Фелікс Австрія, стр. 45

Він дивиться на мене широко розплющеними очима, вивчає мовчки.

«Дітоньки, не любіть словом, ані язиком, а ділом і правдою! [78]» — каже нарешті.

А тоді ще таке (мене трусить від його голосу, через хвилювання я навіть не можу всіх слів розібрати): «Коли б я говорив язиками людськими і ангельськими, а любови не мав, став би я, мов мідь дзвеняча або кимвал бренячий. І хоч би я мав дар пророцтва і знав усі тайни і всі знання, — і хоч би я мав усю віру, так, щоби й гори переносити, а любови не мав, — то я ніщо. І хоч би я роздав увесь свій маєток, і хоч би віддав моє тіло на спалення, а любови не мав, ніщо мені не поможе! [79]»

Я бачу в його очах, звернених на мене, стільки ніжності, стільки захоплення, що більше не маю жодних сумнівів.

«Дякую тобі, Стефо, — каже він, трохи повернувшись до тями. — Дякую тобі, дитино, що вчиш мене божественної любові. Це знак. Я согрішив: гірко жалував за від’їздом владики Андрея. Ти навчила мене, що Господь говорить із нами устами кожної людини».

Божественна любов. Це достеменно те, що я відчуваю. Безмежна божественна любов.

Йосиф любить мене ще відтоді. І я люблю його.

О Господи, що ж тепер робити?

І то був час найвищого щастя і час найбільшого горя. Повертаючись додому, я не могла їхати ровером: тіло не слухалось, розімліле від розкоші серця. Натомість зір загострився, наче у яструба, й посилився слух, як у дикого звіра. Кам’яниці виростали переді мною з темряви, як прадавні скелі, кожну тріщину, кожен проріз дверей та вікон, кожну цеглину я бачила різко як ніколи. Бачила тремтіння поморщеної старечої руки, чула хрипкий віддих хворого, помічала подряпини на дверцях дрожки, що вже зникла за поворотом, чула, як кіт роздирає кігтями килим на другому поверсі кам’яниці на вулиці Барона Гірша.

Плач якоїсь дитини вп’явся мені в живіт, мов різницький ніж.

А в очах дами, яка йшла мені назустріч неспішним кроком, я прочитала біль від чиєїсь зради.

Чи довго я так зможу проіснувати, без шкіри? Чи не спалахну вогнем цієї ж ночі і не згорю на попіл?

Мій рот був повен гіркоти: щастя, яким я повнилась, від початку містило в собі отруту. Бо, хоч любов моя божественна, вона заборонена Господом. Бо її не може бути ніяк. Хоч як не переставляй фігури, хоч які комбінації випробовуй, жертвуй, чим хочеш, обіцяй, що завгодно — не допоможе. Ця любов заборонена, смертельна, неможлива. Її немає.

Господи, як мені Тебе зрозуміти? Для чого ж Ти мені її дав?

І зовсім недоречна з’ява: єврей Велвеле чекає на мене під моїм будинком. Я зауважую його ще здалека. Тінь його спочиває у світлі ліхтаря.

«Добрий вечір, панно Чорненько», — він знімає капелюха і схиляє голову. Не посміхається. Серйозний, як і досі.

«Я прийшов до вас», — каже він своїм спокійним низьким голосом.

Я зупиняюсь, але не повертаюсь до нього повністю. Трьома чвертями себе я розвернута до нашого будинку. Моя права нога вже зробила крок уперед. На мене чекає Аделя, їй треба допомогти роздягнутись. На мене чекають Петро і Фелікс. Вони всі голодні. Я сьогодні так пізно, занедбала свої обов'язки. Фелікс може знову схуднути. Я не хочу шукати його у шпаринах і норах. Петро буде кепкувати. Аделя кричатиме.

Однак Велвеле не відпускає. Він починає щось говорити.

І я слухаю його лівим вухом, правим же прислухаюсь до звуків у своєму домі. Петро відкашлюється. Менше б йому курити. Фелікс штрихує щось на атласі фон Рокитанського. Аделя нервово зітхає. Цокає нігтями по туалетному столику. Відбиває такт ногою. Сердиться.

Тим часом до лівого вуха долинають слова про мої кулінарні здібності, про птисі з ванільним кремом, запах від яких кілька днів стояв над ринком, перебивши навіть запах риби. Про маленьку дівчинку, яку виховали служницею. Про маленьку дрібну дівчинку, яка ходила з кошиком на ринок, щоб готувати їжу для своїх господарів. Про її розумні поважні очі. Про зашкарублі руки. І про те, що у неї все ще може змінитись, якщо вона спроможеться зняти полуду зі своїх очей, забути те, чого її навчили, забути, як її видресирували, і просто почати жити своїм життям.

У нього є пропозиція, каже він. У нього є чудова, багатонадійна ідея, ми можемо одне одному допомогти. Тут тісно й темно, у цьому місті, у цій неповороткій імперії, що розжиріла від старості. З усіх боків нависають ці старі стіни, волого смердять замшілі погреби. Він відчуває, невдовзі щось станеться: землетрус, виверження вулкана, земля розколеться посередині, розійдеться великою тріщиною. Ми можемо порятуватись. Можемо попливти туди, де все дихає свіжістю і новизною, у Новий світ, де можна починати нове життя.

Він назбирав невеликий капітал, який допоможе відштовхнутись і стати на ноги (частину доведеться залишити мамі — але це не біда). Він, Велвеле, вміє продавати і догоджати. Він відчуває, що саме подобається людям. А я готую так, як не снилось навіть Францові Захеру в його ресторації у Відні, на розі Вайхбурґґасе та Рауенштайнґасе. Ми вдвох можемо стати чудовими партнерами, ідеальними спільниками. І ресторан назвемо моїм іменем.

«Я замовив два квитки на океанський лайнер „Таорміна“, який побудувала корабельна компанія „A. Stephen & Sons“. 13 березня ми відпливаємо з Гамбурґа. Попервах доведеться економити, це судно не належить до найкращих: розраховане на 600 пасажирів третього класу. Прошу не перейматись, панно Чорненько, я не матиму на вас образи, якщо ви відмовите — я ж замовив квитки, не спитавши. І будьте певні: ваше місце — у відсіку для дам. Це ділова пропозиція. Запевняю вас у своїй порядності», — каже Велвеле.

«Довіртесь мені, панно Чорненько. Я знаю, що це звучить несподівано. Але в мене легка рука і добра інтуїція. Не поспішайте, подумайте. У нас іще є час до відплиття».

Я відчуваю, що Велвеле завагався, і повертаю до нього голову. Його темні очі блищать, як нафта.

«Або скажіть „так“, панно Чорненько. Просто скажіть „так“ — і все буде добре. Я обіцяю».

Я підходжу до нього впритул, дивлячись просто в очі, і з невластивою собі жорстокістю чітко і впевнено промовляю: «Шановний пане, ви помиляєтесь. Я не знаю, яку дівчинку ви маєте на увазі. Ми всиновили маленького хлопчика, але він ніколи не ходить сам на ринок. Пане, ви божевільний. Я більше ніколи не бажаю слухати ваших хворих слів. Прошу не турбувати мене і мою сім’ю, прошу дати нам спокій. Інакше мені доведеться звернутись до комісара поліції».

Раптом мені спадає на думку, що він також дивиться на мене, як на несповна розуму.

«І останнє, шановний добродію. Навесні я виходжу заміж».

[9.XІ]

Розділ 20

Найбільше свято в році — день народження в Аделі. Так було завжди.

Цього дня відбувались справжні чудеса, опуклі та об’ємні, відчутні на дотик — магія, геть недосяжна для всесвітньо відомого ілюзіоніста Ернеста Торна.

Ніби на зло понурій порі року, схожій на вечір, що ніяк не може закінчитись, Аделин день народження світився ізсередини, як світяться білі скляні кулі-підсвічники, лунав легким скрипковим квартетом і смакував пташиним молоком та ніжним ванільним шодо [80].

Ми ніколи не знали, чого чекати. Намагалися відгадати заздалегідь. Що буде? Може, кольорові вогні над парком — барвисті квіти й птахи, кораблі і палаци, а на завершення — Аделине ім’я, наче сузір’я, над містом. Може, пара птахів-нерозлучників у вишуканій клітці. Може, костюм принцеси з парчі, вишитий золотими нитками. Чи справжній ляльковий будинок заввишки з Аделю, в якому немає передньої стіни, а кімнати наповнені справжніми меблями, килимами й посудом, ось рояль, ось кришталева ваза, на стінах — пейзажі в красивих рамах, нічний порцеляновий горщик — тільки все зовсім крихітне, аж страшно торкатись.