Шукачі скарбів, стр. 6
Жила на автопілоті.
Старші люди переконували Галину — то їй дуже пороблено. Треба до сповіді сходити, набрати святої води й пити щодня натщесерце, молитися Богу — і знову пити. Молода жінка слухняно ходила від однієї бабки до іншої, кожна щось вичитувала над головою, дмухала в рота, катала по маківці яйцем. Вона пила різні настоянки, сама заварювала спеціально зібрані трави, навіть трошки більше року походила з відчаю в молитовний дім Віри Христової. Позитивних зрушень у її житті, так само, як і довкола неї, не відбувалося.
Аж поки не зустріла Ігоря Шульгу. Ну, це взагалі окрема історія, сюжет для мелодрами, кочує з серіалу в серіал.
Відтоді чорну смугу ніби хто враз вибілив. Новий чоловік зірок із неба не хапав, грандіозних планів не будував, натомість міцно стояв на ногах, займався власною невеличкою справою, мав із неї стабільний прибуток, і новий двотисячний рік разом із новим тисячоліттям вони зустріли на тихій київській околиці, у власній затишній трикімнатній квартирі, разом із маленькою донькою Оксанкою та котиком Костиком. Ім’я дитині й котові обирала сама Галина.
Збирати речі під час переїзду Шульгам допомагав батько, який закодувався на вимогу нового зятя й за його гроші два роки тому, тепер не пив, лише скаржився на численні болячки. Коли посунули стару книжкову шафу, з-за неї випала картонна тека. В ній лежав звичайнісінький старий зошит у косу лінійку. Галина відразу зрозуміла, що вона знайшла, нікому нічого не пояснила, заховала знахідку в своїх речах. Уже потім, відпочиваючи з чоловіком на Шацьких озерах, знічев’я розповіла йому родинну таємницю про свого діда, пана Костя, зошит та скарб у сибірській тайзі. У подробиці не вдавалася, а історію, почуту півтора десятки років тому від пана Костя за чаєм, узагалі пропустила.
— Ясно, тепер це золото, якщо воно існує, нам не дістати, — підсумував почуте Ігор. — А я так собі міркую, там не якісь скарби Полуботка, невідомо де закопані, а реальний Клондайк. Кацапам хіба продати твій зошит за великі гроші, тайга ж бо їхня, не наша.
— Слухай, а ти що б із золотом зробив, аби знайшов, як у зошиті описано?
— Точно не віддав би Кучмі! — реготнув Шульга.
— Не знаю, — Галина раптом стала серйозною. — Люди хотіли на нього державу будувати…
— Перестань, — Ігор пригорнув дружину до себе. — Звісно, там же мільйони, сам я з такими бабками просто охрінію. Правда, державі гроші зараз потрібні. Он скільки в України боргів, розплатилася б. Тільки Кучма, президент наш, і держава — трошки різні речі. Аби я знав, що на користь держави піде, Їй-Богу — пішов би і знайшов той скарб. А так… Слухай, ну його! Завели тут про політику, воно нам треба?
Галина погодилася. Історія справді надто неймовірна, аби сприймати її серйозно тепер, на тихому березі озера, коли над головою зірки складаються в химерні сузір’я…
Восени Ігор несподівано пригадав їй ту розмову. Приятелька їхнього друга, Мишка Кошового, працювала редактором на телебаченні й саме шукала героїв для чергового ток-шоу. В студії збиралися обговорювати, що легше: заробити, виграти в лотерею чи знайти скарб. Історія про зошит, яка тепер дедалі більше нагадувала родинну легенду, редакторку зацікавила, Галю запросили в студію. Вона спочатку відмовлялася — це ж уся Україна почує, засміють же… Та Кошовий вчепився в неї кліщем — платня його приятельки напряму залежить від того, скількох гостей вона зможе зібрати на кожну програму. Галя викинула білий прапор, чесно розповіла людям у студії та телеглядачам про зошит, у якому її дід докладно розписав шлях до родовища золота, заодно нагадала — півстоліття тому молоді патріоти хотіли закласти цей скарб у підвалини майбутньої незалежної української держави, а не заховати до власної калитки. Учасники шоу поговорили трошки про романтизм, після запису випили кави з коньяком і розійшлися.
Відтоді минув місяць. І потім усе закрутилося. Так, що Галя прокляла той день, коли погодилася на телезйомку.
7
Спочатку з’явилися російські гості, Докучаєв та Нікодімов. Вони розшукували Галину Шульгу, та говорив з ними Ігор, дружина сиділа поруч і слухала, не втручаючись у чоловічі справи. Гості не виглядали аж так набагато старшими за її чоловіка, і коли б жінку попросили дати їхній словесний портрет, вона б розгубилася: обидвоє видавалися зовсім безбарвними, як кажуть, звичайна зовнішність без особливих прикмет. Таких, мабуть, у чекісти й беруть: Докучаєв та Нікодімов показали посвідчення працівників ФСБ Російської Федерації.
Розмова зводилася до родовища золота в Західному Сибіру, про яке докладно відомо українській громадянці Галині Шульзі. За відомостями федеральної служби безпеки, пані Шульга зберігає такий собі зошит, де докладно описано, як дістатися до скарбу і що собою являє родовище. Навіть, додав Нікодімов, там нібито намальована від руки карта-схема. Взагалі російські гості дуже цікаво говорили — ніби заздалегідь вивчили написані репліки і промовляли їх по черзі, доповнюючи та продовжуючи думку один одного.
— Ми так і знали, що панове почнуть відмовлятися від цього і говорити: все придумали, — відреагував Докучаєв на спростування Ігорем усієї цієї історії.
— Ага, придумали казочку для телебачення. Фуфло просунули, — вставив Нікодімов.
— Тільки ми теж працюємо, і так само не відразу в це повірили.
— Ну так, труснули архіви, підняли людей. Проходила така тема по нашій конторі. Десь так у році сорок восьмому.
— Можете сказати — тоді ваш дід так само міг яйця комусь морочити…
— Але тоді телебачення лише зароджувалося. І газети за такі байки не платили. І життю бойового офіцера нічого не загрожувало…
— Тому парити мізки не було вигідно…
— До того ж ви, хохли, після війни черговий раз на незалежність захворіли…
— Ось так картинка і складається: ваш Павло Гармаш знав дорогу до золота і планував із часом туди повернутися…
— Аби використати його з антидержавною метою…
— Бо бажання створити на території радянської держави якусь іншу державу автоматично тягне на антидержавну змову. Це кваліфікується як зрада…
— І карається вищою мірою. Розстрілюють за таке.
Пропозиція Докучаєва та Нікодімова дуже проста: нотатки радянського офіцера Павла Гармаша передаються російському уряду. Адже золото знаходиться на території Росії, тому українці не мають на нього жодних прав. Незалежно від того, що колись вони його знайшли і навіть билися за цей скарб. Передача оформляється офіційно, в урочистій обстановці, у приміщенні російського посольства. Подружжя Шульгів отримують почесну відзнаку від російського уряду, а також — невеличку, але ніколи не зайву грошову винагороду.
Можливий інший варіант: небажання передати зошит добровільно буде кваліфіковано як приховування інформації, важливої для розвитку сусідньої держави. Справа набуде політичного характеру, і Галина може навіть не мати сумніву — її разом із чоловіком видадуть Росії як осіб, котрі скоїли злочин проти цієї держави. Адже знайдений скарб треба віддавати в казну тієї держави, на чиїй території він знаходиться. В разі злісного приховування передбачене суворе покарання. Отже, перед подружжям маячить перспектива опинитися в російській в’язниці, а оскільки щойно влігся конфлікт довкола острівця Тузла в Криму, Україна не захоче нових загострень у політичних стосунках із сусідом. Словом, ніхто тут за них не заступиться.
Коли Докучаєв із Нікодімовим пішли, дозволивши подружжю подумати три дні, відбулася сімейна рада. Шульга не вважав себе фахівцем у подібних справах, тім більше там, де могла вступити в дію висока міжнародна політика. Але навіть він точно знав: хоча ефесбешники явно намагалися залякати їх, у сказаному ними не все можна розцінювати як банальне брання на понт. Українська держава в цій ситуації не заступиться, тут усе ясно. Та офіційну ноту протесту Росія так само не подасть, принаймні аж так швидко. Скоріш за все, якщо Докучаєв та Нікодімов свою місію не виконають і повернуться додому ні з чим, для впливу на вперте подружжя задіють інші важелі, вже внутрішні. Навіть у випадку підключення до справи конкретних впливових українських посадовців проблема далі зберігатиме суто приватний характер. Записи Павла Гармаша по суті — родинна реліквія, і просто так, наскоком, відібрати її не вийде ні за яким законом.