Фелікс Австрія, стр. 26

Він миється тільки під проточною водою: я зливаю йому воду кухликом чи цебром, і тільки так він задоволено і з насолодою плюскається, і навіть форкає, як маленьке лошатко, розбризкуючи навколо разки водяного намиста.

А ще він відмовлявся носити хлопчачий одяг: жодних штанців, жодних коротких сорочок. Спочатку взагалі не дозволяв знімати з себе ту дивну розшиту сукню — скручувався в клубок, зав’язувався вузлом, забивався в шпарини, щілини і закамарки, яких повно в нашому будинку. А потім я вигребла серед старого шмаття на горищі клунок зі старими льолями, які ми з Аделею носили, коли були маленькими дівчатками. Я порозкладала їх на фотелях і на канапі — і ніби хтось почав рвати фляки з мого шлунка, так боляче стало. Тонкі, все ще білосніжні сорочечки з фальбанками, вишивкою і мереживом, рожеві, фіалкові, ніжно-жовті, мов пелюстки квітів — Аделині льолі. Мої — простіші, бавовняні й ситцеві, пожовклі від часу, зі складками й заломами, що втрамбувались у тканину, з плямами і розривами. Я не тільки спала в них — дуже часто проводила весь час у нічних сорочках, їх не знімаючи, якось ніхто на це особливо не звертав уваги. Вже потім, коли почала з Аделею ходити до школи, все змінилось, нічні льолі стали льолями для сну.

Хлопчик вибрав саме мої сорочки. Аделині скинув убік на купу, ледь провівши перед тим долонькою по слизькій тканині. А мої припали йому до смаку.

Нехай ходить в них, якщо йому хочеться. Що з ним зробиш. Поки літо, поки тепло, нехай собі ходить, чудо в пір’ї. А там побачимо.

Хлопчик не захотів виконати жодної Аделиної примхи: він не обіймався і не йшов, тримаючись за руку, не підставляв складені пуп’янком уста для солодкого поцілунку, не лащився, не плакав, не просив вкладати себе до м’якої постелі і приносити гарячого шоколаду до ліжка.

«Ми його взяли до себе, бо кому ж він іще потрібен, — оповідала Аделя на вулиці. — Я наказала запекти для нього голубів, поначинювати цвяхами яблука, намолоти свіжого печінкового паштету — он він який блідий і безсилий. Але йому того всього не треба. Він дикий, наче звірятко. Спить у кублі, кусається і дряпається. Не говорить, а тільки пищить і гарчить. Не вірю, що вдасться зробити з нього людину. Взяла його на свою голову».

Вона так тяжко зітхала, що всі сусіди з Липової розуміли: перед ними — свята жінка, втілення найвищих людських чеснот.

[19.VIII]

Розділ 10

Хто може спати перед уродинами нашого справедливого Цісаря, батька стількох народів.

Дитина сиділа за п’єцом, затишно посопуючи, а я місила гігантичну діжу тіста, варила крем, випотрошуючи до нього силу-силенну стручків ванілі, дечко за дечком впихала до розжареного черева кухні, після чого виймала рум’яні пахучі птисі [44], кращих за які ніколи ще не пекла.

Петро вийшов до нас серед ночі.

«Стефцю, ти совісті не маєш. Як можна спати під такі запахи».

Я, вся червона і розіпріла, тільки розвела руками.

«Петре, не кожного дня у нас уродини Цісаря».

«Та вже не перебільшуй. Відколи це ти стільки за Цісаря думаєш».

Він сидів під вікном, потилицею спираючись об кам’яну декоративну омелу, його гордість. Скручував собі цигарку.

«Ти сама вже як той птись».

Я несподівано зашарілась. Не втримала рівноваги, деко перехилилось, кілька тістечок з’їхало просто до полум’я.

«Ет, Петре. Бачиш, що сталось через тебе».

Птисі заповнили всі наші великодні кошики, тільки кошиків не вистачило. Я обережно поскладала тістечка до великих коробів, у яких нам часом привозять ярину і гриби з Дори і Яблуниці. З’їздила на ровері на ріг Собеського і Смолки, винайняла візника. Бо ровером би не завезла.

Отець Йосиф, якийсь розчіхраний, заспаний, але розгублено-радісний, чекав на мене навпроти в’язниці. Його ладанний запах став для мене вже рідним.

«Та вже пахло на ціле місто твоїм ванільним кремом, Стефо», — він допоміг мені зійти на землю і вивантажити кошики й короби.

«Що це ти — на ціле військо напекла?»

«Це для в’язнів. Нехай у них теж нині буде свято. Я чула тої неділі, як вони співали».

Він розчулено поглянув на мене. Очі його волого блищали. Уста розтулились, готові от-от вимовити щось важливе, але він тільки глибоко зітхнув і похитав головою.

Але мені вже й так все було ясно. Навіщо ці слова.

Так хотілось просто пригладити рукою його неслухняне волосся. Та не вільно. Ну нічого, подумала я. Є у мене щось набагато цінніше.

Ми сиділи з ним під стіною карного дому, звівши перед собою мур із кошиків з солодкими птисями, і розмовляли. Йосиф пожадливо жував тістечка, крихти сипались на чорну маринарку, я час до часу стріпувала їх хустинкою, але він брав ще одне тістечко, і знову все повторювалось від початку.

Йому стало ніяково через свою неохайність.

«Я все такий був», — пробурмотів він, марно намагаючись сам себе почистити. Ми заходились пригадувати всі історії про його незграбність — ще коли він був студентом доктора Анґера, коли перевертав стільці й горнятка в нашому салоні, виливав соси на смугасту тканину канапи.

Отець Йосиф почервонів разом із вухами. Я реготала до сліз.

Потім стало сумно. Ми розмовляли про доктора. Я розповідала про його останні години, про те, як сиділа біля його ліжка, прислухалась до страшного булькотіння в грудях, коли він вимовляв найважливіші слова: «Ви з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити».

Отець Йосиф здивовано звів брови.

«Ти певна, що він так сказав?»

«Ну звісно. Я чула це так само, як тепер чую ваші слова, отче. Чому ви дивуєтесь?»

«Стефо, коли дерева сплітаються стовбурами, вони не дають одне одному рости. Думаю, доктор Анґер це мав на увазі».

Я не розуміла.

«Я чула, що він сказав. У мене добрий зір і добрий слух, отче. Я себе не обманюю. Чи ви думаєте, служіння Аделі — мед?»

«Аж ніяк».

«Я давно би вже пішла собі, якби не обіцянка, яку дала докторові».

«Це правда, Стефо?»

«Але ж за кого ви мене маєте, отче!»

Що за гіркота після солодкого звареного крему!

Він довго дивився на мене поважним поглядом. А я боялась його розчарування. Я була готова на все: визнати, що давно слід піти з дому Анґерів, чию прихильність та прив’язаність так безсовісно використовую. Ладна негайно зібрати речі — і рушити туди, куди вкаже отець.

Священик знову почав говорити, так пронизливо і незрозуміло, ніби плакав, співав і молився водночас. Говорив про заповідь та Закон Мойсея, шляхи Господні, служіння всім серцем і всією душею, святість терпіння, розкіш упокорення. Я слухала його, як ті концерти, на які ходила з Петром і Аделею: у грудях терпло, стискало скроні.

Говорив про любов до Бога, за якою немає вже когось, хто служить, і немає того, як служить. А є тільки зворушення і полум’я.

Розповідав про те, як Господь сотворив людину за Своєю подобою та Своїм образом. І це означало, що людині було подаровано можливість з’явитись на світ, віддзеркалюючи Божественний образ — але тільки від нас залежить, чи маємо ми достатньо волі, щоб набути Божої подоби.

Йосиф сказав, що буде вчитись тієї волі від мене. Що я набуваю подоби Господа, служачи іншій людській істоті, створеній за Божим образом.

Ні, я нічого не розуміла. Але це неважливо.

Делікатні шершаві пальці торкнулись моїх уст. Я ледь спромоглась приховати тремтіння в тілі.

«Ти так само неохайна. Заїлася, як паця», — коли він сміявся, то міцно заплющував очі, й навколо них розходилось проміння чітко проораних зморщок. У нього був геть дитячий вираз обличчя.

Хоча — чому дитячий? У нашого малого знайди я такого й близько не помічала.

«Ех, так добре біля тебе, Стефо, — зітхнув він тужно, аж майже застогнав. — Так би все життя і сидів із тобою за цими кошиками. У тебе є великий талант — дбати про інших. Це справжній дар, бережи його. Але часом мусиш і сама про себе подбати, й іншим дозволити».