Жити сьогодні, стр. 11

– Коли приїхав японський представник, камені вже чекали на нього, звалені на купу. Та побачивши їх, чоловік мало не зомлів. Він щось гарячково пояснював, розмахуючи руками, показував то на камені, то на графічний малюнок, що був в організаторів, і «хапався за серце». Так тривало доти, поки не знайшли тлумача, який переклав, що камені, звалені купою, не годяться. Адже з японського боку навмисне було завчасно надіслано малюнки із зображеннями кожного з п’ятнадцяти каменів. І що вони повинні бути саме такі, як на малюнку. Японець заспокоївся аж тоді, коли коштом організаторів йому влаштували експедицію в гори, де принциповий митець особисто оглянув, обмацав і, зрештою, вибрав потрібні камінці. Японський павільйон було врятовано, як і честь його проектанта.

– Ця піщана поверхня акуратно «розчесана» спеціальними граблями так, що борозни йдуть паралельно до довгого боку саду й утворюють концентричні кола навколо кожної крупи каменів, яка складається з двох-трьох чи п’яти камінців. З будь-якої точки з п’ятнадцяти камінців видно лише чотирнадцять.

– О! – зраділа мала, – тепер я, здається, пригадала. Батько начебто щось про це розповідав. Тільки не так цікаво. А ти бачив це на власні очі?

– Ні, не бачив, але мрію побачити… Розповідати далі?

– Так, звісно.

– Суто візуально сад нагадує морські хвилі, які омивають скелясті острови. Або ж – молочну білизну хмар, над якою виступають вершини гірських хребтів та піків. Глядач сам, залежно від внутрішнього стану та уяви, може створити будь-який образ. Головне завдання художника саме в тому, щоб дати його фантазії імпульс.

– Я їду з тобою.

– Куди?

– В Японію.

Сьогодні, крім того, що йому буде страшенно важко, зрозумів, що це може бути й небезпечно. І він не помилявся.

– Лягай спати. На сьогодні все.

Вона спала. Дивлячись на її личко, бачив зовсім дитячий вираз, без підліткової гарячковості, сарказму і пози. Подумав, що міг би зараз мати таку ж дитину, якби життя склалося трохи інакше. А ще збагнув, що чудово міг би звикнути до думки, що це його власна дитина. Колись він прочитав в одній статті, що чоловіки не мають прив’язаності до конкретної дитини, як жінки. Чоловікам значно легше почати опікуватися чужою дитиною.

І він пообіцяв собі, що постарається бути для неї хорошим опікуном. Йому тоді здавалося, що це зовсім просто.

Розділ ІІ

Зачекай, прошу тебе

1

– Хто ви? Зачекайте, не торохкотіть. Ви мене розбудили. Я нічого не розумію. Ну то й що, що скоро обід? У мене творча професія. Вчора було натхнення. Яка аварія… – тривала пауза. – Ще одна аварія? Ні, він мені не дядько, ні, не рідний, тобто так, рідний… – знову пауза, чути, що намагається себе опанувати, – більше, ніж рідний… А ви впевнені, що то він? Ви впевнені, що не може бути помилки? Це вже друга аварія, ні, це не до вас – це я сама до себе. Зачекайте, не кладіть слухавки. Як то я вам не потрібна? То й що, що не його родина?

Довгі гудки.

Вона завмерла зі слухавкою в руці. Ця телефонна трубка їдкого червоного кольору, через який вона вже не раз хотіла замінити апарат на інший, але вагалася, бо це був чи не єдиний телефон, де трубка з’єднувалася з апаратом дротом-спіраллю, що додавало певного романтизму і ностальгії. До того ж, це був телефон, з якого востаннє розмовляла з батьками перед їхньою загибеллю. Вони тоді весь час сміялися, розмовляючи. І коли вона поклала трубку, від сміху на очах іще довго бриніли сльози. Апарат тоді стояв у коридорі на підставці. Щоб розмовляти, не заважаючи опікунові, доводилось сідати на підлогу і майже зливатися з тумбою для взуття, інакше, проходячи повз, чоловік випадково міг віддавити їй ноги. Вже згодом опікун подовжив шнур, і тепер телефон стояв просто біля ліжка.

У неї не було ні часу, ні бажання плакати, німіти, депресувати. Це вже вона пройшла. Тоді батьки були за тисячі кілометрів від неї, і вона нічогісінько не могла вдіяти. Почувши звістку, вона просто зомліла. А опритомнівши, наче втратила дар мови. Тоді вона всіх ненавиділа і всіх обвинувачувала у смерті своїх батьків, поїздка яких несподівано затягнулась. Назавжди. Особливо винила свого опікуна…

– Де я можу знайти чоловіка, який потрапив до вас минулих вихідних після автокатастрофи? Ні, я не його донька. Ні, я не його дружина. Чи вам не однаково, хто йому я чи ким він доводиться мені? Він – найдорожча у світі людина для мене, – раптом вигукнула вона і відчула, що голос готовий зірватись, а сльози от-от бризнуть з очей. Вона замовкла. Відвела погляд від наляканої жінки в білому халаті. Глибоко вдихнула. Ні, їй не можна зриватися. Це може дорого коштувати. А він напевне її потребує.

Вона підвела очі на медичку.

– Він для мене найдорожча у світі людина, але я… – Затнулась, але відразу впевнено продовжила. – Я не встигла йому про це сказати. Прошу, впустіть мене до нього. Він був моїм опікуном. Я йому потрібна.

Жінка по той бік скляної перегородки пильно дивилася на красиву, навіть занадто красиву дівчину з великими світло-зеленими очима і просто… милувалась її вродою. Ніколи досі вона не бачила нічого схожого. Розмаїті відчуття зароджувались і роїлися в її душі. Це був жаль, що вона сама і близько не така гарна, і завидки, що природа так щедро обдарувала цю незнайомку, і заздрість до чоловіка, який колись володітиме цією несамовитою красою. Але водночас раділа, що їй пощастило побачити таку неземну красу, від якої в неї на душі посвітлішало.

– Ідіть, мабуть, ви й справді йому потрібні. Вам на четвертий поверх, другі двері ліворуч коридором у реанімаційне відділення. Тільки не кажіть, що це я вас впустила.

Дівчина подякувала й усміхнулася.

– Йому всміхайся, – лагідно промовила вслід незнайомці чергова з реєстратури. Правда, згодом, намагаючись згадати про дівчину щось конкретне, вона анічогісінько не могла пригадати. Перед очима стояла лише якась зелень і промениста усмішка.

Вона зупинилася перед дверима. Готувала себе до страшного, але те, що побачила, вразило її ще дужче.

А він постарів. Сивина з’явилася на його колись смолянистому волоссі. Проте зміни йому личили. Хоч як це прикро, але до чоловіків роки милосердніші, ніж до жінок. Вік додає чоловікам харизми, сивина – благородства, зморшки – впевненості. Їм не треба маскувати їх кремами, хімією, хірургічним втручанням. Вона дивилася на нього і не могла відвести погляду. Лежав на високому лікарняному ліжку, вкритий білим тонким простирадлом, під яким можна було легко роздивитися його міцне, чудово збудоване тіло. Зловила себе на думці, що не пам’ятає, який він. А може, вона просто не звертала на нього достатньо уваги.

Вона давно все пережила, тому ховала свої думки далеко, на самісіньке дно зболілої душі, але зараз вони всі, як одна, почали рватися назовні.

Дівчина підійшла впритул до ліжка і, не звертаючи жодної уваги на рудоволосу жінку, сіла на вільний стілець. Мов крило зраненого птаха, взяла його руку і звела погляд на жінку, яка мовчала:

– Дякую, ви можете йти. Зараз ви йому непотрібні. Я подбаю за нього.

Але жінка не йшла.

– Прошу, залиште нас самих. Я покличу вас, коли що. Лікарка мовчки вийшла з палати.

– Навіть не знаю з чого почати. Не знаю навіть, чи ти чуєш мене…

Замовкла, і він потонув у зеленому сяйві її очей. Якби тієї миті хтось зазирнув до палати, побачив би дивну картину. Зусібіч навколо нерухомого чоловіка і жінки, що скам’яніло сиділа, накочувались і відкочувались зелені, аж смарагдові хвилі. Вони обволікали жінку на рівні талії, і здавалося, що чоловік лежить просто на тих хвилях, напівзанурившись у них. Він наче погойдувався на тій зелені і зміг би, то поплив кудись у простір, туди, за відчинене вікно. Але дівчина міцно тримала його за руку. Занадто багато вона ще має йому сказати. Занадто довго вони не бачилися.