Фелікс Австрія, стр. 11

Поводиться так, наче це не він прийшов у наше з Аделею життя, поки я мовчки й покірно відійшла набік, згорнувши себе, мов килим, — а навпаки.

Що я зробила йому? За що він так мене не терпить?

І яка ж у мене нікчемна натура! Замість того, щоб податись світ за очі — у монастир, у компаньйонки якійсь старій панні чи на іншу службу — я нескінченно терплю ці приниження, пережовую свій біль і тиснуся по кутках, як всоте побитий собака, який облизує руки господареві. Але як я піду? Як покину Аделю? Адже ж вона пропаде без мене! Безпорадна і квола, з вічною анемією та міґренями, нездатна навіть яйця на м’яко собі зварити, вона загине, зачахне або, що найімовірніше, через неспроможність давати собі раду навіть у найпростішому зазнає якогось страшного каліцтва чи спричиниться до жахливої катастрофи: спалить будинок, обвариться окропом, відітне собі руку сокирою і стече кров’ю. Чи просто засохне від туги за мною.

Та що би сказав доктор Анґер, якби зачув про нашу розлуку? Доктор Анґер, який, помираючи, прохрипів до мене здерев’янілими, ніби вимащеними вапном, порепаними устами: «Ви з Аделею — як два дерева, що сплелися стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити».

Кінець фрази я вже радше відгадала, ніж почула — у кутиках докторового рота виступила піна, обличчя посиніло. У його запалих грудях щось заклекотіло — я, налякана, заплющила очі, а він так боляче стиснув мою руку, що аж затріщали кістки. Коли за мить я на нього поглянула, доктора поруч уже не було. Замість нього лежала якась висушена лялечка в докторовому одязі, з борідкою на паляниці потрісканого старого тіста — і тільки останні його слова відлунювали в моїй голові, просякаючи в кров. І дотепер вони пульсують у моїх венах, дотепер серце жене їх уперед і вперед, змушуючи щодня проробляти десятки справ, по колу, по колу, і кожна з них — як молитва за мою Аделю.

Ось тому, коли Петро сказав, що запросив до нас на обід отця Йосифа з їмостю (бідолашка страждає від падучої), і Аделя по-дитячому радісно засміялась (бо їй від життя тільки те й потрібно, що гостини й балюнки) і запитала в мене, що я приготую пишного й спеціального, я на якусь мить замислилась, а тоді пообіцяла їм запекти линів, начинених по-французьки: по-перше, сказала я, мені добре відомо, як шанують рибні страви слуги Господа, а по-друге — завдяки повені тепер повсюди стільки свіжої риби, що гріх цим не скористатись; хоча якби ми були достатньо ощадливі, то все ж зачекали б іще трохи, аж поки лини не почнуть запливати нам у вікна. Петро вищирив свої хижі зуби і зайшовся реготом. А я продовжила далі (щоб йому не було аж так весело): за якихось кілька днів уже не треба буде ходити ні на ринок, ні на торговицю, до Рибної площі, бо щоранку знаходитимемо щук, линів, коропів і навіть вугрів у цебрі, яке я підставляю під тріщину в скляній стелі.

Ми сидимо на ґанку, мов під плавником морського чудовиська, і дивимось на сад. Точніше, це вже не сад — перед нами розлився став. У будинку стоїть задуха, хоч ріж ножем це густе нерухоме повітря. Ми повечеряли овочевим суфлєтом і тепер їмо черешні з-під Сеґеда, які купив нині Петро. Він розказує про ті немислимо глибокі плетені з лози кошики, повні аґресту, порічок, малини, суниць, про солодкий і свіжий запах ягід, привезених із південної Мадярщини, а тоді, знову вищирившись до мене і зблиснувши очима, каже: «Стефцю, мадярка розповідала, що в них скоро почнеться сезон винограду, не вистачає робітників. Ти б не хотіла собі заробити на посаг?»

Я мовчу.

«Чи ти думаєш, що зможеш виграти посаг від принцеси Ґізели?»

Посаг принцеси Ґізели — улюблена тема для жарту непогамовних дотепників, до яких зараховує себе й Петро. На честь шлюбу принцеси з князем баварським Леопольдом ґміна Станиславова створила фундацію, яка призначає одній бідній, працьовитій та порядній дівчині, народженій у Станиславові, хоч якого б вона була віровизнання, посаг у 360 корон на рік. Як же тепер про це не говорити без угаву. Як тепер не кричати навздогін товстеленній Ґосьці, щоб вибирала вже вельон і сукню, бо щойно її наречений Горовіц вийде з ув’язнення, як її оголосять переможницею конкурсу.

«А ти тільки й думаєш, як би мене вижити», — шепочу я, шпурнувши жменю черешневих кісток у воду, що підходить у рівень із ґанком.

«Ая, Стефцю, — сміється він. — Хто ж мені тоді готуватиме суфлєти і начинюватиме риби, які падають крізь діри в стелі? Ти ж мене не покинеш на Аделю! Я ж тоді з голоду помру!»

Аделя штурхає його в плече і ласкаво блискає на мене очима. Мовляв: Стефцю, не зважай. Ти ж його знаєш.

Ще б я на нього зважала.

Петро казав, що Княгинин повністю затопило, що вода стоїть у покоях, і — нема жартів — замість мишей там тепер копошаться жаби і тритони. Обидві Бистриці так широко вийшли з берегів, як ніколи ще не бувало. Люди, чиї будинки затоплено, вже понад тиждень живуть на дахах, обладнавши там собі нові тимчасові помешкання. Їхній одяг ніколи не висихає, вони не їдять теплої їжі, а повз них пропливають вирвані з корінням стовбури дерев, уламки будинків, хрести з кладовищ, загиблі тварини і люди.

Петро казав, що поруйновано стільки мостів, стільки гребель! Казав, що майже всюди не ходять тепер паротяги, бо колії розмито й затоплено.

А ще розказував, що працівники пошти, знудившись від бездіяльності, розважаються тим, що перечитують один одному вголос чужі листи і ставлять штемпелі на листівках із краєвидами. Казав, розгорілась ціла афера і навіть у газеті про це написали.

Стовбури груш і яблунь мало не до половини занурені у воду, трава на дні перетворилась на водорості. Потужні косі струмені дощу б’ють об неспокійне чорне плесо, і воно кипить, гойдається хвилями, вибухає великими грубими бульбашками.

Стає трохи зимно, і Петро загортає нас із Аделею ковдрою, а сам сідає поруч, на долівку, зануривши ступні у воду. Я скручую для нього цигарку, він мугикає пісню, Аделя замислено перебирає його чорні кучері.

Завтра вранці мушу їхати по рибу. Одягну макінтош і велінґтони [26]. Не знати, чи мій ровер [27] проїде по тому дощі.

[19.VI]

Розділ 5

Станиславів не порівняєш ні з мурашником, ні з вуликом, ні з павутиною. У комах усе впорядковано і чітко, усе має власну причину і наслідок. У цьому місті теж є причини й наслідки, тільки вони так глибоко сплутані в хаотичний клубок випадковостей, що несила дошукатися тут жодної логіки.

Перша-ліпша дільниця — лабіринт із кривулястих вуличок, нерідко звужених настільки, що не кожен опасистий пан чи огрядна ґаздиня з об’ємними персами зможуть протиснутись. За такою затхлою норою, яка, здавалось, от-от мала закінчитись глухим кутом, раптом, як дощова бульбашка на калабані, розростається несподівана площа. Або навпаки: рухаєшся вперед вулицею і ні з того ні з ового впираєшся чолом у будинок, розташований просто посередині, та ще й під якимось чудернацьким кутом, та ще й наполовину, наприклад, спалений, та ще й зі старим садом, із капустою в городі, і з коровою, яка пасеться навпроти майстерні капелюшника.

Вулиця Липова — не така. Вона проста, широка й довга, має вигідні рівні хідники, вимощені теребовлянськими плитами, на яких під кожною розлогою липою — лава з кованими бильцями. Після вересня 1868-го Липова почала карколомно змінюватись: майже повністю позникали одноповерхові дерев’яні хати, криті ґонтом, які займаються від найменшої іскри, натомість почали вигулькувати дедалі новіші двоповерхові кам’яниці з вигадливими елементами: шпилями й вежами, з флорентійськими вікнами, розділеними посередині малою колоною, із заскленими лоджіями, мозаїкою та вітражами. Звісно, вілла, яку вибудував Петро, вирізняється серед решти, як вирізняється серед селянок із порепаними руками і чорними обличчями блідолиця графиня в сукні з найтоншого мережива. І я не скажу, що мені аж так дуже подобається бути родичкою тієї графині.