiдеї.

Серафима неуважна, забуває купленi речi, забуває взяти решту на касi. У неї часто болить голова. Погляд розсiяний — то зупиняється на якомусь предметовi, то спрямовується кудись далеко, i усмiшка блукає її красивими устами. Вона багато пише. Пише вiд руки, круглими школярськими каракулями. Вiршi незграбнi. А потiм береться за сповiдь. Нiчого особливого у її життi не вiдбувається. Коханець вiдходить на другий план. I вона бiльше зараз нагадує подобу колишньої Серафими. Її розум, як завжди чiпкий, займають чоловiки i жiнки. Думки пливуть, наче сонна рiчка. Її бiльше хвилюють почуття i свiт, що розлягається широкими полотнищами перед її очима. Напевне, вона щось починає розумiти, а може просто ще не позбулась пiсляреанiмацiйного стану. Вона шкодує про те, що наробила, i тихо плаче, занотовуючи все, що знала про свої жертви, до великого зошита. Серафима приходить до знайомого лiкаря, i вони довго говорять на рiзнi теми, важливi для неї i смiшнi для Юрiя. У неї навiть виникають якiсь почуття, але вона не знає, як їх висловити. Зараз вона знову та шiстнадцятилiтня Серафима з мiнiмальним життєвим досвiдом i розвитком чи не семирiчної дитини. Але це скоро минає. Вона повертається на роботу. I її зустрiчають тут ледь не як героїню.

Це був Реус. Вiн не мiг помилитися. Про нього вона розповiдала довгими безсонними ночами, коли Север'ян навчав її правильно змiшувати iнгредiєнти. Зараз вiн бачить свою Серафиму вже не так, як ранiше, i не очима Реуса. Щось зовсiм iнше починає дiяти, ведучи його заплутаними вуличками передмiстя — купи смiття, люди з брезклими обличчям, калiки, пiдлiтки-педерасти, наркомани, сифiлiтики. Вiн iде за жiнками: одна — та, що груба й добродушна — тримає попiд руку матiр Серафими (вiн навiть її iм'я забув i не мав охоти знати). Вони переходять колiї, кiлька порожнiх поїздiв, вагони котрих з вибитими вiкнами, нагадують тiчки собак. Вiн розумiє: щоб спуститися в таємницю, треба випити повну чашу скорботи. Хто промовляє йому цi слова? Север'яновi все одно. Вiн уперто думає про Серафиму: про її тiло, про гострий розум, а решту вiдкидає. Вiн розумiє, що вiд аномалiї до норми — один крок, якщо ти знаєш, де межа нормального. Нарештi вони пiдходять. Це колишня будка залiзничника. Товста жiнка говорить, що вона придбала її за цiлих п'ятдесят баксiв. Благо, прописка була i паспорт. Їм вiдмикають дверi. Маска iз шрамiв, рубцiв, опiкiв. Двi щiлини очей, залитих сивухою. Маска кричить. Север'ян хапає обпеченого за горлянку. Товста б'є його по головi пляшкою. Останнє, що вiн бачить сьогоднi — байдуже, навiть задоволене обличчя матерi Серафими.

— Ось так, — говорить вона i перехиляє Орхiдею. Їй урвався терпець. Вона кладе її на живiт, пiдсовує руки спритно пiдниз. Орхiдея не чинить опору. Вона м'яка i податлива, i обличчя просвiтлене, саме так, чисте обличчя з пекучими карими очима, що переходять зараз у темний, майже чорний колiр. У нiздрi б'є терпким, помаранчевим запахом. А ще парфумом iз розбитого флакончика. Серафима намагається тримати себе в руках. Головне, не пуститися берега. Але вона хрипить, стягуючи лахи з Орхiдеї. Це так довго тривало. Довгi днi i ночi. Запах полину, мигдалю плюс ангiдрид. Пекельна сумiш. Якщо ти, кицю, цього не розумiєш, то краще б тобi було втекти звiдси, — проходить думка. Орхiдея повiльно перевертається на спину i розставляє ноги. Бiлий круглий живiт, розтуленi уста. Ось так, люба, ось так. Вона опускає голову їй мiж ноги, i падає непритомна. Орхiдея кричить, затуливши рот руками. Серафима за хвилину приходить до тями. «Це тебе так люблю», — говорить вона, одними вустами говорить. Дзвенять дзвiночки вгорi. Маленькi срiбнi дзвiночки. Орхiдея опускається на колiна i говорить, що треба йти. I вони їдуть синiм вiд ночi мiстом. Таксист запам'ятовує їх. Вiн запам'ятовує все до деталей. Навiть колiр очей Серафими: та дiвчина, скаже вiн, знiмала лiнзи. I очi у неї, як сталь, i божевiльнi, а до цього — дiвка як дiвка, так, дiвка як дiвка.

Реус кричить, як божевiльний. Крiзь залитi кров'ю очi Север'ян бачить, як безброва, синьо-червона пика корчиться вiд лютi, а ошпарки замiсть рук гамселять товсту жiнку. Покiрна, вона приймає побої. Нарештi маска схиляється на ним, пiднiмає. «Ти знав цю гадюку?», — говорять залишки губ. Север'ян киває головою. Реус мочить ганчiрку горiлкою i протирає йому рану. За хвилину вони сидять i п'ють, а жiнки стоять i дивляться. Несподiвано Реус хапає за волосся матiр Серафими i дико рже, нахиливши над своєю матнею.

— Ось, вона зараз нам все розповiсть… Для повної картини… — вiдкидає її на лiжко, i повертає голову до маленького вiконечка, де жовто вiд лiхтарiв, смогу, куряви смiтникiв, людського послiдища.

— …Вона ж моя донечка… так донечка… у неї це змалечку… вона прийшла i принесла травички: наколотила… наколотила… а потiм люди у басейнi… нi… не всi… зiйшли пухирями, — жiнка скиглить, несподiвано мова вирiвнюється. — А що ви хотiли? Я мала освiту. Я вчителька хiмiї. Коли у дитини талант, я не могла такого пропустити. У десять вона… — знову iстеричний схлип. — …у десять вона переспала зi сторожем… потiм вiн помер… самi знаєте, тому, що у моєї донечки талант… А що, краще, щоб вона кололася i спала з ким попаде… Ну, ми забрали дрiб'язок там рiзний… Трохи грошей. I так пiшло. Пiшло добре. Нiхто не мiг подумати…

— Заткнись! — говорить Реус. — Далi все зрозумiло. Що з цим падлом будемо робити?

Товста баба матюкається. Так, вона б цю суку задавила там, у ментiвцi. Взяла б i, як курчатi, вiдкрутила голову. Вона — хоч зараз.

— Заткнись! — лається Реус. — Ми придумаємо щось iнше.

— За що ви кричите на мене? — скиглить мати Серафими.

Тепловоз разом зi звуками рiже густу, як глина тишу. Север'ян дивиться на вiконечко i думає, скiльки таких вiконечок у мiстах, селах, повних таємниць — гiрких, як жовч i солодких, як грiх. Вiн говорить:

— Сойка!

Жiнка скиглить, але товста дає запотиличника. Пiдтиснувши ноги, вона по-звiриному пече їх поглядом.

— А-а-а… — говорить. — Вона капризувала… Не бити ж менi рiдну кров? Правильно… I я зачиняла її у порожньому курнику… I пускала туди сойку… Це дiяло. О! Як це дiяло… Потiм вона менi сама сказала, що вдячна за це… Вона в нас хороша дiвчинка… Була, доки не знайшла того багатiя… Ви менi допоможете…

— Ах ти блядь! — говорить товста, i дає їй копняка.

— Не бийте мене! Не бийте! Не бийте! Я була гарною матiр'ю…

Север'ян i далi дивитися на вiконечко. Наливає горiлки повну склянку.

— Пий!

Жiнка випиває. Вiн наливає другу склянку. Витягує пробiрку. Крапає кiльки крапель. Добавляє ще одну. Жiнка дивиться на склянку круглими сизими очима.

— Що це? Що це?! Що це?!

— Елiксир вiчностi, — кричить Реус i б'є себе по колiнах.

Вони сидять: калiка, дебiлка, i вiн. Все швидко закiнчується. Жiнка навiть не смикається. Вона мертва, а горiлка ще ллється у шлунок, збiгає пiдборiддям. Вона падає iз зiгнутими ногами.

— Як корч, — спокiйно каже Реус.

— Атож, — вторує товста.

Вони допивають горiлку. I виходять на вулицю. Товста попереду, чоловiки несуть тiло. Вони минають порожнi вагони. Бiля останнього зупиняються.

— Досить, — говорить Реус. — Я втомився. Лишаймо її тут. Один бiс вона нiкому не потрiбна.