Шукачі скарбів, стр. 15
— Здогадуюсь.
— Так от: ви здогадуєтеся далеко не про все. Погані україно-російські стосунки погіршаться ще більше, вам і вашій родині не буде спокою до кінця життя. До чого я це кажу? Аби ви знали — ви, особисто ви, порушуєте українські закони ще більше, ніж ми, даючи згоду розпочати незаконну напіввійськову операцію. Адже в разі невдачі ані імідж Сполучених Штатів, ані ми з колегою особисто аж ніяк не постраждаємо. Найгірше, що може статися — нас відкличуть з України, переведуть на якусь іншу ділянку роботи. А вас усіх можуть реально звинуватити в шпигунстві на користь США. Думаєте, у вашій державі таке неможливо?
— Два роки тому в Чернігові кількох пенсіонерів судили за спробу державного перевороту. Причому — військового, — Шульга скривив у посмішці кутик рота. — Так що стосовно нашої нинішньої держави ми не маємо жодних ілюзій. Але ж це не означає, що ми готові продати її секрети. Ви, пане Борн, щойно самі підказали виправдання для моєї власної совісті. Інформація про золоте родовище в Сибіру — справді не український секрет. Хоча й зберігає його вже третє покоління українців. Ми готові обміняти російську таємницю та свободу для моєї дружини Галі. Формально інтереси України тут не постраждають. Бачте — ніхто не хоче попадатися, тому і ми, і ви повинні діяти обережно.
— Ну, про це можна було й не говорити спеціально, — тепер Борн посміхався уже на весь рот, демонструючи ряд білих доглянутих зубів. — Я радий, що ми зрозуміли одне одного. До справи: коли точно вам пришлють завтра листа електронною поштою?
— Час ми не обговорювали. Вранці.
— О’кей. Коли починає працювати ваш офіс?
— Звичайно — з дев’ятої.
— Не будемо міняти усталеного розкладу. До речі, панове, за вами стежили, коли ви їхали сюди?
Тепер перезирнулися Шульга й Кошовий. Справді, про це повинні були подбати передусім вони. І якщо їх справді пасли, якщо тепер їхня зустріч проходить під бандитським контролем… У обох забракло слів, Джейсон Борн помітив це, похитав головою:
— Даремно я похвалив вас, панове. Ви навіть шпигунські фільми не дивитеся регулярно. За вами не стежили, можете бути спокійні.
— Звідки така впевненість?
— Усе дуже просто, пане Шульга. Ми призначили вам зустріч через дві години після вашого контактного дзвінка, правильно?
— Ну… так…
— Чому не швидше? Адже ви не хочете гаяти часу, ми так само зацікавлені в цій зустрічі… Словом, панове, ми лишили собі час, аби приїхати до будинку пана Шульги, дочекатися, поки ви поїдете на зустріч із нами, сіли вам на «хвіст» і перевірили, чи не висить на ньому хтось, окрім нас. Заодно переконалися в чесності ваших намірів. Отак, джентльмени, — витримавши паузу, аби насолодитися ефектом, Борн повернувся до справи: — Отже, вночі нам потрібен ваш офіс. Там попрацюють наші фахівці. Краще, щоб вас там не було. Ключі можете не давати, замки лишаться неушкодженими. Тільки сигналізацію вимкніть. І сміливо приймайте пошту — ваш комп’ютер та мережа будуть під нашим контролем. Для контактів пропоную користуватися мобільним зв’язком. Номер вашого телефону, пане Шульга, ми вже знаємо.
Тепер посмішка американця виглядала відверто глузливою. Він не приховував свого ставлення до співрозмовників.
3
Електронну пошту Ігор Шульга отримав о дев’ятій сорок ранку.
Зворотна адреса поштового сервера йому ні про що не говорила. Знімок не зайняв багато місця: Галя сиділа на стільці, тримаючи спину прямо, наче манекен. Дивилася просто перед собою, на фотографа. На обличчі — жодного виразу, ніби позує гіпсова фігура. Газету вона тримала у витягнутих руках, так, аби можна було прочитати сьогоднішню дату, зазначену дрібним шрифтом під логотипом. Число справді теперішнє. Але ж газета…
— «Факти», — промовив Кошовий за спиною. — Бач, дурні-дурні, а хитрі, бляха. Ця ж газета скрізь продається. Хоч у Чернівцях, хоч у Тернополі, хоч у якомусь Червоноперекопську.
— А що, є таке місто?
— А ти наче не знаєш!
— Я не про те… Є Червоноперекопськ. Десь на Херсонщині, здається… Тільки я думав, його вже на якийсь, ну, я знаю, Жовтотарасівськ перейменували. Чи Новоукраїнськ…
— Тобі немає зараз про що поговорити? Розумієш, вони щось відчули, я так думаю. Але ще не знають до кінця, що саме. Тому й замаскувалися «Фактами». Адже газета по всій території України продається. Це ж не ознака регіону, як, наприклад, «Молодий Буковинець», «Тернопіль вечірній» чи, на Бога, «Дунаєвецький вісник».
— Де це?
— Що?
— Ну, останню газету ти назвав. Звідки ти взагалі стільки назв газет знаєш?
— Катаюся багато, з різними людьми спілкуюся. Намагаюся всюди пресу читати. Я ж бізнесмен, братику, розширяюся…
Та раптом Кошовий звернув увагу — Шульга запитує не для того, аби отримати якусь відповідь, а просто так, щоб не мовчати. Очі його були прикуті до монітора, а думки літали десь далеко. Кошовий кахикнув. Шульга ніби вийшов із трансу, повернувся до друга, кліпнув очима.
— Ми про щось тепер говорили?
— Ніби так…
— Про що?
— Ну, гм… Я казав, що газету «Факти і коментарі» можна купити якщо не в кожному місті, то принаймні в кожному обласному центрі та більшості повітових містечок. За великим рахунком, вони могли привезти Галину до Києва з Чернівців і тепер тримати десь тут. А тобі морочити голову.
— Може, й так. Але ж вони навряд чи підозрюють, що ми ризикнемо почати якісь рухи для її звільнення. Заморочити хочуть — так вони, чувак, на тому стоять, — несподівано навіть для самого себе Ігор грюкнув кулаком по столу, монітор аж підскочив на його поверхні. — Ненавиджу! Ненавиджу! — він замахнувся, аби гупнути вдруге, та Кошовий перехопив руку.
— Спокійно, не можна так. Тут же техніка.
— Нову мені поставиш! Безкоштовно! Не розоришся! — Шульга підхопився, відкинувши стілець, кулак влупився в стіну, з гвіздка зірвалася картина в дерев’яній рамці. — Мою дружину фотографують бандюки і присилають мені електронкою її фотки, а я нічого не годен зробити, чуєш, нічого! Не годен! Зробити!
Він знову замолотив кулаком по стіні. Кошовий узяв друга за плече, розвернув до себе обличчям і відважив ляпаса. Бив не всією долонею, лише пучками пальців, так сильніше відчувається біль. Коли чесно, Кошовий ніколи нікого в такий спосіб не намагався привести до тями, бачив подібні сцени лише в кіно, а про особливості удару пучками читав у детективах. Але, як на диво, метод виявився ефективним. Шульга заспокоївся так само несподівано, як і зірвався, видихнув шумно — так паровоз випускає пар, притулився спиною до стіни.
— Усе, все, я в порядку. Це так, знаєш… Нерви й без того на межі…
— Тримайся. Краще сто грамів випий, воно легше. Не бачить тебе Славко, від нього ти точно б у писок отримав до кривавої юшки, — Кошовий спробував посміхнутися.
— От і добре, що не бачить, — так само кволо посміхнувся Шульга. — Одного неврастеніка досить.
Дзенькнув телефон. Ігор кинувся до столу, копнувши на ходу впалу картину носаком, схопив трубку.
— Слухаю!
— Молодець, — почулося в трубці. — Значить, слухняний. Будеш слухняним, мужик?
— З ким я говорю? — голос був йому справді незнайомий.
— Тобі яка різниця? З нами ти говориш. Сам знаєш, із ким. Фотогенічна твоя жінка чи не дуже?
— Думаю, вона тепер не в кращій формі, — Шульга кивнув Кошовому, той кивнув у відповідь — ясно, хто озвався.
— Чого ти так думаєш? З нею нормально поводяться. Поки що, — пауза. — Годують, поять, газети приносять усякі. Нормально влаштувалася тітка, нема на що нарікати. То як там наші спільні справи? Надумав?
— Зошит не в мене.
— Правильно, баба твоя так само каже. Аби лиш ми тебе з дитиною даремно не зачепили. Бач, жертовне бабисько, — пауза. — Від тебе лишається тільки поговорити з нею. Будеш?
У Шульги враз пересохло в роті.
— А… це можливо?
— Вона далеко звідси. Гукнути її до трубки не можу навіть за всього бажання. Зараз я увімкну диктофон, запишу твоє звернення. Дружина отримає твого звукового листа скоро. Постарайся переконати її, щоб вона не зловживала нашою гостинністю, — пауза. — Заодно і добротою. Ми можемо бути безжальними, жорстокими, брутальними, словом, дуже поганими істотами, — Ігореві здалося, що на тому боці дроту невидимий і невідомий співрозмовник стоїть навпроти дзеркала і говорить, дивлячись сам на себе та ловлячи при цьому неймовірної сили кайф. — Ну, готовий видати кілька фраз?