Фелікс Австрія, стр. 36

Торн втрачає майже все своє багатство, чесно зароблене мистецтвом вводити людей в оману. Він сподівається ще виправити цю помилку, вирушає до Лемберґа і вкладає те, що залишилось, у заснування великого театру на вулиці Сонячній — «Колізею», розташованого поруч з Єврейським театром родини Гімпель.

Ми опиняємось у паперовому шатрі. Разить очі від нестерпного блиску скляних куль, що розгойдуються під стелею. Стеля поділена на сеґменти, прикрашені візерунками; вони звиваються, проливаючись у круглі затемнені ложі, пучнявіють ліпниною, стікають додолу колонами. Шурхотять важкі завіси, відкриваючи китайську пагоду посеред напівкруглої сцени.

У повітрі висить паперова фігурка Фелікса.

Кишеня, до якої я кілька хвилин тому заховала клаптик паперу, порожня. Я не знаю, як таке могло статись.

Торн хижо шкіриться.

«Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею — хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані — у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом — може бути страшною в’язницею, як в’язницею може бути — і буває — сама любов. Хтось любить їжею, хтось — каменем, хтось — молитвою», — Торн замовкає і пронизливо дивиться мені просто в очі. Я точно знаю: він говорить про отця Йосифа.

За мить шевальє продовжує, дуже тихо, ледь чутно: «Але любити Фелікса — це ніби перетворити їжу на камінь, ніби замість їжі їсти молитву. Любити Фелікса — витрачати себе в нікуди».

Він різко підводиться і по-діловому промовляє до Петра: «Я пропоную вам тисячу ринських за хлопця».

«Ми погоджуємось», — спокійно каже Аделя, сьорбаючи гербату.

«Навіщо він вам? Чому вас так на ньому зациклило?» — вигукує Петро.

«Я пояснив панові: векселі, борги, відсотки. Іпотека. Мене вже не врятує навіть продаж „Колізею“».

«А хлопець особливий, він пролазить у найвужчі шпаринки, його не зупинять зачинені двері та високі мури, — іронічно продовжує Петро. — Він може виносити з кам’яниць різні коштовні дрібнички. Може проникати до храмів — там є чим поживитись».

«Ми погоджуємось на вашу пропозицію, шевальє», — повторила Аделя, підводячись і подаючи йому руку.

Цієї миті у мене стався приступ. Один із тих приступів, коли жовтіє в очах, страшне гудіння наповнює вуха, а черепну чашку починає болісно розпирати. І я тоді вже не Стефа Чорненько, не покірна і тиха служниця, яка жвиндить, але робить, і не абияк, а ліпше від найліпшого, навіть якщо їй гірко і нестерпно, і сльози застилають обличчя, а в грудях пече, як на розжареній пательні. Не знаю, хто я тоді і хто мною водить, який нечистий, не пам’ятаю себе: стаю, як набита соломою лялька, як рибина, приголомшена обухом. У таких станах я можу скоїти щось страшне: щось закричати дурним голосом, вдарити саму себе головою до стіни на очах у інших, можу вилити свіжу страву на долівку або комусь на вбрання, тріпнути Фелікса по потилиці.

Коли приходжу до тями, то почуваюсь, ніби пила всю ніч горілку і тепер маю страшного каца [58]. Але найгірше — страх: бо я знаю, що тільки дивом не зробила чогось по-справжньому злого, чогось такого, що вже ніколи не виправиш.

І ось коли Аделя, спокійна і незворушна, цілковито певна себе та своїх слів, погоджується прийняти пропозицію Торна і віддати йому за гроші мою дитину, біс входить у мене: тілом моїм кидає у бік білої пані в коронковій сукні, я відчуваю, як очі вилазять з орбіт, як роздуває ніздрі (ніби кліщами їх розтягує), як уста перекривлюються в судомному напруженні. Я хапаю її за зап’ястя і стискаю щосили — а сили у мене багато, як у доброго хлопа, не порівняти з кволою моєю панею, яка мусить щодня з’їдати начинюване цвяхами яблуко, щоб не впасти від анемії.

«Ти, — верещу я позиченим голосом і тріпаю Аделею туди-сюди, від чого її сепієві кучері гойдаються, мов рослини у воді, — володарко людських життів! Та за кого ти себе маєш? Невже не вистачає мого життя, відданого тобі при народженні і пришитого до тебе, як запасний ґудзик зі зворотного боку одежі? Колись ти так хотіла, аби твій батько мене продав! Боялась, що він любить мене, як свою другу дитину. Не хотіла бачити лагідності в його погляді, зверненому до мене, не хотіла чути тепла в його голосі, коли промовляв моє ім’я. Чого ж тепер боїшся, коли хочеш продати дитину? Чого ти хочеш?»

Я бачу, як вона злякана, бачу, наскільки зогиджена. Але їй не вистачає сили, щоб від мене вирватись. Хтось розриває нас. Ще кілька митей я, наче скажений хижий звір, намагаюсь видертись, щоб напасти на неї, може, навіть вгризтись зубами. Але Петро тримає міцно, тож дуже швидко на мене накочує безсилля, і я опадаю в його обіймах, майже непритомна. Осідаю на підлогу, на купи паперових фігур.

Окропом обпалює мені праву щоку. Голова відлітає вбік, мало не відірветься від шиї. Аделя стоїть наді мною, дивиться незмигно, міцно зціпивши зуби, і розтирає долоню.

«Та як ти смієш…» — сичить на мене, і щоки її починають так невластиво палахкотіти.

Петро тим часом вказує Торнові на вихід.

«Панові вже час. Вже достатньо набулися, — каже він. — і А якщо пан буде впиратись, доведеться звернутись по допомогу до коменданта поліції, прошу пана».

Торн — який намагається приховати здивування від побаченого — зацікавлено роздивляється нас із Аделею.

«Ну так, так, цього разу можемо попрощатись. Дуже приємна гостина. Страшенно вдячний».

Він підходить до столу, посеред якого стоїть паперовий будинок із башточками — найперша фігурка, яку він нині | склав.

«Я тільки хотів сказати паням, щоби берегли свої нерви і не дозволяли вогневі пристрастей розгорятися», — він розвіює якийсь дрібний порох над тим палациком, фігурка спалахує червоним полум’ям, яке вмить починає сягати стелі, кольорового вітража.

Наступної ж миті, оцінивши ефект, Торн легко, без зусилля дмухає — і вогонь гасне, мов за наказом. А на столі, на білій скатертині, залишається купка чорного попелу.

«То для пані», — він простягає мені на долоні паперовий корабель «S. S. Flintchire», а іншою рукою торкається мого вуха і виймає з нього маленького паперового Фелікса.

«Се належить мені», — кланяється Торн і виходить. Петро випроваджує його, чекає, поки той натягне рукавички, візьме ціпок; зачиняє за ним двері.

«Стефо, прибери все це сміття негайно, я тебе прошу», — втомлено каже мені Аделя, масажуючи скроні і болісно кривлячись.

«Зараз, Адельцю, — відповідаю я. — Тільки натру тобі голову бальзамом „По-хо“, чого будеш мучитись».

І тут же вгорі крізь скляний вітраж я бачу маленьке личко Фелікса — він пильно придивляється до того, що відбувається у покої, міцно вчепившись руками в скульптуру кам’яної жінки на димарі.

[4.Х]

Розділ 15

Будинок, який їм виділила єпархія, розташований у досить гарному місці, на Замковій, неподалік Гетьманських валів, і зовсім близько від Дому кари. Тут тепер по-осінньому пишно, мальовничо, але сама хата — проста і стара, навіть дещо перехняблена набік, втулена в земляний горб; стіни побілені вапном, почорнілий дах, малі вікна. Я так хвилювалась, збираючись сюди (хоч і знала, що Йосифа у той час не буде вдома), кілька разів перевдягнула сукню і зупинилась на блакитній блузці з високим коміром і спідниці з темно-сірої вовни, яку мені з себе віддала колись Аделя. Хотілось чогось святочного, у грудях приємно млоїло і перехоплювало подих.

А вже Аделя як напарадилась! Сукня ніжно-бузкового кольору у грецькому стилі, з вишитими власноруч вставками, стягнута тонким пасочком під самими грудьми, мереживні нові рукавички, капелюх з фіолетовою пір’їною. Я цілий ранок плела їй на голові корону з волосся.

«А ти, Стефцю, зроби собі такий звиклий вузол на потилиці, бо тобі так найбільше личить», — лагідно проказала вона, обертаючись перед люстром. А тоді вийняла щось зі свого пуделка з прикрасами і простягнула мені: то був її тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла — цикада на гілці з вишневим цвітом. І хоч як я не впиралась, та вона таки впхала мені його у волосся (так міцно, що мені аж сльози з очей від болю бризнули).