Фелікс Австрія, стр. 41

Петро возив Фелікса бричкою до Тлумача на виставку коней (точніше, кобил), а потім один із них розповідав мені про круглі боки і міцні копита, про пару, яка валить із ніздрів, і про те, як по шкірі тварини пробігає тремтіння, а другий ще раз переживав це все, сидячи з широко розплющеними очима і забувши розжовувати цвібак [61].

Наступного разу вирушили до Микуличина на запрошення місцевого священика: у гірських лісах розпочалось полювання на оленів. Графові Гойосу пощастило вбити пречудового вісімнадцятирічного красеня.

Фелікс малював потім оленячу голову з великим вологим оком у різних ракурсах.

Петро не шкодував грошей хлопцеві на папір. Часто вони малювали разом, однаково поприкушувавши кінчики язика і забуваючи про все на світі, а я приносила їм по шматку холодного м’яса чи пиріжки з капустою і, поки хлопці жували, піддивлялась на їхні малюнки.

А ще Петро постійно робив Феліксові подарунки — не цукерки чи байґелі, а кондукторський ріжок, збільшувальні скельця чи залізного медичного «пелікана» для виривання зубів.

Знайомий залізничний інженер запросив Петра з Феліксом на демонстрацію чуда техніки: автомата, який видає, якщо вкинути в нього монету, сірники, різноманітні цукерки в картонних коробочках, бруски мила та поштові листівки.

Одного дня до нас прийшов сам поліційний комісар. Він сидів у фотелі і мовчки сьорбав каву, тяжко сопучи. Було видно, що дуже нервує. Витирав спітнілу лисину хустинкою.

«Не маю права того казати, — нарешті промовив він після п’ятдесятого вареника з печінкою (на які таки вдалось його вмовити), — можу навіть мати біду на службі. Але невдовзі до панства прибудуть поважні поліційні та судові урядники, може, навіть жандармерія. Буде хтось із Відня. У Львові триває слідство над тим шахраєм і злочинцем, Торном».

«Над шевальє? Але за що?» — вдавано здивувалась Аделя.

«По три-чотири рази перепродував у різні руки векселі. Геть збанкрутував зі своїм „Колізеєм“. Та які тільки гріхи за ним водяться! Ви ж чули про ті справи з пограбуванням храмів?»

Петро — незворушний, як камінь — все ж закурив у домі: «Але ж давненько нічого такого не ставалось…»

Комісар похитав головою, аж задрижало подвійне підборіддя: «Пане Сколик, вам відомо — чому… Прийдуть по хлопця. Відберуть його у вас».

Коли за комісаром зачинились двері, Петро вхопив мене за плечі: «Ану не реви, Стефо. Роби, як я скажу. Годуй хлопця смальцем і тістом. Хай їсть цілими днями. І ночами. Все буде добре».

Певна, що Петро або здурів, або насміхається з мене, як завжди, я все ж почала пекти і варити, ніби цим могла порятувати життя Феліксові. Петро садив його за стіл, сам сідав поруч і з поважним виглядом запаковував малого книшами, паляничками з бульбою і горіхами, кнедлями зі сливками, галушками зі шкварками, різанцями з шинкою, лазанками з капустою, варениками, гречаними галушками, налисниками з м’ясом, киселями і пудингами, борщами, журом, гороховою і квасолевою юшками, вепровими товчениками, шинкою, запеченою в тісті, салом, кишками і ковбасами, а запивав він це все жирним молоком, м'ясною юшкою та юшкою з печінки.

Всі протести ми придушували. Сльози витирали. Крики тамували. Коли дитина, переївши, блювала — давали відпочити, а тоді знову повертали її за стіл. Зрештою, робили це не тільки біля столу. Я приносила перекуску до ліжка серед ночі. До саду, де вони займалися з Петром. Чи до майстерні. Стежила, щоб не було жодної хвилини, щоб мій Фелікс чогось не жував.

Тож коли за півмісяця до нас справді приїхали суворі урядники в чорних ґарнітурах та жандарми у зелених мундирах на чолі з самим генералом жандармерії зі Львова і просто наказали видати їм хлопця, я вивела малого опецька за руку, а Петро, посміхаючись, сказав: «Я б не радив так ризикувати честю королівсько-імператорської армії, доблесні вояки та чесні панове урядники. Ви тільки погляньте на цього цумбуша — таж він навіть до виварки на квашену капусту не влізе. Що вже казати про циліндр ілюзіоніста?»

Тут же нашим гостям було презентовано і названу виварку, і циліндр — я демонстративно допомогла Феліксові вмістити литку в капелюсі, потім ледве напхала циліндр йому на голову, але той застрягнув на розповнілих щоках.

Маленький сухий генерал страшенно розлютився. Він поблискував очима і сичав підлеглим прокляття німецькою мовою. Тут на допомогу прийшла Аделя в білій сукні з відкритими плечами. Вона овіяла генерала фіалковими пахощами і запропонувала йому литовського квасу (холодного, щойно з пивниці).

Генерал дзенькнув шпорами, віддав честь і забрав геть за собою і урядників, і вояків.

Фелікса було врятовано.

І тільки Аделя сказала нам із Петром, що тепер хлопця треба тримати на дієті, бо вона не збирається жити в одному домі з таким грубасом.

[22.X]

Розділ 17

Петро приніс коричневого плюшу і білого ситцю, сказав взяти малого і піти з ним до «Гельмана Кона та синів» — зняти мірки й замовити хлопцеві костюм і кілька сорочок.

Фелікс змінився до невпізнаваності. Він виріс і набрав ваги: тепер йому не так легко було зав’язуватись вузлом, та й не у всі шпарини міг пролазити.

Грішним ділом я подумала, що якби тепер Фелікс опинився на вулиці чи знову потрапив у трупу до Торна (ілюзіоністові начебто якось удалося виплутатись зі слідства і навіть знову вирушити на гастролі), то він більше не зміг би заробляти собі на життя. Хіба знову довелось би перестати їсти.

Але він так звик до моїх смачних пляцків і зуп, до м’ясив, накипляків [62] і ґалярет. Тепер він справді був циркачем — канатоходцем, який вчився ходити по линві звичного життя. І в мене паморочилось у голові, так я боялась, що він зірветься.

Мій хлопець більше став подібним на звичайну дитину. Рум’янець грав на круглих щоках. Змінився навіть погляд.

Петро вчив Фелікса говорити. Я вперше почула його голос — він сказав «мама» — несучи Аделі нагору нові шовкові нитки для вишивання. Вона зустріла мене у дверях свого покою: сама теж стояла і прислухалась. Посміхнулась до мене, по-змовницьки притулила до губ палець.

Я зауважила, що вона зібрана.

«Кудись ідеш?»

«О, так. Маю справи».

І такий щасливий вигляд. Обличчя аж сяє.

Моя Аделя має свої справи. Ну добре.

Зрештою, я не мала коли думати про її справи. До «Гельмана Кона та синів» я не піду, що мені той Петро. Завжди думає, що знає все краще за мене.

Баумелі живуть неподалік від єврейської лазні. Ми завернули у вузеньку немощену вулицю, з обох боків тісно обліплену біленими будинками з високими дахами, фронтонами, дерев’яними ґанками та ґалереями. Тут і людям не дуже вистачало місця, але дивним чином вся вуличка виявилась заповненою возами, навколо яких кипіло життя: там щось знімали й виносили, а туди, навпаки, завантажували; з одного боку лунала сварка, з другого — сміх, і всюди щось пропонували та продавали.

Фелікс міцніше стиснув мою руку. Ми опинилися в серці єврейського кварталу.

Я завжди приходила сюди у час між ранковою та передвечірньою молитвою.

Ми піднялись сходами догори, на ґанок, на якому сидів старий пожовклий дід — Фейґл Крохмаль, батько Цофії, справді схожий на птаха чи радше його опудало: кістлявий ніс, впалі щоки, завжди заплющені очі — ніколи не відомо було, спить дід чи ні, чи, може, вирушив уже назавжди до Небесного Єрусалима.

Я завмерла над ним, намагаючись розгледіти в пейсах та бороді, які лежали на старечих грудях, бодай натяк на подих. Фелікс втиснувся в мене, тривожно напружившись.

Двостулкові двері з вирізьбленими на них візерунками розчахнулись.

«Стефцю! — радісно вигукнула Цофія Баумель, вистромивши назовні голову в турецькій пов’язці. — Ти прийшла! Яка радість!»

Вона кинула погляд на діда і закричала:

«Тату! Тату! Ти спиш?»