Серафима, стр. 3

Вона знала, що в пiдлiтковому вiцi проявляється найбiльше те, що люди намагаються потiм приховати, скоряючись немислимим i невидимим законам. У тринадцять хлопцi агресивнi й злi, вони дрочать i б'ються. У дiвчаток проявляється вся їхня змiїна сутнiсть. Вона зрозумiла це ранiше, нiж їй виповнилося тринадцять. До тринадцяти її прихистком був пiдвал, завалений ящиками з написами «Манго», «Бонд» i казна якою рухляддю. Сюди їх з Настею приводив далеко не запах. Дитячi вирiзки, потiм знятi трусики. Вони намагалися iмiтувати любов, навчалися цiлуватися. Але вона часто, випивши коньяку, розповiдала, що вiд цього кривляння їй робилося смiшно. Обидвi мрiяли про дивнi свiти, що там, на тому боцi. У Настi було пiанiно, а ще листи, якi вона писала сама собi, хоч казала, що вони, нiбито, вiд заморського коханого. Iнодi подруги приходили до Настi. Пили чай, Настя сiдала за пiанiно i томно прикривши очi, грала любовнi романси.

Саме пiд котяче бренькання подруги у Серафими народжувалася думка, що все це їй не потрiбне, а потрiбне лише те, чого вона хоче. А потiм прийшло кохання. Перше.

Територiя їхнього мiста подiлена умовно. Всi умовностi створенi людською психiкою i уподобаннями, соцiальним статусом. Як водиться. Пiсля випадку з Сергiєм, Коломбо Бiлi Гетри i лiкарнею, куди її помiстили (пiсля всього), вона жодного разу не бувала на тому боцi. I весь час думала про це. Низка барiв, що починалася вiд цього кварталу i тягнулася рiденьким потiчком до центру i на другий кiнець, кишiла життям. Туди-бо й спрямовувалися погляди Настi й Серафими.

Там вiдразу закiнчувалися хмари, i саме цiєю дорогою можна було без перешкод потрапити в кипучий, наче розтоплена лава, район ресторанiв, барiв, i просто дешевих гадючникiв. Їм виповнилося по тринадцять. Точнiше, Настi було тринадцять, з половиною, а Серафимi тiльки восени мало виповнитися. Настя це, напевне, розумiла. У неї виросли ранiше цицьки, вона ходила, погойдуючи стегнами, i усмiхалася, зовсiм не як пiдлiток. Нiчого в нiй не видавало пiдлiтка, хiба що прищики бiля рота i на лобi. Тож там, де бавовною збивалися хмари i провалювалися кудись у червону пащу урвища, де смоктало пiски море, на них чекало щастя. Вони чiтко визначили день, коли вийдуть, спустяться i пройдуть повз кiлька порожнiх зупинок, присипаних антрацитовим пилом, вiзьмуть таксi, i куритимуть довгi ментоловi сигарети, скидаючи попiл у вiкно. Так, саме так все має статися.

Настя вибивала з пiанiно полонези, i все говорила, говорила. Як погано запрограмована машина: шматки журнальних статей, кiношних сюжетiв, вчинки героїв мильних опер. Пiднята догори голова, кучерi на плечi, шия з родимками. Серафима тямила, що Настя красива i приваблива. Хоча в її головi напевне не iснувало такого поняття — краса. Треба сказати, що вона добре знала, що таке хтивiсть, хоча саме це слово й не було їй вiдоме. Але Настя, в її розумiннi, спокусницею не була. Гарнi цицьки i ноги — п-фе-е. Нiчого це для Серафими не означало. Вона мала план, i з кожним роком i кожним днем вiн все чiткiше набирав контурiв її власного маленького материка.

Рiвно за тиждень роздовбаний буксир пiдвалив до запасного причалу. Начальник берегової охорони дивиться на пiдгнилi сваї, облутанi зеленими гадюками водоростiв, позiхає, потiм береться за бутерброда. Вiн їсть знехочу, як людина, давно пересичена сiмейним життям, клопотами i таким iншим. Але саме цього дня його погляд зацiкавлено зависає двома кулями — тупими i сiрими, наповненими самогоном, вкритими трiщинами жилок вiд жiночої лайки й дитячих крикiв. Саме туди дивиться вiн — на вилизанi хвилями, дощем i пiдошвами нiг дошки причалу, по яких вiн iде, хилитаючись на довгих ногах. Закурює на ходу. Хапає рацiю, у той час як цигарка гуляє з одного кутка рота в iнший. Хвиля набiгла i ударила, замочивши його спину, а вiн так стояв i пускав у себе над головою дим. Потiм начальник витягнув з кобури пiстолет.

I вони також сидiли пiд п'ятим причалом. Курили, i дивилися, i вже знали давно, здавалося все життя дiвчата знали, як звуть цього чоловiка в чорних джинсах в обтяжку i потертiй шкiрянiй куртцi, який щойно зiйшов з буксира. Настя розправила плечi i виставила груди. Серафима хотiла зробити те саме, але одумалася, бо груди у неї були маленькими — так собi, два прищики. Зате у неї — велетенськi сiрi очi з зеленою радужкою. Ось. А чоловiк зняв куртку, закурив, перекинув кiлька разiв папiросу в ротi, пiдморгнув дiвчатам, умiло схаркнув у бiк мiлiцiонера i подався до трамвайчика, який червоною коробочкою котився в зелених пагорбах мiста. Дiвчата порснули смiхом й перезирнулися. I пiшли слiдом. Серафима нагнулася, застiбнути ремiнця на туфлi, а коли пiдняла голову, то на зупинцi Настя вже розмовляла з ним — Костею Перепаденком на прiзвисько Атас. Саме це вона пам'ятатиме, змiнюючи днi i ночi, роки i подiї, людей i мiста: як вiтром вiдносить руду пилюку, як кричить i кричить в рацiю начальник, а море зеленими язиками лiниво налазить i налазить на берег. Вона пiдiйшла до Костi i стала трохи осторонь, стуливши гострi колiна (одне подряпане), i так стояла, не зводячи своїх велетенських сiрих очей з Костi. Вiн глянув раз, а, може, i не раз, на неї, пiдморгнув i далi говорив з Настею. Потiм вiн зупинив таксi, а не сiв на трамвайчик, поцiлував легко й невимушено в губи Настю i поїхав. Настя пiдiйшла i показала картку — жовту, iз засмальцьованими краями.

— Контрамарка, — хрипло сказала вона.

— Теж менi ще, — вiдповiла Серафима, i дiвчата пирснули зi смiху.

Саме тодi, пiд обломистий гуркiт хвиль, скрипiння свай, шурхотiння пiску вона увiйшла в печаль. I вiдчула, як пiдкошуються ноги, i розпечений цвях входить пiд серце. Вони йшли упродовж синього моря берегом, а дiвчина все намагалася ненароком заглянути за плече, i тiльки тремтiла автострада сизим димом, як i її думки. Вона увiйшла в печаль свого дорослого життя, що, здавалося, завжди була поруч вiд самого народження, i тiльки зараз якiй треба було проявитися, i причина якась глупа: цибатий, подiбний на пiдлiтка, вурка-картяр з метушливими карими очима, кривим носом. Чомусь вона думала про людей, якi порозсiдалися на лавках з однаковими обличчями, в однаковiм одязi; потiм думки слiдом за поглядом перейшли на цицьки Настi, далi проламалося небо: птаха випурхнула з кущiв, ударила крилами, потiм вiддалений крик, гудок пароплава i Серафима зрозумiла, чого хоче i що їй саме зараз треба. Вона усмiхнулася i заглянула в очi Настi. I Настя перелякалася. Серафима солодко провела язиком по губах.

Вiн повiв їх до бiблiотеки. Дорогою дiвчата хихотiли, смикали одна одну за спiдницi, а вiн iшов, трохи сутулий, «на пiвзiгнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило — а вiн не знiмав своєї шкiрянки. Вiн iшов, i весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневi тiнi ворушилися у них пiд ногами, i весь свiт сходився для Серафими на його спинi, на короткiй зачiсцi з жорстким, як дрiт, волоссям. Перед цим вони сидiли в барi. I ось що було, цього звiсно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасовi мацати цицьки, а потiм вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навiженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрiбен був той Атас, не потрiбна Настя. Вона мовби ступила вперед i почула холод провалля першопочатку. Перед її зором лягли квартали районiв, i це був реальний вiдрiзок шляху, котрий вона обов'язково пройде. Серафима пила портвейн — уперше в життi — i їй було прикро i щемко, радiсно й сумно. Навiть хотiлося заплакати, i вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас i Настя, вона лише лизнула язиком губи. I Атас сказав: