Фелікс Австрія, стр. 44

Поки я зносила все начиння, лампи, канделябри на терасу, гріла в іншому баняку воду і готувала новий мильний розчин, їмость переслідувала мене крок у крок, не припиняючи сомнамбулічної мови. На терасі вона всілась навпроти мене за столом і під розмірене вичищання поташем посуду (наче мозолів із п’ят), знову вирячившись незмигним поглядом у гущу червоного листя, говорила про міську школу Музичного товариства ім. Монюшка, організовану за прикладом закордонних консерваторій, про вечір у казино, де танцювало двадцять дві пари під аранжування пана радника Ебенберґера, про двох віденців — Фріца Енґлендера та Яна Гофманна, членів віденського атлетичного клубу, техніків за професією, які минулого четверга прибули до Станиславова, відбуваючи свою подорож через усю Австро-Угорщину. Подорож їхня завдовжки в чотири тисячі кілометрів повинна тривати рівно три місяці. З Відня туристи вийшли 12 серпня і через Чехію, Моравію та Галичину прямують на Буковину, до Семигроду, Боснії, Далмації, Каринтії, Тиролю, Зальцбурґа та Верхньої Австрії, щоб близько 20 листопада знову повернутись до Відня.

«Так хочеться кинути все і піти за ними, — зітхнула їмость. — Тобі ніколи такого не хотілося, Стефо?»

Коли я мила вікна і люстра, повертаючи їм звичну прозорість, їмость здійснювала словесні подорожі разом з аматорським мандрівним театром, який ставив «Анничку, або На милованнє нема силування» та «Жовніра-чарівника, або Що не поможе наука, то поможе батіг», а також «Весілє, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого» [77].

Надходив вечір. Прання було б добре зварити у ще одній воді, але часу я не мала: ще мусила до приходу отця Йосифа зготувати щось на вечерю. Їмость з’їла всі налисники з мозком і голубці з пшоном, які я принесла з дому.

Ми вийшли у сад і я швидко натягнула на деревах линви. Викручуючи простирадла, всю себе залила водою. Було вже зимно, з рота йшла пара. По землі знати, що скоро настане зима.

«Стефо, — визирнула їмость з-за білих кальсонів, — чому ти не поїхала разом із Торном? Чому просто не взяла з собою хлопця і не поїхала світ за очі?»

Я бачила в її очах стільки туги.

Здійнявся холодний вітер, і я захвилювалась, що Іванка може перестудитись. Вона і справді почала якось тяжко дихати, порохкувати і хрипіти. Обличчя посіріло, а очі налились страшною порожнечею.

Я взяла її за руку і відвела до тераси.

«Дивіться-но, їмосте: ці простирадла — як вітрила кораблів у морі».

Мені було лячно. Що, як вона мені помре зараз.

Я вибігла надвір. На подвір’ї з криницею стояла баба у вовняній сірій хустці і дивилась просто на мене.

«Пані! Їмості зле!» — закричала я не своїм голосом.

Баба не рушала з місця.

«Жінко! — махала я до неї руками. — Їмость помирає!»

Вона сплюнула набік і, тяжко перевалюючись, рушила до мене. Я вхопила її за руку і потягла на терасу. Їмость голосно харчала. Тіло безвольно сповзло додолу.

Баба підійшла до Іванки, легко взяла її на руки, як дитину, сама сіла на стілець і почала погойдувати бідолашну, тулячи її голову собі до грудей.

«Шшшш-шшшш, — шипіла вона. — Ціхо, ціхо».

За якийсь час їмость почала нормально дихати і заснула в обіймах сусідки.

[6.XІ]

Розділ 19

Тепер я працюю на дві хати: в обох підтримую лад і чистоту, в обох варю їсти. Думала, не зможу, але й сили раптом стало ніби вдвічі більше.

«Стефцю, де ти пропадаєш цілими днями? Знайшла собі кавалера? Дивись-но, не смій мене покидати, я ж без тебе не виживу», — жартівливо сварить на мене Аделя, коли я заплітаю їй коси.

В Аделі точені ніжки. Ми удвох милуємось ними у високому люстрі і сміємося.

«Але ж і ти, Аделю, останнім часом вдома не сидиш», — кажу я.

Вона вдає, що не чує. Мугикає собі щось під ніс, намотуючи перли на шию.

Нехай виходить. Їй це на користь. Я роздивляюсь Аделю якось по-новому і помічаю, що вона ніби трохи погладшала і її завжди восково-бліда шкіра на обличчі набрала здорового відтінку.

Вона обіймає мене на прощання і вибігає назовні, притискаючи до грудей якийсь пакуночок, урочисто зав'язаний коронковою стрічкою.

Петро із Феліксом ще затемна пішли в майстерню Бембновича. Я кілька хвилин вагаюсь, чи не занести їм чогось на обід, але розумію, що в такому разі не встигну зварити борщ для їмості та отця Йосифа.

Мчу на ровері, оминаючи респектабельних дам із собачками, гімназистів, які так швидко ростуть, що постійно мають занадто короткі штани, вояків-зупаків, які служать за миску зупи, робітників із фабрики шкіри Марґошеса і робітників із фабрики дріжджів та спирту Лібермана.

Мені не зимно. Холодний вітер не проймає. Будинки — єврейські, вулиці — польські, а все місто, небо з хмарами, зорями, дощем — моє.

На площі Франциска здіймається в повітря наді мною сотня голубів. Дзвінко сміються сестри-василіанки, про щось шепочучись. Вони кудись поспішають: шелест чорних ряс змішується з лопотінням пташиних крил.

У сестер дитячі обличчя. Цікаво, про що жартують черниці?

Ми з їмостю якраз доїдаємо борщ на вепровині з перловою квасолькою, коли приходить отець Йосиф. Раніше, ніж завжди. Дотепер мені вдавалось його уникнути.

У нього незадоволений вираз обличчя. Він стриманий і холодний. Сухо киває мені головою, цілує їмость у скроню.

Я не можу звести на нього погляду. Швидко мию начиння, поки він з їмостю тихо про щось перемовляється. Готуюсь іти собі геть.

«Стефо! — гукає він мене зі свого покою. — Будь добра, підійди!»

Він запалив свічку перед образами. Стоїть спиною до входу, хреститься. Навколо все гарно поскладано. Всі книжки, молитовники — рівними стосами. На столі — Біблія в шкіряній палітурці. Його записи, папери. Листи від владики Андрея.

Він обертається і перехоплює мій погляд.

«Владику від нас забирають, — отець Йосиф намагається посміхнутись, але йому це погано вдається. — Викликали до папського нунція, до Відня. Після Нового року висвятять єпископа на митрополита, піде до Львова».

«Львів недалеко», — намагаюсь потішити його я.

«А вже не зможу я побачити його, щойно почуватиму потребу. Часом просто його погляд більше мені допомагав, як слова, — уста його гірко заломлені. — Він мене вів, як сліпця. Не знаю, чи зможу без нього ходити».

«О, я по собі це знаю, — несміливо кажу я. — Що присутність іноді каже більше».

Він пильно придивляється до мене і врешті посміхається вже по-справжньому.

«Стефо, мені так прикро, що ти витрачаєш на нас свій час і здоров’я», — і справді: він видається таким винуватим.

«Що ви кажете, отче. Мені це за щастя!»

Він заперечно хитає головою.

«Але я зле почуваюсь, Стефо!» — каже отець Йосиф, і мені стає лячно від поганого передчуття.

«Чому, отче?»

«Бо я знаю, як ти тяжко гаруєш у своїх господарів, і не можу дозволити, щоб працювала ще в мене! За працю людина мусить отримувати винагороду. Я заплачу тобі за все, що ти зробила».

Я знеможено осідаю на стілець.

«Стефо, тобі погано?»

Я починаю плакати. Сльози заливають мені обличчя. Намагаюсь стримати їх руками, але вони порскають крізь пальці — рясні і гарячі, і такі густі, як кров.

Це триває страшенно довго. Я нічого не можу з собою вдіяти. Але врешті, коли вдається розплющити запухлі очі, бачу, що отець укляк переді мною, схиливши голову. Не можу розгледіти обличчя, але вся постать його якось болісно напружена, я бачу в ній правдиву муку. Це так зворушує мене, викликає таке гостре бажання захистити від болю і допомогти, що я негайно забуваю про себе, кидаюсь уперед і починаю вкривати поцілунками його складені руки.

Я повторюю йому те, що він казав мені якось: про служіння Богові і про служіння людині. Кажу, що не вмію робити нічого іншого, крім як видраювати підлоги і вікна, чистити кухонне срібло та готувати їжу. Кажу, що це, звісно, смішно — приходити з таким до Бога. Що він мене, мабуть, і не помічає. Але що ж робити, отче? Чим же іншим я могла би служити Йому?