Жити сьогодні, стр. 23
Життя стало некерованим. Ти мовчки спостерігав за мною, ніколи й півсловом мені не дорікнув, не стримав, не зупинив. Але всередині раптом прокинулося щось бунтарське і невластиве для мене. Намагалася тобі дошкулити, завдати болю, мені хотілося тебе розворушити. Я вже й готова була різати вени, аби ти звернув на мене увагу. Я кохала тебе й потребувала взаємності.
Не знаю, що я зробив у своєму житті не так, але вочевидь за щось спокутував.
Бути з нею поруч стало для мене випробуванням. Ще якийсь час вона начебто відповідала на мої спроби налагодити контакт, але згодом це стало неможливо. Вона була некерована. Вчора прийшла опівночі, від неї пахло цигарками й алкоголем. Мовчу, бо розумію, що це вияв підліткового бунту.
Сьогодні оголосила про своє рішення вступати до медичного інституту. Я не заперечував. Це була мрія її батьків. Проте їй дуже добре дається скульптура, – потайки від мене вона бере уроки в місцевого, добре знаного професора.
Вона приходить додому поночі. Поводиться виклично, некеровано і занадто далеко заходить у своєму бажанні мене провчити. Я страшенно переживаю.
Дівчинко моя кохана! Що можу для тебе зробити, щоб уберегти тебе від фатального вчинку, до якого ти йдеш. Як вблагати тебе схаменутись, як вмолити тебе спинитись? Як донести до тебе, що ти обов’язково, чуєш, обов’язково отримаєш те, на що заслуговуєш, отримаєш те, чого ти варта. Зачекай лише трошечки. Не поспішай.
Не поспішай.
Минуло два роки, як вона вступила до університету. Знаю, що з навчанням у неї проблем немає, і це тішить. Але те, що вона витворяє зі мною, вже несила терпіти.
Чуєш, маленька моя. Я більше так не можу. Я не залізний і серце у мене не кам’яне.
Сьогодні зранку, коли я приймав душ, ти увійшла до мене в чому мати народила. Вперлась поглядом і намертво пришпилила мене до стінки ванної. А потім наблизилася, ледь не тулячись до моїх грудей ніжними, майже прозорими сосками. Мені до смерті захотілося до них торкнутись. На якусь мить я навіть повірив у те, що зможу. Зможу перебороти у собі страх, здоровий глузд. Знехтувати правилами й умовностями і заволодіти тобою, заволодіти просто тут, у душовій.
Впитися устами у твої уста. Цілувати до повного запаморочення. Цілувати твої перса, покусуючи їх, допоки ти не скажеш досить. Притулитися до тебе всім тілом так, аби ти відчула моє збудження і несамовите бажання, аби воно розпалило й тебе і твої вуста набухли вологою. Торкатися, пестити, стискати в долонях твоє напівпритомне слухняне тіло. Ніжити дотиками твій задок, який в очікуванні незнаного втратить чутливість і ти шепотітимеш: «Сильніше, любий, сильніше…»
А потім я увійду в тебе. Одним-єдиним поштовхом. Не бійся, я не завдам тобі болю. Твоє тіло таке відкрите, що ти не встигнеш злякатися.
Хоч, правду кажучи, в мене ще не було дівчини. Ні, жінки були. Чимало. Але це було радше їхнє бажання, ніж моє. З тобою все інакше. Не знаю чому, але я впевнений, що знайду потрібні слова, аби ти була… щаслива.
Але я не наважився торкнутися тіла, яке ще не відчувало на собі чоловічих рук. Не посмів зірвати цноту з твоїх уст. Не зміг… і за це пробач.
Ти ще трохи постояла в моїй кабінці і пішла. Звуки крапель, що розбивались об стіни, – це все, що залишилося мені від тебе на згадку.
Того ж вечора ти так само мовчки пішла з мого життя.
– Все сталося саме так, як ти писав у щоденнику. Я маю все, на що заслуговую, все, чого варта. Я маю хорошу роботу, в мене є захоплення – скульптура, яке дає мені визнання і гроші. Ти, мабуть, читав про це в пресі, недавно про мене багато писали, особливо в контексті симпозіуму в Амстердамі, де я отримала високу нагороду. В мене хороший чоловік, який чимсь схожий на тебе. Він дуже добрий і любить мене…
Я маю все, про що могла мріяти, але я не маю… тебе.
Бо все, що я робила і роблю, мало належати тобі. Все, чим я жила і живу, – для тебе. Ти мусиш жити, бо я ще багато запланувала. Ти мусиш…
Для мене…
10
– А що я тобі казала? – зухвало запитало дівча. – Він весь час стояв осторонь. Він їй не допоміг у найважчу хвилину. Він покинув її напризволяще.
– Але ж ти чула, що вона читала далі? Чула, що він записував у свій щоденник? Він сам потребував допомоги.
– Можливо. Але кому від того легше? Хто про це знав? Хто знав про його біль, хто? – вона повернулася до нього всім тілом.
І хоч дивився на неї згори, він раптом зніяковів.
– Ми знали.
– Пізно.
– Хто ти в біса, пробач на слові, така, щоб розкидатися вердиктами і робити вироки? Де справедливість?
– Вона перед тобою.
Ангел мало з підвіконня не впав. Він з недовірою дивився на маленьку дівчинку в жовтому дощовичку, що залишала після себе мокрі сліди на дерев’яній підлозі.
Досі йому ніколи не випадало нагоди особисто спілкуватися з такими… субстанціями, чи пак, категоріями. Зате він мав про них свої давно сформовані уявлення. Принаймні Справедливість мусить бути якась солідніша, схожа на давньогрецькі скульптури богинь. Але щоб отаке, з кісками? Це несерйозно.
– Можеш думати чи уявляти все, що тобі заманеться, – вкотре прочитавши його думки, спокійно мовила дівчинка. – Ти ніколи не замислювався про те, що найчастіше справедливість притаманна саме дітям? Але коли виростають, вона кудись тікає від них. Дорослі перестають думати, вони лише вирішують. Найчастіше, на користь чомусь чи комусь.
– Хто ж тоді той дідусь, що був із тобою в магазині і весь час тебе стримував? – розгублено прошепотів ангел пересохлими вустами.
Він досі не міг прийти до тями від неочікуваного відкриття. І не знав, як має до малої звертатися: «Може, варто шанобливо, на «ви»?
Усе було значно серйозніше, ніж здавалося. Несподівано його осяяла думка – а раптом оце все – випробування не для цього непритомного чоловіка, а для нього самого.
– Все може бути, – почув він голос, немов за спиною.
Рвучко обернувся, боляче зачепившись крилом за клямку вікна. Позаду нікого не було. Ще було темно, але повітря вже пахне світанком. «Скоро розвидниться, і доведеться підбивати перші підсумки. Але ще є трохи часу», – заспокоював він себе.
Розділ ІІІ
Запитань тільки додається
1
– Як ви тут опинилися? Як вас пропустила охорона? Це реанімаційне відділення. Сюди взагалі не можна заходити… Тільки родичам, і лише з мого особистого дозволу, – вичитувала молода лікарка строгим, майже стерильним, як, зрештою, все довкола, голосом.
Але люди, які добре знали цей голос, розуміли, що його власниця сьогодні в чудовому гуморі.
– Я його давня знайома. Можна сказати, навіть більше, ніж знайома. Я його колишня подруга.
Сказавши це, оцінила поглядом жінку в білому лікарняному халаті, який проте прекрасно сидів на її фігурі. Молода. Акуратна. Трохи немодна зачіска, проте дуже їй личить. Доглянуті руки, акуратно підстрижені і відполіровані нігті. Тонкі, нейтрального кольору панчохи, що вигідно підкреслюють досконалі ноги. Білі мешти хоч і не на високих підборах, але додають ході легкості й елегантності водночас. На обличчі ледь-ледь косметики, саме стільки, щоб видно було природну свіжість шкіри і ще щось таке, чого навіть натреноване око досвідченої світської пані не відразу здатне вловити.
А ще – невдаваний інтерес, з яким ця лікарка стежить за кожним словом і жестом. Така все зрозуміє. Їй можна довіритися.
– Бачите, мене й справді ніхто не запрошував, але я переконана, що він, – вона глянула в бік ліжка довгим, тривожним поглядом, – не був би проти моєї присутності. Я випадково дізналась, адже в мене багато друзів, що він потрапив у цю жахливу аварію і тепер, можливо, потребує допомоги. Та бачу, ви вже знайшли його… як це точніше сказати… підопічну. Вона саме виходила від нього, коли я підіймалась сходами.