Жінка його мрії, стр. 1

Олесь Ульяненко

Жінка його мрії

1.

Птаха повзла по синьому з срібним відливом склі чорним розчавленим тарганом. Лада глянула у вікно і побачила цю птаху, а ще мокру березову гілку, і здивувалася, що та тремтить. О, це від холоду. Суто у традиціях минулого, без народницького нальоту. Печально. Але ця думка, коротка, як політ мухи, вилетіла за якісь там межі. Вона потягнула до себе два роздвоєні кінці оголеного дроту - подумки Лада вирішила, що це зміїне жало зради, - і поклала до рота. Зараз він увійде, ввімкне і все - вона розтане тихо, тихо, як її ніжна і печальна любов. Але тихо не вийшло. Увійшов син і дійсно увімкнув. Ладу трусило хвилин п’ятнадцять: з неї валив смердючий дим, а волосся стало дибки. Нарешті син додумався вимкнути вимикача і вона, обм’якши, впала на підлогу. Син тремтячою рукою набрав номер і викликав "швидку". Але та вже нічим не зарадила. Лада була мертвою. Чому вона вибрала саме таку смерть - лишається тільки здогадуватися. Чоловік стояв якусь хвилину перед дверима, а двоє мовчазних послужливих охоронців очікували. Нарешті він відкрив двері і пішов кімнатами, нюхаючи повітря, наче тхір. На самому кінці, у літній кімнаті, він відчув неприємний запах, запах, який не жив у цьому домі, але досить знайомий і близький, щоб там оселитися. Ну й ідіотка, подумки вилаявся він і навіть, за звичкою, не опустив руки до кишені, де тепло покоївся мобільний телефон. Це була його таємна пристрасть, і чоловік Лади її приховував, та покійниця про це знала. "Я люблю його, як собаку, віддану і вірну собаку", - говорив він, похлебтуючи п’ятизірковий вірменський коньяк, іншого він не пив. Дурна звичка у вишуканому суспільстві, де шурхотять усі ці "Версачі", "Кевіни Кляйни", "Пако Рабани", що в його чіткій і світлій, як срібло, свідомості називалося мотлохом. Можливо, тому, що долі їхні були такими схожими, вона, як говорять жінки, місцями розуміла його. В обох серце заходилося, коли крізь темні віконця "Хамера" вони бачили на зеленому моріжку корів, кіз, перекошені церкви, котрим поталанило менше, ніж столичним золотоверхим храмам. Але зараз він думав, звісно, не про купи паруючого гною і навіть не про те, що життя цій дурепі можна було обірвати жменею сильнодіючих пігулок, яких у домі було по саму горлянку. Ні, у нього думки діставали до висот власних почуттів, і чоловік фізично відчував, як у нього злазить шкіра, наче з посинілої від гангрени ноги, - щось близьке і відразливе в одну мить. Саме так він думав. Вона не знала світу, погоджувався він, думаючи про неї, але сама її поява опускала його на дно світу. Лада відтіняла його, як щось ще потворніше. З цими думками він усівся у вітальні неправдоподібно червоного кольору, зі шкіряними надутими іспанськими диванами і кріслами, закурив сигару, й охоронці, розуміючи, подали йому пляшку коньяку, нашаткований рівно лимон. Він потягнувся до свого вірного мобільного телефону, старої моделі, але дійсно надійного, наче собака. Відчував він себе легко й упевнено, як ніколи у житті. Але, як психолог, зобразив досить вправну міну горя і скорботи, мовби один лишився на цій землі. Він подумав про зелені, майже сині, сосни, що надворі противно шкварчав мокрий сніг під шинами авто. Та йому завжди було затишно у "Хамері", і зараз з мертвою жінкою через три кімнати йому було дуже чудово і легко. Він відсьорбнув коньяк дуже голосно, потягнувши своє плямкання по всьому будинкові, і кремезний, з селянською пикою охоронець підступив до нього і простягнув трубу.

– Ні, - коротко сказав він і подивився на мокрих птахів, які висіли на гілках липи, вирішивши її спиляти, бо ця липа лякала Ладу. Він навіть дозволив собі здивуватися, але потім повернув голову і приязним, повільним голосом сказав охоронцю:

– Зателефонуй і скажи йому сам. Мені немає ніякої охоти, - і він облизнув отерплі губи. В житті немає нічого важливішого за початок. Середина - діло відносне: можна навіть не дотягнути. А оскільки середина, як і вік, прісна, а кінець непередбачуваний, тому темний, і невиразний, і золотий. Він так і лишався для Лади "він", без імені, з купами нагород, з купами посад і ще більшими шаленими грошима. Але це його не злило, навіть не бісило, не займало. Він думав інакше, і Ладі не дістатися тих висот, до яких він дотягувався навіть за коньяком і кавою. Як і кожна жінка, Лада намагалася всьому, що діялося, рухалося і пульсувало навколо, дати назву. А це вже йому не подобалося. Саме про це він зараз думав, вивчаючи нерухомим поглядом завиток італійських шпалер. Так, у нього погляд людини, яка вирішила все і забралася високо - важко чи легко - на свого щабля у всезагальному сідлі й ясно усвідомила, що саме там добре знаходитися, тож для чого щось вивчати і давати чомусь визначення - все і так давно вирахуване і без нього. Проте це було своєрідною помстою перед тим, що з ним зробила Лада. Принаймні зараз він спокійно міг перенести весь тягар життя на віко її труни, котре все витримає. І по-своєму мав рацію. Лада умудрилася сховати своє минуле і своє майбутнє у чорних водах невідомості. Здавалося, він знав її веснянкуватою рудою дівчиною, з яскравими очима, з врівноваженими, зовсім не манірними рухами; знав її батьків, з важкими руками колгоспників, хитрими очима дрібних завидників та злодіїв. Але Лада була зовсім не схожа на своїх батьків. Він від таких небажаних думок навіть пересмикнув ногами. Проте і зовні, і внутрішньо знаходився у стані рівноваги та спокою. Але щось його насторожило. Повз нього пройшов лікар, кілька міліціонерів у мішкуватій формі, він провів їх поглядом, пригубив коньяк, і лише пузатий бронзовий янгол, що натягував лука, зараз видався йому символом чогось жахливого, але не того, що трапилося в реальному житті. І це його трохи зачепило. Тому, що він не міг всидіти на місці. Тому, що бронзовий янгол дивився на нього і напинав лука. І його це насторожило. Легкими кроками він пішов у кінець кімнати. Так, це справді запах був причиною його роздратування. Так, запах, але ні причини, ні джерела цього запаху він не міг визначити. Цей запах, на його диво, ударив не по ніздрях, а по очах, засльозивши рогівку, так, саме по очах; а потім він відчув, як запахи шпарко побігли сірими каналами мозку, вибухнули у голангулах і захолонули чорною однорідною масою. Запах так і залишився там великим чорним каменем. Зараз його покличуть, але і цього йому не хотілося. Співчутливі погляди не найкраще, а осудливі можуть зіпсувати настрій на цілий день, так, саме тоді, коли ти можеш і хочеш думати про неї що завгодно. Так, наче повторилася його юність і молодість побігла промінням зморщок разом з хмільним кайфом таємниці. Запах став рідким і розтікався широкими каналами його тіла, він хотів уголос додати щось про душу, але це було настійне табу, спеціально нав’язане, а зараз, упродовж стількох років, набуле сталої і твердої думки, що душа - з розряду студентської балаканини, з прищавими лобами, запаленими залозами і блискучими, перевернутими не до землі, а до неба очима. Саме цим пишався. Саме це він ставив собі у заслугу, чого Лада ніяк уперто не хотіла розуміти: він став частиною цього світу, видавлюючи поступово з себе зачучверілого селюка, з пафосним колгоспним минулим. Але він уже відійшов від того берега, тому ніколи не хотів згадувати діда, а ще більше сестер, котрих йому довелося перевербовувати, і багато інших неприємних хвилин. Він надто був далеким від цього. Все було зроблено без нього і досить акуратно, що й комар носа не підточить. Але після кількох років він відчув, що дійсно дивиться у порожнє небо, і та його частина, що десь заклякла у переляку від зовсім банальних речей, зараз не більше анахронізму. Йому все стало до тупого обридливим. Саме це зараз він відчував. Запах гару, що сотав тонкою пелериною з кімнати в кімнату, навіть не переслідував його, а доводив, що вона десь поруч, зовсім поруч: лежить у білому махровому халаті, з пропаленим сигаретою ліктем, з накрученими по-міщанському бігуді і теплий здоровий рудий кіт вештається біля її ніг. Він зовсім не відчував втрати, ані втоми, що слідує за близькою людиною померлого, і це рівно нічого не означає: любив ти ту людину чи вона тобі була байдужа, як останній трамвай, коли у тебе є гроші на таксі. Тоді він пройшов ще кілька кімнат, тьмяних, з дивним порцеляновим відсвітом, і йому щемко захотілося сигари і коньяку, але він розумів, що при людях такі речі неприпустимі, правила етикету, котрими він усе життя гребував, стискали, наче галстук від Габана. Велике малинове сонце в останній кімнаті завалилося у вікно разом з потоком нових запахів, і йому зробилося зле.