Фелікс Австрія, стр. 32

Джок лежав, притискаючись до мене боком, і хижо наїжачившись, утробно гарчав. Я поплескала його по голові й підвелася. Перше, про що я подумала: як же докторові Анґеру буде прикро, якщо Аделя зараз загине. Я міцно вхопила Аделю за зап’ястя, поглядом переконавши йти за мною, другою рукою потягнула Джока за шкіру на загривку і зробила кілька кроків у бік зарослів ліщини. Звідти востаннє поглянула на рись, на характерний котячий усміх її самовдоволеної морди — і посміхнулась у відповідь.

Ми полюбляли навідуватись до вільшаника, спостерігати за тетеруками. Одного разу злякали там лисицю, яка вже досить близько підкралась до синьо-чорного самця з червоними бровами, що картинно розсівся на струхлявілій колоді.

А ще якось Джок обережно приніс у пащі маленьке зайченятко. Ми забрали його додому і годували теплим молоком, просочуючи ним ганчірку, але це тривало недовго — зайченя задушила кішка.

Я вистежувала розімлілих на сонці вужів і годинами гралася з ними, кладучи собі на шию або за пазуху. Особливо мені подобалось, якщо змій оперізував моє зап’ястя, шию чи передпліччя кільцями — шкіра плазунів була прохолодна, суха і приємна на дотик. Якось Осип застав мене за цією грою і похолов: моя блискуча прикраса, що скрутилась на грудях, вмостивши крихітну голівку в яремній ямці, не мала жовтих плямок. Осип вхопив гадюку голими руками за хвоста і шпурнув у кущі.

Часом Осип брав нас із собою високо-високо на полонину, до колиби, де його брат глядів овець і коней. Там трава була вискубана і колюча і можна було знайти клапті справжнього снігу. Ми показували на овець, а Осипів брат називав нам їхні імена, краючи великим ножем шматки смердючого крихкого сиру. Коники в траві стрекотали так голосно, аж закладало вуха. Розімлівши від спеки, я марила про крижаний потік у долині, який несамовито нуртував, сходячи високою піною, прочісуючи гострі каменюки. На тих каменюках ми з Аделею любили сидіти, бездумно вдивляючись у стрімку течію. А в найбільшу спеку я занурювалась у воду, міцно тримаючись за камінь, аби не знесло: мені нестерпно ломило кості, але я почувалась такою сильною, ніби от-от розламаю каменюку навпіл. Аделя, дивлячись на мене, закривала обличчя долонями і верещала. Вже від самої думки про той холод їй було лячно.

На полонині ми любили залишатися аж до смерку, хоча Осипові це й не подобалось — спускатись додолу в темряві з двома малими панночками було непросто. Але я все просила його побути ще трохи, і він зрештою погоджувався, дуже був добрий. Він мав широке лице і волосся, підстрижене на чолі рівною лінією.

Хмари темнішали, обволікаючи фіолетово-чорні вершини; небо набирало дедалі густішої барви. Хтось на протилежній горі починав грати на трембіті, її звук, ніби сумний стогін, курився над горами, і Осип відразу квапив нас додому. Наші босі ноги були геть чорні й поколені, волосся пахло ватрою.

Коли ми повертались, я мила Аделю, а потім панна Зуза вмивала мене. Я розповідала їй про ящірку, якій відірвала хвоста, про цупкі колючі відкасники, висушені на сонці, про коня Юру, на якому Осип дозволив мені поїздити без сідла. Панна Зуза тримала в зубах свою люльку і мовчки шурувала мене мокрою шматою. Я навіть уявити собі не могла, що це може приносити їй задоволення.

Аделя розповідала, що панна Зуза сказала докторові Анґеру: «Але ж у доктора є дитина. Навіщо докторові аж дві. У мене — жодної!»

Коли Аделя виходила заміж за Петра, Зузанна Ференц, стара діва, передала в подарунок з нагоди шлюбу чудесну мереживну постіль. Аделя не могла нею натішитись, а я дивувалась: адже панна Зуза була скупа, як дідько.

Добре, що Аделя не встигла тією постіллю скористатись. За якийсь час приїхав від неї з дорученням молодий гуцул, якого ми вперше бачили. Передав від Зузи листа. В тім листі йшлося про помилку: Зузанна думала, що одружується Стефа, а не Аделя, і презент був призначений саме їй. Тепер вочевидь усім усе зрозуміло, прошу передати постіль юнаком, який привіз вам листа. До слова, ми з цим леґенем за місяць пошлюбимося, тож постіль знадобиться ще й нам самим, писала панна Зуза.

Аделя мовчки повернула пакунок із подарунком парубкові, поглядом виказавши йому все презирство, на яке тільки була здатна.

Аж коли трохи відійшла від обурення і змогла говорити, то сказала Петрові: «Зузанна Ференц дістала врешті цілковитого швіра [51]. Але на це заповідалось: колись вона хотіла купити у нас Стефу за добрі гроші».

«Шкода, що не продалисьте», — відповів на це, сміючись, Петро.

[10.ІХ]

Розділ 14

Він увійшов до передпокою вкрадливо, наче кіт. Від нього пахло колонською водою, свіжонафіксовані вуса й борода слухняно лежали, волосинка до волосинки. Тицьнув мені в руки свій капелюх, урочисто засяявши бездоганною фризурою, вичесаною з якимось пахучим лоєм. Ціпок легким рухом закинув до підставки для парасоль, швидко стягнув білі рукавички і склав їх на мідній таці для візитівок.

«Вітаю пані дому», — вклонився мені низенько і простягнув пишний букет білих хризантем, якого я до тієї миті не зауважувала при ньому. Холодний і терпкий запах квітів, який я завжди так любила, забив мені памороки.

«Але я, прошу пана, не є жадною панею дому», — відказала я роздратовано, хоч розгубленість, викликана його несподіваною появою та нетиповим поводженням, надала моєму тонові певної небажаної м’якості.

«Це неважливо, — сказав він. — Прошу дозволити — я себе відрекомендую. Ернест Торн, шевальє, маг, ілюзіоніст, власник львівського «Колізею Торна» — підприємства для репрезентацій розмаїття міжнародних штукмайстрів у заграничний спосіб. Не можу передати, яким нектаром повниться моя душа з приводу нашого зі світлою панею знайомства».

Його голос розтікався передпокоєм, мов лінива патока; стікав шибами, скрапував на підлогу зі скісного сонячного проміння. Мені здалось навіть, я вгрузла в ньому мештами. Мов шовкопряд, ткав він навколо мене якусь солодку липку пастку — сатиновим голосом, пронизливим поглядом, м’якими жестами.

Врешті я себе опанувала: повернулось моє самовладання, розгубленість минула.

«Прошу пана, пане Торн, чи ви домовлялись із господарями про візит? Бо мені про це нічого невідомо».

Міркуючи, чи варто попросити пана Торна негайно піти собі геть, доки фіакр не від’їхав іще надто далеко Липовою, я водночас боролася із відчутною спокусою перед ним розтанути: його відкрите обличчя з виразними рисами, вся його безпосередня манера діяли на щось, непідвладне розумові, — у цю мить він викликав до своєї особи відчуття безумовної симпатії.

Вбраний, неначе граф: у лискучі мешти, що лунко клацали по долівці, у білосніжну сорочку зі стоячим коміром з вилогами — тканина аж хрумкотіла, така була накрохмалена; штани у вузеньку смужку, залізком випрасувані рівненькі стрілки на підгорнутих штанинах; сурдут із дорогої тканини, з нагрудної кишеньки якого визирала вигадливо згорнута хустинка; верхній ґудзик камізельки був недбало розстібнутий.

Я й незчулася, як уже запровадила його до салону.

Аделя рвучко кинула своє вишивання і зірвалася з канапи. Як же їй бракувало тепер ще однієї пари рук: моя бідолашка не знала, за що їй хапатись — чи волосся пригладжувати, чи обсмикувати та розгладжувати свою домашню коронкову сукню.

«Ох, яка несподіванка! Шевальє, яка честь!..»

«Шевальє Торн приніс для тебе ці хризантеми», — тицьнула я букетом Аделі в лице.

«Квіти не зрівняються красою з королевою цього палацу», — ґалантно вклонився Торн і тут же, вийнявши з-за сурдута цупкий аркуш, кількома рухами вправних пальців склав із нього крихітний будиночок з башточками і на долоні простягнув його Аделі. Аделя зашарілася, роздивляючись це диво, а Торн тим часом обдарував мене багатозначним поглядом, який давав зрозуміти, що слова його стосувались насправді аж ніяк не Аделі.

«Стефаніє, поклади квіти у воду і подбай про каву для нашого гостя», — врешті Аделя прийшла до тями; рум’янець поблід на її лицях, і шкіра набула звичного блідого відтінку.