Серафима, стр. 10

А ще у Реуса було багато книг з кримiналiстики. I якраз на бабине лiто, коли стояла бiля вiкна, їй видалося, що хтось торкнувся легенько її плеча, i вона враз зрозумiла: це її кличуть. I як пiвроку тому, ще у Фiкси, вона побачила власну себе, свою тiнь. Тiльки зараз голубувату, з червоними iскрами навколо. Її тiнь стояла обличчям i манила рукою. I Серафима без вагань пiшла. I тiнь зупинилася бiля книжок iз кримiналiстики. Вона вiдчула дике, тваринне збудження. Вона голосно засмiялася. Вона вдаватиме iз себе наживку, а справжнiм шматком м'яса у пастцi для двоногих тварюк буде саме Реус. Так у них почалося те, що люди називають пристрастю. З досвiду Серафима знала, що не може припуститися помилки. Вона припустилась багатьох помилок i ще не знала, що чекає її на шляху, який неясно окреслився в яскравi днi бабиного лiта. З одного боку, вона не вмiла прощати, i не хотiла прощати. З iншого — таке тарганяче життя її мало влаштовувало. Дим ментолових сигарет її юностi сiдав на голе плече її новоспеченого коханця. I це її дiйсно збуджувало… А потiм вони в одну нiч, вже холодну, з протягами, з запахом зими, зрозумiли один одного. I в одну нiч Реус зламав i кинув у невiдомiсть все, що збирав цiле життя.

А далi до неї повернеться виродливiсть, жахiття пам'ятi — цього Серафима не чекала; людинi, котра прожила якийсь промiжок часу, неминуче вдарить ця капосна рiч, зовсiм не матерiальна рiч, у мiзки, i що далi, то бiльше рана чи корозiя роз'їдатиме спочатку сни, а потiм тiло. I нiч, i день. Хто вiдчинив їй ворота, пройнявши її холодом? Це їй треба було побороти. Безликим березнем вона в'їхала на дешевенькому «Фордi» у квартал, заставлений тарою, дiжками, що смердiли маринадами та оселедцями. Вона пройшлася, гидливо переступаючи калюжi, — звичка до свiту, з якого вона вийшла, не повернулася. Але враз вона заклякла, наче хто покликав її нагло у спину. Бiлi, щойно випранi, ще мокрi простирадла глухо билися на вiтровi. Повiяло морським бризом. Вона не вiдчула застереження. Бiла, як цi простирадла, лють спалахнула спочатку у грудях, а потiм вибухнула в головi снопом, салютом ненавистi. Серафима видихнула i зайшла до пiд'їзду, смiливо пiднялася схiдцями. Так вона знайшла Мiлку. Та лежала на пропаленому цигарками диванi. Довкола — гори порожнiх пляшок.

Циганка не пiзнала Серафиму, та їй нагадала, i вони привiталися, як давнi подруги. Мiлка вiдразу попросила випити. Серафима поставила пляшку шампанського i пляшку вина. Мiлка, дурнувато хiхiкаючи, вибачаючись, припала порепаними губами до пляшки. Через п'ять хвилин все cкiнчилося. Доза була надто великою, аконiт подiяв майже миттєво. Пiна навколо рота, потiм криваве блювотиння — це дiя аконiту з хiмiчною добавкою. Серафимин винахiд, майже з натхнення. Вона була обережною, тому не курила на мiсцi злочину. Спокiй, наче масло, розлився повiтрям, i їй зробилося весело. Оцього i треба було найбiльше остерiгатися — спокiй i радiсть у таких справах коштує життя. Потiм вона вийшла на подвiр'я. Закурила, i теплий вiтер ударив їй в обличчя. I тут нараз прийшла пам'ять i спогади: батькiвський зморщений зад мiж материнськими ногами, Надька зi спущеними трусами, i ще той, з кого, як вона гадала, а може i справдi, усе це почалася. Чорнi квiти рвали мозок, знищуючи нейрон за нейроном, наче рак прокляття. I вона ледь стрималася, аби не побiгти. Серафима гнала «Форд» трасою, бiлою, як снiг — вiд сонця i вiд неминучих i безликих березневих дощiв. Далi вона бiгала кiмнатами, люто розкидаючи речi.

Реус сидить на куценькому стiльчику, курить, лiвою рукою чухає обрубок вуха i краєчками губ усмiхається. Вiн пiдводиться, йде до Серафими, бере за тонку шию, розвертає, нагнувши заходить ззаду. Хвилин п'ятнадцять — це двоє звiрiв, якi гарчать вiд злостi й похотi, вiд ненавистi й безвиходi, од вiдчаю — свiт залито люмiнофором. Здається, на вулицi вiд цього люмiнофору трiщить кожен камiнь, а вода кипить розтопленим оловом. Нарештi вони падають на пiдлогу. Лежать на спинi, курять i дивляться, як роздувається на протязi брудне павутиння.

— Тепер розповiдай, — говорить хриплим i байдужим голосом Реус.

— Про що?

— Як ти пiдставилася i пiдставиш мене, — Реус повертає до неї голову й цiлує в розпашiлу щоку.

Над морем хвостами туман. Скляна куля кав'ярнi з бiлофрачними кельнерами i кельнерками в куценьких плiсированих спiдничках, що плавають голубими кахлями, i їхнi викривленi вiдображення ледь встигають за ними. Реус i Серафима сидять пiд бiлою парасолею i п'ють мартiнi. Реус, мабуть, не перестає собi дивуватися, але погляд у нього безпосереднiй — пустуна-чоловiка, який все ж таки радий, що потрапив у таку ось iсторiю. З будiвлi долинають нерiвнi приглушенi турецькi наспiви. Це Реусу подобається, i вiн слухає їх, слухає прибiй моря, слухає, як дихає рiвно й легко Серафима… Вiн думає про кохання, вiчнi казки про те кохання — воно таки iснує, i йому дiйсно вдалося вирвати в часу свiй шмат. Серафима в чорних окулярах «Валентино» спостерiгає за трасою, позирає на осiлу придорожню кав'ярню навпроти, на бармена, що колись побував у В'єтнамi, на руду офiцiантку. Далi — на будинок, сiрий, двоповерховий. Цей будинок стоїть над самою трасою, тому його стiни схожi на бруднi боки зебри. Серафима не може позбутися того, що зринає в пам'ятi. Вони приїхали на її батькiвщину, i обом тут не подобається. Вiддалено Реус знає, чому сюди приїхала Серафима, але, як i кожний закоханий, боїться собi в цьому зiзнатися. Перед цим вони займалися коханням у дорогому готелi, де просадили майже всi заощадження. Але фантом кохання висить над ними — тихий i нiжний.

— Дивись, — рiзко звертається Реус до Серафими.

Трасою бiжить чоловiк. За ним слiдом — двоє мiлiцiонерiв.

Вiн бiжить повз ряд зелених до неймовiрного кипарисiв, вибiгає на прибiйну смугу, прослизається на мокрiй рiнi, але зводиться дуже швидко. Утiкач пробiгає кiлька крокiв i тут зупиняється як укопаний i починає вимахувати руками.

— Вiн щось знайшов, — говорить Реус. — Ходiмо ближче, глянемо.

— Нащо воно нам здалося. Нам пора їхати, любий.

Серафима напевне б здивувалася, коли б могла бачити такий епiзод: двоє медекспертiв розглядають труп жiнки. Труп розпухлий i вкритий виразками. Один розтинає живiт, дiстає шлунка, розрiзає його i бере проби. Виходить, закурює, не знявши гумових рукавичок. Iнший — лишається краяти труп. За якусь годину чи двi, коли труп розiбрано, наче свинячу тушу, повертається перший експерт з результатами аналiзу, i каже:

— Я знаю, що це отрута, але яка — я, спец у цьому, не знаю… Про неї не згадано в жодному каталозi…

— Передавай до столицi, — говорить другий.

— Кому там якась блядь потрiбна?… I може це i не отрута зовсiм? — cказав перший, але другий за iнтонацiєю голосу, i за тим, як зарухався борлак, зрозумiв, що той бреше.

— Так, можна помилитися. А для чого нам неприємностi?

Вони сидять у коридорi на пiдвiконнi, курять i дивляться на жовте намисто прибою. Дверi прозекторської прочиненi, видно жiночий труп — опухлий, з розвернутими жовтими пелюстками плотi, з невимовно гарним каштановим волоссям.

— Певно, красива була?

— Пiди поспитай у неї…

— Так отож. Ходiмо смикнемо спиртяги… Щось менi не того… — Але потому обидвоє сидять iще кiлька хвилин майже без руху. Нарештi один, обтрушуючи сiрий попiл, встає i причиняє дверi. У коридорi б'ються вiдголоси прибою. Одного експерта — рябого, з перекошеними окулярами i вiчно спiтнiлими руками, звали Север'яном.

Вони кохаються довго i тупо, наче зголоднiлi. Потiм вiдпочивають. I знову беруться за своє. Реус має смак i досвiд. Серафима не має. Але їй подобається. Змiна поз i таке iнше. Вона любить оральний секс, дозволяє анальний, хоч i гидує. Вона розумiє, що це їй необхiдно. Поїзд зупиняється. I тодi до її чутливих нiздрiв лоскотно долiтає запах клозету.