Серафима, стр. 26

— Нi, тобi вона потрiбнiша, — сказав чоловiк i пiшов — повiльно, упевнено, легко, як це можуть тiльки здорованi.

Север'ян проштовхався, стримуючи блювоту — вiд густого парфумного духу, i дiстався до початку процесiї. I тут вiн протверезiв.

Серафима. З чорною вуалеткою, зараз вiдкинутою, у чорнiй сукнi, рукавичках по лiкоть. Трохи стривоженi очi, але так, нiчого особливого, щоб видавало непомiрну скорботу. Тим бiльше, що, як вирiшив вiн, дамочка з кимось перепхнулася, i, звiсно, не з покiйником, хiба чого доброго, з такої станеться. Судмедексперт повiльно, намагаючись нi на кого не дихнути, посунув наперед, зайшовши з лiвого боку. Напевне, його помiтять, але кому яке дiло. Вiд нього ще смердiло вагоном i вокзалом. А перегар точно, як гадав Север'ян, метрiв на три. Вiн знову побачив здорованя, який стояв поруч Юркевича i дамочки, зараз з непробивним дерев'яним обличчям, i тримав руку при лiвому боцi. Север'ян зробив свої висновки. «Наша цяця далеко пiшла. Аж шкода!», — свиснуло в головi.

Вiн не став прощатися з покiйним, дивитися, як той заповзає у пекло в дерев'яному саркофазi, i як його останню подорож будуть галасливо вiтати найнятi плакальницi. Вiн сидiв на землi, пiдпираючи спиною деревце, смоктав iз фляги, курив паскудну цигарку i йому нудило. Тодi знову вирiс перед ним чолов'яга. Нiчого не сказав, хоча Север'ян знову простягнув йому флягу, але той мовчки поставив перед ним темного слоїка, i ткнув папiрця. Розвернувся i вайлувато пiшов до брами крематорiю. Тут якраз вийшла Серафима. Вона ступила кiлька крокiв i вiдхитнулася — як хто ударив з усього маху, невидимий, її у груди. Вона закричала, пронизливо, пискуче, з переливом, i вiн таки був вирiшив, що помилився: ну його все. Серафиму пiдхопили пiд руки. Охорона кинулася стрiмголов, тримаючи на готовi руки з лiвого боку. Але Север'ян пiдхопив її срiбно-ртутний погляд, саме погляд, ковзнувши по синiх, розтулених губах i блiдому, до зеленого обличчi. Вiн шпарко вiдвiв очi i побачив лише жирну синю сойку, яка повисла на гiлцi й щось там нахабно дзьобала. Сойку злякав людський крик, птаха застрекотала, змахнула крилами й синьою кометою прогудiла над головами людей.

Потiм вiн знову побачив Серафиму в юрбi. I вона, ридаючи, повторювала, як увi снi: «Ну, ви ж могли її пристрелити… Ви ж могли… Ви ж могли…» Севастьян втратив до неї iнтерес. Вiн iще не заглядав до слоїка i не дивився, що там на папiрцi. Вiн знову почав шукати пiдхожого мiсця, перед цим потрусивши порожньою флягою бiля вуха. За хвилину облишив. Вiн намацав у кишенi гаманець iз вiдрядними i подався навпрошки, тримаючи чорного слоїка, наче там був самогон чи ще якесь пiйло. Север'ян iшов i думав, що не знає цього мiсця, що море не таке вже i паскудне, i що вiн вплутався в якусь хрiновину. Зрештою, вiн знайшов вихiд, i дзвiнок трамвая попередив його, що треба бути уважнiшим, бо iнакше… Саме дзвiнок трамвая, що червоною стiною квацьнув по його очах, запалив у його головi думку, котра б зроду нiколи i не виникла там бiля синього моря. Вiн подумав: «Ти, голубе, — заручник долi». I вiд цього Север'яну зробилося приторно i важко. Вiн сiв на зупинцi, закурив, помацав ще раз грошi й поставив слоїка бiля себе.

Бiль знову повернувся. I кримiналiст-токсиколог почав виплiтати думки, одна за одну дурнiшi, бо з досвiду знав, що анi мрiї, анi думки не збiгаються з життям. Навiть нашi балачки. Звiдси було видно першу зелень на деревах, маленьку церковку, ще — якусь надбудову. I вiн подумав: «Ага, треба було б сходити до церкви, щоправда, туди з бодуна не ходять». А ще… Йому ще щось заважало. I не те, що востаннє вiн був у церквi, коли його хрестили. Тягуче й мутне щось навалилося на нього. I вiн виблював. Блював вiн хвилин п'ятнадцять, до жовчi.

— Ось так. Ти заручник долi чи обставин? Слухай, якщо добре подумати, обставин як таких — немає, їх хтось створює… Отже, той, хто їх створює, — надто сильний. Отже, це Бог! — сказав вiн уголос i здивувався сам собi.

Потiм вiдкрив слоїка, тягався з ним довго, i нарештi вiдкрив.

Звичний запах формалiну i фiзрозчину швидко привiв його до тями. А ще — п'ять пальцiв з ноги, лiвої, визначив вiн безпомилково. I цi пальцi, точно, належать Хрусту. На папiрцi було кiлька слiв про те, що йому було призначено зустрiч. У Гiдропарку. Погано не знати мiста, вирiшив вiн. Вiн сплюнув. Потягнув нiздрями повiтря: у повiтрi ще висiв запах формалiну.

— Ти диви, от що її так злякало — птаха. Жирна паскудна сойка.

Вiн зупинився, у задумi дивлячись на церковку з хрестом без поперечини, потiм поставив банку, перехрестився i подався в напрямку готелю, де було йому заброньовано мiсце, де в коридорах, пропахлих чорними вiтрами дорiг, ходили довгоногi привiтнi жiнки у вишуканiй бiлизнi пiд накрохмаленими халатиками, а в буфетi лилась випивка. Але попри все, була ця проклятуща робота, зате вона краща вiд жiнок i випивки. Напевне, завжди було так: робота, випивка, жiнки (щодо останнього — як вийде). «Таки так — заручник долi», — пiдсумував Север'ян.

Повiтря стояло, як вода у колодязi, i зiжмаканi людськi фiгурки, прошитi масивними сигарами авто, снували серед випарiв i мiражiв, а вiн сховається десь у якiйсь шкаралупi, i свiт знову увiллється в його зболений череп. I вiн йшов дорогою — самотнiй, увесь час прокручуючи думку: а скiльки їй рокiв, i яка вона в поведiнцi. Вiн бачив її при свiтлi дня. А яка вона вночi, коли ходить, розпустивши гриву, вся у своїх запахах, без iнших прикрас i романтики, але повна життя й сили — щоб надiлити або вiдправити в дiру сподiвань i всякого такого. Йому несподiвано захотiлося поговорити з нею. Просто сiсти i поговорити. З нею нiхто по-людськи не поговорив: у неї не було того, що називається у дiвчат справжнiм першим разом, у неї нiчого не було. Вона сумує за морем, за своєю домiвкою i, видно, їй сняться батьки, подруги. Вiн спинився, дивлячись на свої в глею пiдбори i розсмiявся, скрипучим дурним смiхом: нiчого того нема. Звiсно, що нема. Бачив таких — око за презерватив виколють. Сонце проїдало перенiсся. Бiль повернувся. Вийшовши на вилизане тисячами протекторiв авто мiсце пiд готелем, на стоянку, вiн подумав про Кiбця. Думати про когось набагато легше, нiж жити й вiдповiдати, вирiшив Север'ян i побовтав чорним слоїком.

— Таки от взяла i злякалася жирнючої сойки, — сказав вiн.

Лякаючись живих бiльше, нiж мертвих, вона несвiдомо повторювала тисячолiтнє правило цивiлiзацiї: нiколи не зачаровуйся, щоб потiм не пожалкувати. А ще наскрiзне, втiшне й безтурботне «цього нема, тому що не може бути нiколи». Iз чорного лiмузина Серафима слiдкувала за безликим подвiр'ям, усипаним червоним ракушняком, з кiлькома убогими деревцями. «Беркут» чинив рейвах, топтався, пiднiмаючи вулкани червоної пилюки, потiм дверцята вiдлетiли, i Чакоса з охоронцем витягнули i поклали писками в землю. Її вивели, заклацнули на зап'ястках наручники i поставили пiд стiну, доки розбиралися з чоловiками. I навiть стоячи обличчям до стiни, вона розумiла, що нiчого ще не трапиться. Але вона тепер знала про реальнiсть того, що колись може надiйти й убити саме її, а не когось. I це урок, який треба пам'ятати i носити з собою разом iз тим, що рухає її життям. Потiм їй наказали повернутися, i вона поглянула на людей у масках спокiйним холодним поглядом господинi.

— Якого хрiна?! — сказала вона.

Беркутiвцi промовчали. Стояли, тримаючи її пiд автоматами. Нарештi щось змiнилося. Також несподiвано. З ресторану вискочив Юркевич: у бiлiй сорочцi, пелехатий, з папiрцем в руцi. Юркевич йшов великими кроками, i вона бачила злiсть у його очах. Злiсть, помножену на ненависть до беркутiвцiв, їхнiх машин, їхнiх жiнок, дiтей, їхнiх собак, всього, що мало до них якийсь стосунок. Юркевич у кiлька секунд проскочив червоний п'ятачок i ткнув аркуш у обличчя беркутiвцю. Той показав пальцем у бiк паркану. Юркевич пiшов туди — трохи перевальцем, але спокiйнiше, i був ще впевненiшим i злiшим.