Серафима, стр. 24

— Ось воно що. Туї.

Залiзничний вокзал. Cкляна трикутна будiвля, з метушливими фiгурками людей, що, здавалося, висiли в повiтрi. Север'ян перебрався в iнше мiсце. Звiдти добре було видно годинника, а ще — поруч продавали пиво. Десь пiд третю годину несподiвано зробилося тихо й безлюдно. Стрiлка годинника важко клацнула в цю тишу, i Север'ян повторив собi подумки: «Це твiй дiм. Для чого ти його покидаєш, наче у iншому свiтi є щось краще?…» Стрiлка стала на третю, рiвно на третю. Север'ян якось зачудовано вслухався в тишу, дивлячись на цю цифру. I тут вiн побачив чоловiка в оранжевих жiночих гетрах: вiн з висоти здавався взагалi тарганом, що вiдбився вiд своїх родичiв, i зараз, поковзуючись на рiзнокольорових кахлях у вiдсвiтах квiтневого сонця, напружено вiдшукував бодай когось. Север'ян пiдвiвся i пiшов по пиво. Тут, де запах пропащостi висить, як знамена на свята, де голоси нiколи не втихають, де вiдчай випихає великi дива людської фантазiї, теж трiпалася тиша, наче пiсля великого бойовища — вигнавши без числа непотрiбних цьому свiтовi звукiв. Аж ось — Кiбець. Стоїть серед цiєї напiвзгаслої людської метушнi i радiсно махає руками. Север'ян повертiв головою. Таки до нього. Кiбець прослизаючись, побiг до нього, намагаючись по ходi скоординувати рухи, i упав прямо на нього, обслинивши куртку.

— Тобi ням-ням, виродку? — Север'ян вiдтягнув Кiбця, i блиснув на нього лiнзами.

Кiбець полiз до кишенi: показав йому недогризену плитку шоколаду, жменю драже, перебрався до iншої кишенi й витягнув слоїка. Простягнув i тицьнув у руку Север'яну. Токсиколог поглянув на слоїк, потiм на Кiбця. Чекаючи вiдповiдi, той радiсно закричав у тишi, стрибаючи на однiй нозi. Зупинився. Розвiв руками i пальцями викреслив щось у повiтрi. «Узагалi вiн умiє говорити, коли сам, — подумав Север'ян. — Коли нiчого не боїться.» Кiбець знову накреслив у повiтрi. Квадрат чи прямокутник. Север'ян, пiдкоряючись невiдомо чому, витягнув фотокартку. I Кiбець знову радiсно затанцював на слизьких кахлях. Север'ян покрутив слоїка: на днi прилiпилася якась жовта рiдина. Кiбець тицьнув у фотокартку пальцем. I Север'ян уголос сказав:

— Серафима.

Слiпак допив пиво. Колишнiй тенiсист дивився на плакат — розглядав його вiн навiть тодi, коли пив пиво: оголена жiнка в промiннi. Таке промiння малюють сектанти на своїх постерах. Слiпак не любив порнографiї, а те, чим вiн займався ранiш, i нинi, з простодушною хитрiстю списував на нещасну долю, що вимагає повсякчас, як його шлунок i статевi органи, чогось бiльшого. Як чи не кожен злодiй, вiн був сентиментальним i носив важкий золотий натiльний хрест — пам'ятка про обчищеного ним антиквара. Слiпак ще раз подивився на жiнку пiд рожевими хмарами i в промiннi, але не на спiврозмовника, Чакоса. У нього, цього Чакоса, важкий погляд i дурнi думки в головi.

— Якщо вона не боїться з'являтися на людях, отже у неї на це є всi пiдстави, — нарештi сказав вiн i помахом руки замовив собi ще одне пиво так, наче Чакоса не було поруч, i вiн говорив до плаката з голою бабою.

— Або вона дурна… — проговорив Чакос.

— Людиною, хоч i дурною, щось водить у цьому свiтi, — зауважив Слiпак i ковтнув пива.

— Кiнчай цю байду.

— На неї нiчого нема. Розумiєш? Навiть справи її нема. А те, що вона плуталася з Фiксою — фук. Те, що я тобi розповiв, теж — фук. Скоро вона стане твоєю хазяйкою i тодi… — Слiпак зробив рух у повiтрi усiма пальцями, наче грав на пiанiно. — Чи ти теж хочеш бути хазяїном?!

— М-д-а… Хитра штука, — сказав Чакос.

— Усi баби такi. У тебе вiчно з ними були, Чакос, проблеми. Облиш цi дiла. Юридично вона матиме чверть вiд усього. А решта пiде виблядкам Хруста i його колишнiм курвам. Якщо, правда, вiн не перепише все на неї. Так що краще тримайся берега… або… Або замов її…

Чесно кажучи, Чакос i сам не знав, чого хотiв. То вiн хотiв, щоб Серафима лягла пiд нього, то бажав її смертi, але щось смоктало в нього гадючим страхом ночами в грудях i прямо-таки скручувало яйця. Цього вiн Слiпаку не казав. Але Слiпак, якщо i здогадувався, то поки що тримав нейтралiтет.

— Чому воно так: одним все… — почав було вiн, але Слiпак помахав рукою.

— Дай бабi спокiй. Не подобається менi це. Усе. Я тобi нiчого не винен. Якщо треба, то я сам поговорю з Хрустом, якщо вiн дотягне до лiта. Усе. Покєда, — i Слiпак знову звернув свої iнтелiгентнi очi на постер iз голою жiнкою, над якою пливли рожевi хмари.

Юркевич нiколи не вiдзначався пунктуальнiстю, але цього разу вiн прийшов у ресторанчик завчасу. Те, що вiн був таємним радником Хруста, не знав нiхто, окрiм покiйного мiнiстра внутрiшнiх справ. Чакос займався поточними справами i був надто тупим для хитрiшої механiки. Окрiм того, що Юркевич був неабиякий спецiалiст, як лiкар, вiн вiдав усiма юридичними справами, куди хтивого i жадiбного Чакоса не пiдпускали. Хруст мав до Чакоса сентимент ще зi старих часiв. Отже, цей сентимент — от тобi й на — i гробить усi справи.

Саме Юркевич намагався щось довiдатися про Серафиму, але, як не дивно, нiчого не знайшов. Зовсiм. А Юркевич не був анi мiстиком, анi людиною легковiрною — вiн узагалi не вiрив нi в що, окрiм грошей i успiху, i був чистої води гедонiстом. Проте, вiн вiрив у абсурд, який панує в цiй країнi. А отже був певен, що з абсурду цього можна скористатися. Як людина старої формацiї, вiн не вiрив у комп'ютери, чиї нутрощi берегли незчисленнi досьє, у яких заплуталися не дуже грамотнi правоохоронцi. I до того ж, йому подобалася нова дружина боса. А тому вiн надто глибоко не копав, не давав хабарiв для облiзлих ментiвських сявок, розумiючи, що це кодло за добрi грошi пiдведе пiд монастир рiдну матiр. Але сьогоднi Хруст йому сказав, що треба перевiрити. У нього є пiдозри. Як лiкар, вiн i так все перевiрив, але нiчого не знайшов. Юркевич найняв купу спецiалiстiв, але у його очах вони не були розумнiшими за дерев'яну довбню. Тому вiн i вирiшив поговорити з Серафимою: невiгласкою, якiй бракує виховання, але скромностi й розуму — не позичати. Юркевич вирiшив так. I хто бiльше помилявся?

У її очах тремтить ртуть. Юркевич клацнув зубами. Вона зайшла, i Юркевич її не впiзнав, вiрнiше, вона пройшлася пряма, як стрiла, i занавiски, i жалюзi, i серветки здавалося заворушилися, як живi тварини. Пiзнiше вiн зiзнався собi, а може i переконав, що пiшов снiг. На початку квiтня це не дивовижа. Вона йшла, ось в чому справа, вона йшла й сухо вiталася з усiма знайомими, чисто тобi вишукана мажорка iз ртутною поливою в очах. Вони привiталися. Вiн устав, вона — ледь схилила голову i простягнула руку для поцiлунку. Хвилин п'ятнадцять вони пили мiнеральну воду. Потiм Юркевич склав руки, усмiхнувся приязно й вiдверто. Вона подивилася на нього ось так, трохи на бiк схиливши голову i каштановий локон ударився об щоку, i смачнi, красивi її губи витягнулися в усмiшку, ледь вiдкривши бiлий разок зубiв. Очi свiтилися, дивилися прямо. Це затягнута пауза, натягнута, з невимушеним жiночим кокетством, i напiвсвiдомо Юркевич намагається вiдшукати в тих очах приреченiсть свiту, що ним управляються такi люди. Нi, вона сидiла — анi уперта, анi нагла: вiн знав про її походеньки з Лєрою i подумки намагався склеїти двох цих рiзних iстот до купи. I нарештi сказав:

— У нас проблеми, панi Серафимо.

— Можна простiше, — вона подалася до нього з незапаленою сигаретою, i вiн креснув запальничкою.

— Сонечко, у нас проблеми. Юридичнi. Якщо заповiт i всi дарчi не буде оформлено за мiсяць, то… — Юркевич пiдняв руки i показав долонi.

— Що ви маєте на увазi? — непiдробна тривога в очах. Про що чи про кого вона думає — у Юркевича несподiвано аж скрутило кишки.

— Перше, Хруст не протягне i двох тижнiв. Про Швейцарiю i балачки не може бути. Ваш чоловiк просто не долетить туди. Друге: вiн заявив, що його хтось отруїв, — Юркевич зробив паузу.