Серафима, стр. 12

— Що ти тут робиш? — запитав Реус.

— Те, що й ти. Я знайшла його, — сказала Серафима.

— Ти говориш про те, що я думаю? — запитав Реус.

— Думаю. Пiшли чого-небудь вип'ємо: я втомилася. А потiм я тобi його покажу. Вiн з'являється з дамочкою.

— Худа брюнетка, у дiамантах, як i її кавалер? — очi у Реуса, наче їх зараз невидима рука вирве i змусить з'їсти.

— Хм. Вона.

Вони пили каву, а Реус мовчав, наче палахкотiння травня густим зеленим клеєм протiкає крiзь його пальцi. Вiн розумiв, що це занадто, що ще рано, але Серафима вгадала його думки.

— Облиш, — сказала вона i креснула запальничкою. — Ти просто ревнуєш. Так, погодься, ти просто ревнуєш…

Серафима не розумiла, що Реус вибирає мiж страхом втратити її i своїм життям — їй це не було потрiбно. Але тiльки-но вона ледь не втратила все, що у неї було. Реус збирався до старого розшуковця, свого товариша, але так i не дiйшов. I причиною була Серафима. Аби вона дiзналася про це, то напевне б пишалася. Але бiла лють пишно розквiтала у її серцi, i вона втiшалася, топлячи очi в зеленцi травня, i вiд того в неї знову запекло унизу живота. Реус повернув повiльно голову, вiн навiть чує, як скриплять шийнi хребцi, у животi бурчить i його нудить — очi ловлять спочатку рванi тiнi на асфальтi, що шастають з-пiд авто: тим боком, пiд «Мандарин Плаза» вiн бачить худу, але красиву брюнетку з розумними теплими очима, а за нею — чоловiка.

— Господи, Серафимо, це ж Хруст. Це… Забудь i викинь з голови, — вiн говорить, але майже чує, як трiщить сухий її погляд на його вусi.

— Ти так i лишився лякливим ментом, — говорить вона.

— Добре, ми потроху до нього доберемося. Вiзьми таксi. Поїхали.

Над мiстом стояв грибок синьої води. Дощ наступав з Лiвого берега, i вона дивилася на свинцеву опуклiсть води так, начебто вода кипiла. Серафима закрила очi. I Реус полегшено зiтхнув. Зараз вiн вирiшив, що життя пiде, заплутається по-iнакшому i якось направиться. Але й цього разу колишнiй майор обманувся. У життi йому лягла не та карта.

I ось червневим днем (вона його пам'ятатиме завжди) iз золотою пилюкою в косяках сонця прийшло саме те, i вже не важливо для неї, хто першим втратив чуття реальностi — справа темна, як темна i голова її. Серафима знайшла свою мету — вона гаразд намацала її, i в домi запанував спокiй. I Реуса це насторожило. Вона рiдко виходила в мiсто. До неї повернулося вiдчуття вологого пiдвалу, i Реус з кутка, зi свого стiльця, спостерiгав за її сухим, блискучим поглядом. Серафима йшла сходами: складки одягу, пiд халатом — нiчого, i вiн дивився на її груди, що пiдiймалися й опускалися пiд тонким шовком. Реус вставав, тупав важкими ногами пiдлогою, виходив на вулицю i дихав так, наче йому в груди вдарили важкою кувалдою. I ось так упродовж червня вiн спостерiгав, як вона щодня пiднiмається схiдцями в рудiй пилюцi сонця туди, на гору, iз сухим срiбним поглядом, з позолоченим промiнням тiлом, принадлива i далека, i важко гупаючи ногами, як хлопчак, намагаючись привернути її увагу, спускався донизу, сiдав у «Форда», i слизький вiд зеленi червень утягував його своїми пазухами, наче доiсторичний монстр.

А що Серафима? Серафима нiчого не робила нагорi: вона мирно дрiмала у великому шкiряному крiслi, i в уявi своїй грала на фортепiано, бiлий тюль (чому саме тюль?) розвiвався вiд протягу на вiтровi, i приходив закоханий красень, i вони проводили довгi години за розмовами. Потiм — вiддавалися плотському коханню. Слово «секс» у фантазiях Серафими не iснувало. Проте вони займалися усiм: анальним сексом, прибирали всiляких поз, iнодi до них приходила дiвчинка рокiв тринадцяти, i вони займалася цим на очах умлiлого коханця. I з кожним днем ця дiвчинка робилася настирнiшою, упертiшою, було так, начебто Серафима бачила себе молодшу в дзеркалi. I дiвчинка приходила дедалi частiше: вони милувалися в душi, на кухнi, а переляканий коханець бiгав, благав, заламував руки — коротше кажучи, все було як у кiно, трафарети якого напевне й замiнили Серафимi справжню фантазiю. Нарештi вони з дiвчинкою змовилися, i Серафима покинула свого безталанного принца. I той отруїв її дiвчинку, тож Серафима вирiшила помститися.

Але тут потiк фантазiї закiнчився. Сон i умиротворений спокiй, її фантазiї завжди зупинялися на бiлiй тюлi, на коханцевi, а дiвчинка, наче й справдi померла. Серафима стала скрупульозно витягувати з пам'ятi її рожевий задок, маленьку i вузьку пiхву, стиглi диньки грудей, але далi якогось сухого скрипу в головi не йшло. Серафима втратила спокiй. I одного дня Реус пiднявся на горище й побачив Серафиму, яка вiд чогось тремтiла увi снi, її красиву шию, її рожеве, з позолотою пiвденної засмаги обличчя, її напiврозплющенi очi. Вiн зупинився, наче вжалений: на скронi, трохи вище, з'явилася чорна цятка, котру вiн сприйняв спочатку за ранку чи то родимку. Але плямка почала рости, доки не з'явилася велетенська чорна дiра убiльшки з кулак. I тiльки Реус захотiв щось сказати, як з тiєї дiри вилетiла велетенська чорна муха з блискучими крилами i з шумом загасала пiд стелею. У Серафими блиснули очi — вона прокинулася.

I вона пройшла, прокраявши сонячний простiр мiж горищем та ванною, наче нiж масло, не звертаючи уваги анi на те, як вона одягнена, як виглядає Реус з незмiнною газетою в руках у просмальцьованiй картатiй сорочцi, — взагалi вона перестала iснувати, а не все перестало iснувати для неї. Саме так вирiшив колишнiй майор, у забобонному страху вирячивши очi. Свiт потемнiв, i вiн сам потемнiв з лиця, як людина, що втратила щось важливе, щось таке, без чого буде тяжко жити i тягнути все далi на собi: кохання, успiх, грошi i ще щось бiльше. Вiн зрозумiв, що втратив вiру. Але це — що не диво — вселило божевiльну надiю. Як висiти довго над проваллям i не падати. Хтось прийде i простягне тобi руку. «Саме вiдчай породжує надiю i змушує рухатися людину», — думав Реус. Таке життя, i вiн вже не шiстнадцятирiчний, i нiчого не змiнити.

Вiдтодi вона просиджувала днi в якiйсь дешевенькiй кав'ярнi: пила каву, курила дуже багато ментолових сигарет, спостерiгала за людьми. Вона зараз добре розумiла, що врода її не вiчна — тим бiльше, у цьому мiстi, що росло з кожним днем, накопичуючи незлiченнi багатства, нiкому до неї, до Серафими, немає дiла. Реус не рахується. Вона сидiла пiд теплим вiтром, перетравлюючи у собi свiт. Її доймав сексуальний голод, але вона не наважувалася зробити якийсь крок, аби заволодiти тим чи iншим чоловiком. Їй подобалися дiвчата — зовсiм молодi, але й тут вона не вдавалась до якихось дiй. Усе було просто: вона злидень, хоч i гарний i розумний злидень. I ще вона розумiла: щось, що рухало нею, пiшло, i Серафима боялася, що воно нiколи не повернеться. Так їй хотiлося запопасти цiлий свiт, але тут пiд теплим вiтром, пiд сонцем, вона зрозумiла, що треба починати з малого.

Начальник УБОЗу Калениченко — недолуга копiя Реуса. I зовнi — масивнiшi надбрiвнi дуги, нездоровий блиск в очах, i за способом життя.

Вiн одружений з учителькою англiйської мови — огрядною щербатою бестiєю у ластовиннi. Вiн брав хабарi, терпiв iстерики своєї дружини, вiн мав двох коханок, ростив трьох дiтей, а тому легко прощав слабкостi людям, якщо це, звiсно, не заважало його iнтересам.

Вiн любив кокаїн, випивку i нерозважливе життя. Напевне тому, що одружився дуже рано i бiльшу частину життя поклав на кар'єру, i це геть зiпсувало його характер. Кого вiн терпiв, так це єдино Реуса, хоч i вважав майора невдахою. Вони колись, можна сказати, товаришували, а тому всю необхiдну iнформацiю про Хруста екс-майор брав саме в колеги.

Вiн дiзнався, що Хруст — колишнiй нувориш, колишнiй кримiнальний авторитет i колишнiй народний депутат — доживає останнi днi. Вiн або помре вiн раку печiнки, або його ось-ось кинуть за ґрати жерти баланду.