Жити сьогодні, стр. 9
– Повечеряймо разом, – несподівано для себе запропонував він, дивлячись молодій жінці просто у вічі.
– Добре, – так само несподівано відповіла вона, досі випромінюючи спокійне задоволення.
– Ви просили допомогти…
– Так, знайдіть його дружину чи інших родичів, бо, схоже, доведеться робити складну операцію, результат якої передбачити неможливо, тому потрібна згода сім’ї. І покваптеся. В нас обмаль часу.
8
Ночував у своєму улюбленому заміському будинку, успадкованому від батьків, і давно вже переобладнаному під майстерню. Тепер пропадав там цілими тижнями, працюючи над замовленнями. Він ніяк не міг призвичаїтися до колективної праці. Щойно влаштовувався на роботу у велику солідну проектну компанію, неприємності навалювалися на нього швидше, ніж кліщі на собаку. Хоча він завжди вчасно, на відміну від решти колег, які вважали себе занадто творчими й оригінальними, приходив на роботу. Завжди встигав сформулювати кілька ідей нового завдання до приходу шефа – людини справді неординарної та інтелігентної. Він поливав квіти, а іноді ще й мив горнята з-під кави, які безладно стояли серед розмаїтих аркушів та згортків. Устигав повисипати у смітник гори недопалків, які сповнювали їхнє величезне, розділене скляними перегородками, приміщення запахом безсонних ночей і гіркоти в роті. Встигав напустити свіжого повітря в офіс, сповнюючи його оптимізмом та розмаїттям звуків, які зазвичай супроводжують пробудження міста. І так багато надії та сподівань у тому вранішньому гомоні, що хотілося бути причетним до того щасливого пробудження.
Та коли доходило до обговорення його ідей та ескізів на загальних зборах, він розгублювався.
– Чудова думка, але я думаю, що доцільно внести корективи у фасад споруди, – начепивши на себе подобу щирої усмішки і похитуючись у такт лише йому чутної музики, проспівав якось керівник проекту на черговому зібранні. – Думаю, варто змінити розмір вікон і це позитивно вплине на загальний вигляд будівлі. А також прибрати дерев’яні елементи над вікнами, замінивши їх на… – Він замислено втупив очі в стелю: – Замінивши їх на ліпнину, скажімо… На щось… традиційніше і зрозуміліше, – задоволено завершив начальник.
– Я категорично проти, – просто з місця, не встаючи й карбуючи кожне слово, заперечив молодий фахівець. – Це мій проект. А ви мали бути моїм керівником і допомагати цей проект утілити, а не змінювати його. Тим більше, змінювати геть необґрунтовано і не порадившись із замовником.
Ця споруда сама по собі нічого не значила. Вона органічно доповнювала вже сформовану й узгоджену концепцію згідно з засадами садового мистецтва Японії.
Була невеличка ділянка, на якій слід було якнайточніше втілити головну ідею за допомогою терас, вікон, оглядових майданчиків. Тому кожен елемент архітектури – кущик, травичка, струмок, камінець – мав би працювати на головне завдання. Всі елементи садових споруд мусили бути виготовлені з природних матеріалів – дерева, бамбука, каменю, рідше – з металу, як, скажімо, чавунні чи бронзові лави без лаку і фарби, щоб передати багату і неповторну текстуру власне матеріалу, його характерний колір, а головне – зберегти «поволоку часу» – лишайники на камені, бляклі тони дерева, патину на металі.
Терпляче пояснював це керівникові, а насамкінець додав, що коли той не погодиться залишити все як є або не зробить обґрунтованих, конструктивних зауважень, які не базуватимуться на його особистих вподобаннях, то він готовий вийти з цього проекту.
Запала німа мовчанка. Керівник приголомшено дивився на свого підлеглого, вражений нечуваною зухвалістю.
«Йому начхати, що в мене кілька призових місць на престижних міжнародних конкурсах. Але біс із ними, з конкурсами. Потрібно мати повагу і дотримуватись елементарної субординації в стосунках із керівником проекту. Цей молодик ігнорує очевидні речі!» – мовчки обурювався начальник, очі його наливалися кров’ю, а під пахвами мокріло.
– Я готовий завершити проект самостійно, провівши перемовини з замовником. І будьте певні, я з ним про все домовлюся, – майже саркастично закінчив молодий зух. – Чекатиму на ваше рішення. – Він обвів поглядом увесь колектив, до якого входили поважні архітектори, заслужені конструктори, та й, зрештою, просто хороші люди, з якими він уже встиг заприятелювати.
Та, на відміну від нього, для них важив насамперед керівник. А ще – послужний список, кар’єрний поступ, преміальні, соціальні пільги та ще багато чого, на чому й базується робота в колективі і, зрештою, робота самої компанії. Тому хоч як би він їх захоплював, хоч як щиро вони вітали його з цікавим неординарним рішенням і цілісністю концепції доволі складного, обмеженого присутньою вже забудовою та розмаїттям інженерних комунікацій об’єкта, зараз вони сиділи, опустивши очі, і понуро розглядали все, що було під руками – свої ґудзики, шнурки на мештах, обручки, звичайні кулькові ручки, крутили в руках склянки з водою, наче в них не звичайна вода, а жива чи мертва.
Він не гнівався на них. Він не міг гніватися на тих, кого поважав і в кого збирався ще так багато всього навчитися. Щоб не ставити всіх у незручне становище, після тривалої паузи він звівся і неквапно вийшов, не зронивши більше жодного слова й забравши із собою болісне напруження й непросте рішення. Колеги полегшено і вдячно зітхнули, адже цей чоловік звільнив їх від потреби робити неприємний вибір: справедливість або місце роботи. А практично для всіх їх по-справжньому залежало лише на останньому.
Тоді він уперше замислився: нащо людям робота, яка знищує їхню гідність і за своєю суттю є вишуканою каторгою? Подумав, що ще з початкової школи з нього самого, з його товаришів, а перед тим – із їхніх батьків, методично, урок за уроком, день за днем, рік за роком готували рабів. І все це відбувається так природно, що нікому й на думку не спадало замислитися, чи це все правильно і нормально.
Тебе наполегливо привчають до думки, що колективізм – це саме для тебе. Що в садочку манна каша з ґонзолями смакує краще в колективі таких, як ти, сопливих і замурзаних з голови до ніг створінь. Що навіть до вбиральні краще ходити удвох із другом, узявшись за ручки. Що в школі колективна зневага до того, хто наважився бути інакшим і бодай чимось вирізнився з натовпу – безмежна. Хоч ти погано вчишся, хоч навпаки, дуже добре, результат однаковий – бойкот. Бо ти не такий, як усі. Бо в тебе почала формуватися своя, квола і трохи кострубата, проте незалежна думка. Після повторення такої колективної терапії людина розтоптує ніжні, тендітні паростки індивідуальності і рве на шмаття, ковтаючи самотні сльози відчаю, свої думки, аби позбутись їх іще в зародку, й припасовує нездалу маску, ховаючись під нею від батьків, друзів, а часом і від себе самої так відчайдушно, що врешті-решт та машкара вростає в шкіру.
Тоді вперше він замислився, який же то мусить бути потужний механізм, щоб так непомітно і легко всіх розчавити, перемолоти на борошно людину з трішечки відмінними поглядами, аби іншим не кортіло. І свобода – незалежно про яку свободу йдеться – має свої чітко окреслені рамки. Але нас навчили не помічати її мізерності. Кожен, хто силкувався йти вперед, хто намагався шукати, не ступивши ще й повного кроку, враз наштовхувався на кордон. Розчарування, зневіра, депресія, суїцид – ось наслідок пошуку. Про це знали всі, про це говорили, писали, вивчали. Від цього застерігали.
Давно зрозумів: аби протистояти, мусить бути найкращим. Таким і був. Навчання, участь у міжнародних конкурсах, гран-прі, нагороди, перші місця надавали право вибору, можливість бути почутим. Тому чергові непорозуміння на фірмах не сприймав занадто болісно. Хоч, звісно, вони його засмучували. Та хай там що, йому ніколи не захочеться ні пісяти, ні працювати в парі навіть із найкращим другом.
Лише запитання його батьків про те, чи має він постійне місце праці, чи зможе на старості років отримати пенсію, доводили його до відчаю. Йому ніяк не вдавалося пояснити, що він чудовий фахівець, що має приватні замовлення і може працювати з різноманітними фірмами за угодами і що його одноразовий гонорар становить суму в декілька раз більшу за їхню кількарічну пенсію. Вони кивали головами, начебто погоджувалися з сином, але, зрештою, ставили одне і те ж запитання: