Серафима, стр. 29

Пса сьогоднi на мiсцi не було. Жовте листя падало iз хрустоком, майже металевим дзвоном на дахи, а краплi води пищали, як голки по склу, як спицi на колесах велосипедистiв. Пес прихворiв, i чоловiк сьогоднi встав iз тим спокiйним вiдчуттям, яке виникає вiд усвiдомлення того, що скоро доведеться вдихнути останнiй запах затхлого, i перейти туди, звiдки приходять i бiль, i радiсть, i страждання. Вiн говорив до моря, i з голосом його летiв голий сум. Голий, як гiлки дерев, як крига, що у нiй вiдбивається сонце. Чоловiк розiм'яв звичним жестом колiна. Сiв, простеливши бiлий шматок тканини i розiклав перед собою нехитрий харч з незмiнним шматком лiверу. Вiн довго дивився на той лiвер, хилитав головою, дивився i хилитав головою.

— …Я вперше почув вiд нього добре слово. Суки завжди є суками, i нiколи не сходяться з не подiбними до себе. Майже тобi як супружнi пари. I вiн сказав менi те, що на його думку може менi допомогти. Я думав — вiн бреше, але воно таки виявилося дiйсно правдою… — чоловiк замовк i мовчав доти, доки не споночiло i пагорби не надулися бурштиновими вогнями, i непотрiбнi природi звуки, зависли у повiтрi, мов розпечена лава. Зiбравши скарб, вiн пiшов упродовж берега. Чоловiк iшов, кашляв i щось бурмотiв собi пiд носа. — …Аби я знав… аби я знав… аби я знав…

Чоловiк iшов чорною карлючкою проти жовтогарячого пагорба, повернув налiво, i кам'яна стiна, латками висвiчена лiхтарем, сховала його.

Вiн iшов, присвiчуючи собi кишеньковим лiхтариком, i за скрипучим звуком, i за тим, що зайчик свiтла раз-у-раз пропадав, можна було здогадатися, що то старий, на пружинi, лiхтарик. Чоловiк накручував пружину, що дуже швидко слабiла: зупинявся, накручував, зупинявся i накручував. I монотонне дзижчання зливалося зi звуками рокiтливих хвиль, долiшнього листя i ще чогось, що годi розiбрати.

В аеропорту Афiн до Серафимi повернувся здоровий глузд — щоправда ненадовго, — вiрнiше, холодний iнстинкт боротьби за життя. Вона потелефонувала до Юркевича. Але, на жаль, не застала нiкого. Офiсним вона передала, але офiснi чи то забули, чи то гадали, що обiйдеться й так. Наступного разу вона потелефонує за два тижнi. А зараз, закинувши голову, трiпонувши головою, вона радiсно приймала сонце, забуваючи все на свiтi. Далi були Салонiки — прихисток нездар — бандитiв, мiльйонерiв, проституток i спудеїв, з хтивими екскурсоводками. Волоокi, засмаглi, в дешевих китайських шмотках, вони випасали жертв, тягаючи по древньому камiняччi юрби галасливих пiдлiткiв. Показний Слiпак вiдразу упав однiй такiй у око, тут Серафима смикнулася: щось роздерлося — прямо у пiхвi, а не в головi. I вона зрозумiла, що це ревнiсть. Це як у кiно, i навiть краще.

У Салонiках вони вийняли цiлу вiллу. Хазяїн, товстий, з гаванською сигарою грек, так йменував цю споруду. Грек ласо й вiдверто п'ялився на задок Серафими, угадавши справжню професiю Слiпака, попри його балачки про будiвельний бiзнес. Вiн ще довго длубався куцим, як нiмецька сосиска, пальцем у кошлатому вусi, i прицмокував услiд. Вони ввалилися в кiмнату з бiлими занавiсками, роздутими теплим бризом, з маленьким столиком з горiхового дерева, з розкиданими по ньому золотими персиками, i зайнялися коханням. Передихнувши, вони мовчки лежали в глибокiй тишi пiд гуркiт моря. I починали знову.

— Мамочка! — закинувши йому на плечi ноги, горлала Серафима на все горло.

Пузатий грек, попихкуючи сигарою, лише хитро мружив око. Вiн погойдувався в крiслi на верандi i чекав, спокiйно постьобуючи з чарки ракiю, коли все закiнчиться, i можна буде обговорити проблеми зi Слiпаком i його дамою. Потiм вони вийшли, разом i почали говорити. Про що — можна лише здогадатися, але не про кохання, i не про праведне життя. У них намiтився план. З того боку вулицi лейтенант, спiвробiтник Iнтерполу, до прiлi мiж половинками заклацав фотоапаратом. Бiльше говорила жiнка — це лейтенанта здивувало. Бiльше говорила вона: степенно склавши руки на животi, так говорять монахинi, або мученицi на католицьких гравюрах. Лейтенант присвиснув, похилитав головою: за багато рокiв вiн навчився бачити рiзних людей i вираховувати їх з першого погляду. Це була ще та штучка. Принаймнi, десь у великому мiстi можна оманутися, зустрiвши цю дрiбну злодюжку — саме так чомусь вiн подумав — на великосвiтськiй туснi в ролi запрошеної гостi. Його зовсiм не хвилювала її врода. Лейтенант любив турчанок — фарбованих блондинок, пухленьких, з опецькуватими нiжками. Тому план про щось бiльше щодо Серафими у нього зiв'яв, як член вiд холодної води. Про бiльше його мiзкам не доходило. Його пiдвела кiлькiсть сiрої речовини в котелку. Серафимi ж туманило голову усвiдомлення: ах, це Любов. Це мало бути востаннє, раз i назавжди, але виявилося — просто востаннє. Нiщо так не ранить i нiщо лишається так довго у тобi, як тимчасове. Серафимi ще треба було це перевiрити. А тим часом…

Чакос пiдiгнав машину пiд парковку. Обличчя у нього зелене вiд недосипу. Вiн вилiз, зайшов у кав'ярню, що навпроти, i просидiв цiлих три години, пиячачи й теревенячи з дiвчатами-офiцiантками. З усiма ними вiн перетрахався, а тому чувся в цiй кав'яренцi затишнiше, нiж у древньому «Альбатросi». Там йому дiвки не давали й трусiв понюхати, навiть за грошi. Саме до «Альбатроса» вiн повинен був їхати. Але упився так, що очi стояли навхрест i руки лазили попiд спiдницi. I йому за це набили писка, викинули на вулицю, де його i пiдгрiб добросердний наряд мiлiцiї. А Чакосу саме якраз не варто було попадати до мiлiцiї. У кишенi у нього знайшовся наполовину вжитий «чек» кокаїну. Вiн їздив дiзнатися, де мешкають батьки Серафими. Звiсно, таких вiн не знайшов. А от кокаїну надибав стiльки, що вистачило б на кiлька рокiв або на кiлька штук хабарiв. Справа була до того кепською, що хоч утнись. I тут Серафимi поталанило на кiлька днiв — лише на кiлька днiв. Юркевич пiд'їхав до мавп'ятника, що який тобi раджа. Чотири машини охорони i вiн — на шестисотому «Мерседесi»… Добродушно переговорив з начальником, передав комусь вiтання. I попросив побачення зi своїм пiдлеглим, хоча той офiцiйно i юридично був пiд рукою Серафими, яка на той час з переляку чкурнула з сутенером-клофелiнником, колишнiм злодiєм у законi Слiпаком. Цього ще нiхто не знав i не пiдозрював. Ось що було на неї у Юркевича: народжена у мiстi Уманi, що на Черкащинi, приписана на Печерську; спiввласниця кiлькох заводiв, нiчних клубiв тощо… Чакос з вiдвислими розквашеними губами з'явився на побачення i розповiв спочатку одну iсторiю: мовляв, про таку i про батькiв її у мiстi не чули.

— Де ти, падаль гнилозуба, Чакосе, в сраку довби, шукав?! Тож сидiтимеш хрєново, i довбатимуть тебе в задницю, — спокiйно сказав Юркевич i хотiв вже йти, як Чакос пробовкав ще одну правду.

Про Слiпака.

Юркевич одразу почув на тому боцi, за квартал цiлий, ненависну для всiлякого iнтелiгентного слуху музику — реп. Витягнув двома пальцями хусточку, обiтер лоба. Знову сiв:

— Ану, чмо, розповiдай.

I, захлинаючись, Чакос розповiв усе, що дiзнався про минуле й нинiшнє життя Серафими. Дiзнався вiн мало. Майже нiчого. Бiльше — про Слiпака. Бля, кожен нашорошує вуха, коли його бабу трахають пiд носом. I, звiсно, Юркевич насторожився, але не повiрив. Мiлiцiонер з траченим вуграми обличчям витягнувся. Вiн аж хрюкнув вiд задоволення. Мент був якраз iз тих придуркiв, котрi застрелять людину, а потiм запитують: «А шо такого я зробив?» Обов'язок — штука гiрша вiд зґвалтування. Таки правда, подiбнi бздюхачники не пiднiмають настрою, уявити можна, що робилося у нiмецьких душогубках. Юркевич витягнув другу хусточку i пошукав очима води. Хрiна! Вiн зiгнувся — погибель всього свiту — перднув протяжно i покликав помахом, владним, мiлiцiонера ближче до себе. Коли той вiрнопiддано пiдскочив, док устигнув подумати, що таки здорово, чудово, прекрасно все складається. Вiн би ще доплатив, аби хтось уночi придушив цього уйобка.