Серафима, стр. 1

Олесь Ульяненко

Серафима

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Вона, чесно кажучи, не подумала, що ця штука, отрута ця, подiє так швидко. Принаймнi їй обiцяли iнше. Чоловiк, за жовтим столом, на червоному до вульгарного диванi, вiдкрив рота, наче захотiв проковтнути сонячний косяк з тисячами пилинок, чи здивувався; рот його зараз нагадував блiде обижло дитячого кухлика — обнятий бiлою молочною пiною; потiм — завалився на бiк. Решту вона знала, i природна її цiкавiсть вигасла швидше, нiж життя чоловiка. Жiнка просто встала, осмикнула сукню i вийшла, замкнувши броньованi дверi. За дверима вона ретельно протерла ключа рожевою, з голубим ґаптом хусточкою i дбайливо поклала пiд килимок, наче там i справдi було йому мiсце.

Коли вона чекала на лiфт, бiля неї зупинилися двоє чоловiкiв у синiх комбiнезонах. Один, молодший, звично, холостяцьким оком, окинув її струнку, налиту соком фiгуру. Ковзнув поглядом по грудях, обличчi вродливої жiнки, з сивими якимось очима, з навiчно застиглим виразом помсти i образи, що його такi-от несуть i несуть все життя, i вiд чого ще, напевне, робляться спокусливiшi, i подумав: «Не про мене цяця». А вона насправдi злякалася. Стоячи у промiннi, що, пробиваючись крiзь металеву сiтку, висвiчувало й хлопцеве кирпате, усе в ластовиннi, зi смородинами чорних очей обличчя, вона зрозумiла, ловлячи чутливими нiздрями запах хлорованого лiнолеуму, що цей фертик бачить жiночу «кицьку» хiба що раз на пiвроку, подумки не пропускає жодної спiдницi, тож точно запам'ятає її, Серафиму. Проте вона лиш усмiхнулася перед тим, як вiдчинилися дверi лiфту, i вони разом, усi троє, плавно полетiли у чорне масло шахти. I їй чомусь вiдразу зробилося легко. Тут вона схибила, не iнакше. Вона це зрозумiла вiдразу, коли її постать, затягнута у сукню, що окреслювала м'ячi її заду, залишаючи вiдкритою пряму, коричневу вiд засмаги спину, увiйшла в паморочливу зелень червня. Але саме тодi, перед тим, як кинутися в цю зелену маячню, вона промовила:

— Хлопцi, ви не слюсарi? Я нiяк не можу вiдiмкнути дверi! — i зрозумiла свою помилку.

Старший (вона тiльки зараз помiтила його металево важкий погляд, кругле обличчя, з павутинням губ, i в неї до цього невиразного суб'єкта, з пластиковим ящиком, прокинувся, там, унизу, жiночий iнтерес) вiдповiв:

— Нi. Ми газiвники.

— Вибачте.

I вона знову пiшла, крок за кроком нанизуючи на невидиму нитку, пiд довгим слюдяним водоспадом вiтрин. I справдi, там, де стояв її червоний «Вольво», вона несподiвано зауважила, нi, її просто жахнуло гарячою терпкою хвилею, що мала смак, запах i ще щось: той, кругловидий, нижчий на зрiст, у синьому вилинялому комбiнезонi, iшов поряд з нею, по праву руку, майже плече в плече. I, напевне, тодi, нипаючи холодно-здивованим поглядом у купах зеленi, у свiтло-срiбних клубках червневого дня, вона зрозумiла, що i цей круглоголовий вiдчув її, наче й сам був жiнкою, i в його тверезих очах всiлася вся та жiноча каламутина; вiн вiдiйшов якось у бiк, даючи змогу жiнцi повернути в тиху, у жовтих вiдблисках будинкiв єлизаветинської епохи, вулицю, заставлену кольоровими краплинами-драже iномарок. Вона, мовби плечима, не повертаючи голови, пошукала своє авто, намагаючись пройти мiж щiльними рядами, але чоловiк зауважив здалеку, що щось тут таки не так, i жiнка наче випала зi свого затишного i звичного футляру.

Вона краєм ока спостерiгала за павутиною рота чоловiка у комбiнезонi, за його нерухомим поглядом, за його очима, що дивилися без злостi, без ошуканства, але так, як у людини, яка намацала необхiдний їй предмет. Несподiвано кругловидий зник, покинувши її стояти у червневому полуднi, i жiнцi видалося, що її дiйсно щось полишило, чи вона те «щось», утратила. По-дитячому провела рукою по чолi, i затримала її, мружачись вiд разючого сонячного промiння, що пробивалося крiзь пальцi; повiльно прибрала руку, i так стояла — струнка, дорого вбрана, з пiр'ям мелiрування у каштановiм волоссi, доки хтось не рушив до неї назустрiч. I аби вона направду вiрила в Бога, то неодмiнно сказала, що це вийшов на прогулянку гунявий дрiбний бiс: кирпатий, ще хлопчисько — саме ластовиння, наче кукурудзянi пластiвцi, надавало його обличчю дитячостi. Вiн стояв за крок вiд неї, протягував руку i легенько брав за лiкоть.

— Т-с-с-с, — сказали однi його губи.

Жiнка повернула голову, наче в когось нiмо запитуючи, як вона в цiй ситуацiї виглядає. Потiм її тiло звилося красивою шоколадною змiєю, каблуки розпачливо креснули об асфальт, i чоловiк iз павутиною замiсть рота з вiддалi пари крокiв помiтив, як її димчастi очi блиснули кудись далеко, вiн навiть розгубився — як розгублюється невиразний хлопчак, забачивши перед собою оголену жiнку, що ступила до нього з холоду темряви мрiй i почуттiв, — та через якусь мить пiдскочив до неї, i вони з товаришем пiдхопили її, майже гумову, з закиненою головою, запахом парфумiв i взагалi — усiма прекрасними земними запахами, вiд яких обидвоє були ще хуткiшi й упевненiшi. Двоє чоловiкiв у синiх потертих комбiнезонах пiдвели її до машини. Старший грайнув павутиною рота i вiдкрив дверцята; а молодший, кирпатий, поплескав жiнку по сiдницях, потiм рiзко пiдхопив пiд колiна i вкинув, як лантух, до «Мерседеса». Машина антрацитно-чорною рибиною попливла у порцеляновому червневому полуднi i влилася, i зникла в по-пекельному розпеченому металевому громi автомобiлiв.

2

Бiлi спiвучi пiски текли з-пiд нiг, i з висоти пагорба смуга води, перламутрове намисто слiдiв вiд лiтакiв у низькому небi, викликали у дiвчинки сумну хвилю, готову розбитися плачем об той синiй шовк — води й неба. Їй було мало рокiв, i вона була подiбна до цiкавої птахи, коли зачудовано дивилася на безкiнечний бiлий пляж згори. Мiсто починалося з рiвних квадратiв кварталiв: одноповерховi, чомусь сiрi або темно-сiрi панельнi куби, роздiленi на стiльники дванадцяти- i десятиметрових квартир. Звiдси починалося життя її, видива якого дiвчинка намагалася приховати вiд себе i вiд iнших, наче подумки засипаючи золотистими i спiвучими пiсками пляжiв, що простягнулися пiд косою оксамитових пляжiв i багатоповерхових особнякiв. Саме там було життя справжнє, i дiвчинка це знала рокiв, може, з шести. Бо те, що вiдбувалося в сiрих бетонних клiтках дванадцяти- i дев'ятиметрових квартир, розумiла з неприпустимою, навiть для дорослого, яснiстю.

Частина району, де вона мешкала (вiддалiк вiд бiлої коси i синього шовку моря), мiсцини, подiбної на черепашачий панцир, що його тiльки-но витягнули з вогню, була наскрiзь прокурена антрацитом. Дiвчинка знала, звiдки привозять вугiлля: вiдразу за мiстом були занедбанi копальнi. Звiдти пiзно ввечерi, а то i вночi, повертався батько. Часто, сiвши навпроти вiкна, перед облузаним дзеркалом, сiрим i запiтнiлим, з трiщиною у кутку — навiть видно було грудочки горобцiв, що шили повiтря — намагалася розгледiти подiбнiсть мiж нею i тим пласкогрудим, з широкими гострими плечима, з рудою шевелюрою, плескатим носом i потухлими сiрими очима створiнням, якийсь бодай натяк на подiбнiсть.

Дiвчинка пiдтягнула колiна й вiдсторонено уткнулась у них пiдборiддям, — так вона вiдчуватиме себе першого разу, тобто нiчого не вiдчуватиме, лише мозок напружено видавлюватиме завченi формули щастя; її вiддiляє, зараз вiддiляє тонка ситцева, з голубими i жовтими левами загородка, що нiчого не приховує. Вона сидить на кривоногому дзиґлику, i в її велетенськi очi вливається цiкавiсть. Очi непорушно дивляться на дряблий батькiвський зад мiж материними ногами. Так завжди вiдбувалося: вiн приходив, змивав над дюралевим тазиком руки, випивав склянку горiлки, а потiм порухом голови показував дружинi на лiжко. Дiвчинка сидить i спостерiгає, як вони мовчки, навiть не стримуючи дихання, вовтузяться одне з одним. Не бiльше п'ятнадцяти хвилин. Для неї це було майже те саме, що дивитися телевiзор чи слухати, як кричить братик (хоча останнє набридало найбiльше). Вона шкодувала, що не можна втекти до пагорба, щоби подивитися на нiчний желатин вогнiв ожилого курорту. Саме так. Терпкий i нудотний запах горiлки, приторний дух дешевого мила, кислий запах поту, крик матерi — коли вiдлiплювалися одне вiд одного. Хропiння батька, який вiдразу засинав. Стишена лайка матерi…