Фелікс Австрія, стр. 10

Частина стелі в салоні — із кольорового скла. Петро каже, це карта зоряного неба: усі відтінки синього, розмежовані мідними перетинками, золотисті та прозорі скельця між ними, які вкладаються в сузір’я. Є полум’яна комета з хвостом. Є планети — теж блакитні та фіолетові, майже чорні, і червона, і плямисто-брунатна, і золота. Крізь це скло світить сонце, розсіваючи по нашому модерному салону, по меблях з кольоровим лакуванням чудернацькі плями. Бліде сяйво місяця робить картину геть примарною.

Петро каже, що почав думати про це під час свого навчання у Відні — ним завдячував батькові, який перед смертю продав клапоть землі в селі Пасічній, де тепер проходить залізнична колія.

Те, у чому ми живемо, — будівлі, одяг, меблі, посуд, може не тільки служити нашим потребам. Водночас вони не конче мусять бути такі дорогі і прекрасні, що перед ними малієш і скручуєшся, як опалий лист. Усі ці предмети здатні бути продовженням думок і почуттів, розмовою, запитанням, твоєю власною відповіддю.

Але найкраще — їхня необов’язковість. Адже зовнішнє буяння все одно зводиться до однієї-єдиної точки, якою ти є. Точки, що тяжіє до порожнечі.

З того пункту вулиці, де я стою, наша вілла схожа на скрученого кільцями змія з десятком лукавих голів. Кахлі виблискують в денному світлі, як луска з коштовного каміння.

Сам Петро називає віллу «підводним палацом». Каже, що візерунки — то морські течії і стеблини водоростей, а пащі вікон — голови риб та глибоководних створінь, які нас охороняють. Каже, що мріяв стати мандрівником-мореплавцем, але так насправді й не певен, чи те море існує, чи то не байки.

У такому разі, кажу я, це не підводний палац, а затонулий корабель.

Але й справді — мінячись та виблискуючи на сонці, розчиняючись у сутінках, в осінньому тумані, ранковій імлі чи мжичці, — наш будинок погойдується і ніби тече. Це основне і найглибше враження: він кудись рухається, не стоїть на місці, не вростає в землю, як стається з усіма нормальними будівлями, що підкоряються земним законам. Погойдується в такт із вітром, гілками бузку і лип, звивається, танцює.

Здається, зараз розчиниться у повітрі. Тепер ще тут, а за мить — зникне безслідно.

Я розпалюю кухню, викладену світло-зеленими новими кахлями, привезеними з Косова. Поки кухня нагрівається, неспішно підмітаю підлогу при світлі гасової лампи — денного світла ще недостатньо, тож я не певна, чи бруд вимітаю з закутків, чи зіжмакані клапті нічного мороку.

Колба лампи вже знову вкрилась кіптявою, зітхаю про себе я. І нафта таки смердить дужче, і запалений ґнотик згоряє швидше, як звичайно. Не інакше — тепер і ми впіймались на той швіндель [23] із нафтою, про який останнім часом стільки пишуть в газетах. Хоч я й ніколи не купую нафти в ґрайслернях [24], ніколи не ходжу до дрібних складів — та невже ж навіть брати Габери взялись за шахрайство? Якщо так, я не знаю, куди котиться цей світ.

У бляшаній кулі, вкладеній до отвору кухонної бляхи, я спалюю кавові зерна. Тим часом ставлю готуватися більшу ринку з посоленою водою на вівсяну кашу і меншу — на трійко вчорашніх яєць, білі боки яких трохи виступають на поверхню.

Яйця варяться в окропі хвилини дві, я ложкою виймаю одне для себе і кладу до чарочки. Інші два залишаю в окропі, відсунувши ринку на край гарячої кухні.

[18.VI]

Розділ 4

Аякже — вибудувати то вибудував, але доглядати за будинком він не годен. Ні, йому важливіше тепер різьбити круглощоких серафимів із закопиленими губами для каплиці Воскресіння Христового у карному домі, аніж дбати, щоб його власний будинок не перетворювався на дірявий друшляк. Навіщо завертати собі голову — є для того служниця, вірний пес. А він і так фест хазяїн. Я вже мовчу, що без нього не буде ні цвинтаря, ні катедри, ні церкви в Княгинині, ні шести каплиць у Станиславові, ні самого Бога.

І я ходжу з рання до вечора, змінюю цебра, до яких крізь дах натікає дощова вода — ніби іншої роботи не маю. Ніби не я маю готувати їжу, прибирати в будинку, носити обід Петрові (то до катедри, де він досі щось доробляє, то до в’язничної каплиці), купувати продукти, робити Аделі лікувальні масажі, начинювати для неї яблука цвяхами, щоб хоч якось полегшити її страшну анемію.

Петро лається на робітників: «Шляк би їх трафив, тих андрусів [25]». А що тепер вже їм скажеш? Лови вітру в полі. Тим більше, що зливи цього місяця перестали бути зливами. Вода просто стоїть у повітрі, вдень і вночі, і підводні течії луплять по даху і стінах, розгойдують дім, ладні от-от вирвати його з корінням.

Прокидаєшся вранці — а надворі вже вечір. Небо затягнуте сизою шкаралупою. Ми наче всередині величезного зігнилого яйця. Одяг і білизна, постіль, скатертини і важкі оксамитові штори вологі, хоч викручуй. Монотонне шкварчання дощу не припиняється ні на мить, проникає і в сни, і в думки — на небесній пательні безперервно хтось смажить небесну цибулю.

Мабуть, відчувши, що наш світ от-от загине у хвилях нового Всесвітнього потопу, Петро запросив до нас на обід пароха церкви при цісарсько-королівському карному домі, отця Йосифа, про якого в нашому домі тільки й мови останнім часом. Рідко коли хтось так припадає Петрові до серця. Як по правді — то мені ніколи не доводилось чути, щоб Петро про іншого чоловіка говорив із таким теплом у голосі, і щоб очі його світились так м’яко, лагідно та схвально.

Зазвичай із чоловіками — і з хлопами-будівельниками, і з банківськими урядовцями — Петро стає холодним і гострим, як сталеве лезо. Здається, наткнешся на його погляд — і з рани засочиться кров. Бувало, я спостерігала, як він жартує з євреями-крамарями чи з руськими візниками: ніби ласкаво дозволяє зняти зі своїх плечей кожуха. Часом прийде до нього польський шляхтич, щоб замовити гробівець на могилу тестьової, земля їй пухом. Петро вийде назустріч із долотом в руці, припорошений мармуровим борошном, сорочка на спині роздерта — а вигляд такий, ніби ніяк не може надивуватись, чому це відвідувач не припадає перед ним на коліна і не цілує в руку.

До жінок він поблажливіший, навіть до розтелепаних перекупок на Рибній площі, навіть до сусідських роззявлених служниць, навіть до товстенної Ґоськи, чиї очиці водночас перелякані і злі.

Хотіла б я розгледіти, що він бачить, коли дивиться на Аделю. Чому так напружуються його щелепи, чому ще дужче виступає наперед його чітко окреслене підборіддя, чому рогівки його очей якось млосно темніють, чому їхній колір стає чорно-синім, як колір закарпатських сушених сливок, чому вони починають волого лисніти, ніби пускають в’язкий солодкий сік.

Кого він бачить на її місці — якесь язичницьке чудовисько, сирену, русалку? Богиню з левиним задом і торсом та головою жінки? Ангела, цнотливого й напівпрозорого? Чи свою мармурову скульптуру, яку звільняв із безформної брили ночами і днями, збиваючи до кісток руки, наповнюючи легені брудом і пилюкою — і ось її кам’яна мертва блідість раптом запульсувала кров’ю, подих наповнився людською солодкавістю, у кутиках вуст засріблились тонкі павутини слини… невже її?

І кого він бачить у мені — сколопендру, плюскву, блощицю? Якусь нав’язливу присутність, яка замість того, щоб безшелесно полегшувати життя, не допускаючи у нього дрібних неприємностей — кіптяви, несвіжої білизни, несмачної їжі — непрохано вторгається у його існування, стає на перепоні плинному руху течії, мов сплутаний підводний корінь, підступна каменюка з гострими краями, роздуте глевке тіло утопленика.

Чому він проходить повз мене, ніби повз порожнє місце, де заносить неприємним душком? Чому уникає до мене звертатись напряму, передаючи свої розпорядження Аделею? Не дай йому Боже мимохідь торкнутись мене — він відсахується, як кінь, якому з очей несподівано здерли шори. Якщо вже мусить-таки на мене глянути, то звужує очі у вузькі щілинки, міцно стискає губи. Слова цідить крізь зуби, ніби крізь сито.