Шукачі скарбів, стр. 17

— Ніхто не знає, чи Галя теж їде.

— Ти це вже казав.

— Усе одно ми спробуємо перехопити машину. Американці ведуть її, а ми підемо навперейми.

— Ти знаєш, яку саме машину треба перепиняти?

— Усе просто, чувак. Усе дуже просто. Раз вони мають змогу вирахувати, що хтось везе ноутбук, із якого прийшла Галчина фотка, зі Львова до Києва, простежити нас на нашій тачці їм не повинно бути аж так складно.

— Простежити?

— Мобільник! — переможно потрусив «трубою» Шульга, потім швидко набрав якийсь номер, і вже за кілька секунд говорив із Джейсоном Борном. Кошовому як сторонньому слухачеві здавалося, ніби Ігор верзе в слухавку повну дурню, говорить щось із царини фантастики. Він хоч і мав справу з технікою, але тільки як торговець. Звичайно, він знав, чим саме торгує, але ті ж таки комп’ютери чи будь-яку іншу техніку налагоджували та готували до роботи хлопці-інженери, специ-технарі. Тому Михайло міг лише дивуватися фантазії власника невеличкого ресторану, аж поки Шульга не натиснув на відбій і не подивився на друга з виглядом абсолютного володаря Всесвіту.

5

— Він здурів, — повторив Кошовий. — Такого не може бути.

Бурт із Моругою не забарилися, прибули хвилин через сорок після телефонної розмови Шульги та Борна. А ще за двадцять хвилин Ігор детально переповів усім трьом свій план визволення Галини. Звичайно, за умови, що вона таки їде в тій машині і її не тримають десь окремо. Навіть коли так — усе одно вони мусять ударити у відповідь, по можливості захопити заручників і почати свою гру.

Славкові Бурту цього було досить. Він уже бив копитами, ніби породистий скакун на іподромі в очікуванні старту. Тому, ясна річ, не дуже вглиблювався в особливості плану, запропонованого Шульгою. А виглядало все ось так.

За чотири — п’ять годин машина буде в Києві. Приблизно за дві з половиною години виїде на пряму житомирську трасу. Перехопити її треба раніше, максимум — на підступах до міста. Для цього Джейсон Борн готовий дати команду своїм асам-технарям, аби вони просканували мобільний телефон Шульги й вивели цю інформацію через супутник на свій комп’ютер. Таким чином, Шульга, тримаючи мобільник біля себе, почне рухатися на машині до виїзду з Києва трасою в бік Житомира, і його пересування відобразиться цяточкою на моніторі.

Своєю чергою бандитська машина рухається їм назустріч. Щойно вони порівняються, Борн дасть знати. Отже, вирахувати ворога буде легко й просто. Лишається розвернутись і йти в нього на «хвості», шукаючи можливості вступити в силовий контакт. Адже бандити почувають себе в цілковитій безпеці. Навряд чи вони думають, що Шульга та його друзі мають аж такі оперативні й технічні можливості для ефективних контрзаходів.

Пояснюючи свій план, Шульга навіть намалював на аркуші паперу схему, як він усе це собі уявляє.

— Нереально, — погодився з Михайлом Антон, вислухавши Ігоря. — Справді, нереально.

— Що тобі нереально? Нормальна бойова операція, навіть з офігенною технічною підтримкою! Ви чого, мужики? — щиро здивувався Бурт.

— Нічого! — в тон йому відповів Моруга. — Отой силовий контакт із ворогом ти почнеш?

— А чого ж!

— Та ясно, почнеш! Тобі аби покричати, поматюкатися та Рембо з себе покорчити. Ті, в машині, реально озброєні. Я, наприклад, стріляти не вмію. Кошовий — так само. Потім: із чого стріляти? Де ти за кілька годин зброю знайдеш? Словом, говориш усе красиво, суцільне американське кіно, а до діла…

— Ми ще не дійшли до діла! — гаркнув Бурт. — 3 такими, як ви, не те що війну — партію в шахи не виграєш.

— Ага, зате з тобою виграєш! Ти ж фігурки пересувати не захочеш. Р-раз — і всі з дошки на хрін поскидаєш! — виступив наперед Кошовий.

Шульга скреготнув зубами, голосно матюкнувся. Трійця здивовано глянула на нього.

— Ти чого?

— Нічого! Час іде, а вони топлять гівно в ополонці! Ви відмовляєтеся допомагати?

— Теоретично — ні, — стримано відповів Моруга. — А практично — не знаю, як і чим. Припустімо, наші американські друзі виведуть нас на ту саму машину, скажімо, за дві—три години. Скажімо, ми зможемо не виявити себе й висіти в бандитів на «хвості», визначаючи, куди вони подінуться в Києві. Але я, мужики, вам чесно кажу: в мене немає досвіду участі в подібних акціях. Чотири дилетанти…

— Три, — вліз Бурт.

— Нехай три. Значить, три дилетанти в прямому збройному контакті з професіоналами, нехай їх у машині так само небагато, програють однозначно.

— Правильно, — погодився Шульга. — Отут я з тобою згоден. Ви забули — можна залучити професіоналів.

— Ментам маякнути?

— До чого тут менти? Ми ж домовилися — вони завалять усе, за що візьмуться. Навіть таку старанно підготовану операцію. Американці не ризикнуть встрявати в збройну сутичку на території чужої держави. Вони без того вже на нас працюють задурно, а хто коли змушував американоїдів до такого? Зате є люди, яким нічиї закони й порядки не писані, а підготовка в них саме така, як нам потрібно. І вони зацікавлені в тому, аби працювати з нами так само на халяву. Не доходить?

Бурта осяяло першого.

6

Агенти ФСБ Росії виявилися ще оперативнішими, ніж американці. Вже за півгодини після дзвінка Шульги вони зустрілися з Ігорем неподалік від Лісового цвинтаря. Це сумне місце виявилося єдиним, куди росіяни та Шульга з Буртом могли дістатися протягом півгодини, якщо стартують одночасно. Славка Шульга взяв для підстраховки, бо не був певен, що сам зможе утримати розмову в потрібному ключі й тримати переговори під контролем. Докучаєв з Нікодімовим приїхали на брудному «бімері», довкола них розходилися запахи пообіднього аперитиву. Видно, працівники російських спецслужб не особливо завантажені роботою в українській столиці. Принаймні в середині липня.

Часу на передмову не було зовсім. Тому Шульга відразу, двома реченнями, виклав історію викрадення своєї дружини й перейшов до торгів.

— Своїми силами нам її не відбити. Власне, своїх сил у нас нема. Єдине, що ми змогли — це пропасти тачку, на якій вони їдуть. Скільки їх і чи є з ними Галя, я не знаю. Якщо ви беретеся відбити чи в інший спосіб визволити мою дружину, вона передасть записи свого діда в розпорядження російського уряду. Чи тих компетентних структур, котрі знайдуть їм застосування. Без жодних умов, без грошових винагород та почесних медалей. Отак.

По обличчях ефесбешників Ігор читав: вони перетравлюють інформацію. Процес може затягнутися, а стрілки годинника доводили, що час не стоїть на місці. Але щойно він про це подумав, як росіяни довели своє вміння в критичних ситуаціях хапати все на льоту.

— А ви, хохли, я бачу, хитровитрахані, — промовив Докучаєв.

— Ага, нічого так собі — здоров, жопа, Новий рік! — вставив Нікодімов. Далі вони почали говорити в звичній для них манері:

— Значить, досиділися, додрочилися, аж поки отака параша — хоп вашу маму!

— Де ж ви, патріоти, раніше були і що ж ви, патріоти, тут оце захищали?

— Бачте, як воно, коли на чуже добро…

— Ага, на чужий коровай рота не роззявляй!

— Правильно, на чужий вершок не роззявляй роток!

— І що ми тут тепер повинні? Війну починати?

— Третю світову? Просто так, бо ви дуже розумні й хочете за наш рахунок і рибку з’їсти і…

— І на стілець сісти? От засмажать усіх вас, як оту рибку!

— А чим ви, хохли, раніше думали? Жадібні ви, ось вам зараз і гикається…

— Ну так, гикається, бо понажиралися не свого…

— Чужого, я б навіть так сказав…

Бурт, якому дотепер не доводилося спілкуватися з цією парочкою, не витримав першим. Чоловіки стояли один навпроти одного біля своїх машин: українці мовчки, а ефесбешники — порушуючи своїми вигуками тишу цвинтаря. Славко, відсторонивши Шульгу, який, потилицею відчувши неприємності, спробував заступити йому дорогу, наблизився до Нікодімова — той стояв на крок ближче, — і, взявши його двома пальцями за комір теніски, промовив просто в обличчя, наче виплюнув: