Фараон, стр. 91
План був добре обміркований, але його автори зробили одну помилку: вони не зрозуміли, що в царевичеві Рамзесові живе дух геніального полководця.
Розпущені лівійські полки, грабуючи по дорозі, дуже швидко дістались до своєї вітчизни, тим більше що Гергор наказав не чинити їм жодних перешкод. Вигнанці, опинившись на рідній землі, розказували своїм землякам неймовірні речі.
З їхніх розповідей, підказаних озлобленням та особистими інтересами, випливало, що Єгипет зараз ослаблений так, як це було лише за часів нападу гіксосів — дев’ятсот років тому, а скарбниця фараона така порожня, що рівний богам володар мусив розпустити їх, лівійців, хоч вони становили найкращу, а може, й найголовнішу частину війська. Війська, зрештою, в Єгипті майже не було, хіба що купка нічого не вартих воїнів на східному кордоні.
Крім того, між його святістю й жерцями були незгоди. Робітникам не виплачують заробітку, а селян просто душать податками, І тому народ готовий до бунту, аби тільки йому допомогли. До того ж номархи, які колись були незалежними володарями і час від часу згадували свої минулі права, тепер, побачивши слабкість уряду, готуються скинути й фараона, і найвищу раду жерців!..
Ці вісті, мов зграя птахів, розлетілися по західному узбережжі і скрізь були зустрінуті лівійцями з довір’ям. Розбійники і варвари завжди готові були до нападу, а тим більше зараз, коли колишні воїни й офіцери його святості запевняли їх, що пограбувати Єгипет дуже легко. Заможні й розважливі лівійці теж повірили вигнаним легіонерам; для них уже кілька років не було таємницею, що єгипетська знать убожіє, що фараон не має влади, а селяни й робітники з голоду бунтують.
І от уся Лівія захвилювалася. Вигнаних воїнів вітали як вісників добрих новин. А що країна була вбога і не мала запасів для утримування гостей, ухвалено було негайно почати війну з Єгиптом, щоб якнайшвидше їх позбутись.
Навіть хитрий і розумний лівійський князь Мусаваса піддався загальному настроєві. Але його переконали не вигнанці, а якісь поважні й достойні люди — очевидно, агенти найвищої ради Єгипту.
Ці сановники, чи то невдоволені становищем в Єгипті, чи то ображені на фараона й жерців, приїхали до Лівії з боку моря і, криючись від людей, а найбільше від вигнаних воїнів, у величезній таємниці дуже переконливо пояснили Мусавасі, що він саме зараз мусить напасти на Єгипет.
— Ти знайдеш там бездонну скарбницю й комору для себе, для своїх людей і для внуків ваших внуків, — казали вони.
І Мусаваса, хоч і був хитрий вождь і дипломат, дав себе заманити в пастку. Як людина енергійна, він негайно оголосив, священну війну проти Єгипту, і, маючи напохваті тисячі досвідчених воїнів, послав перший корпус на схід під командуванням свого сина, двадцятилітнього Техенни.
Старий варвар знав, що таке війна, і розумів, що той, хто хоче перемогти, мусить діяти швидко й першим завдати удару.
Військові приготування лівійців тривали дуже недовго. Колишні воїни його святості, щоправда, прийшли без зброї, але вони добре знали своє ремесло, а в ті часи із зброєю було нескладно. Кілька ремінців чи мотузків для пращі, спис або загострений кий, сокира або важка палиця, торба камінців та друга фініків — от і все.
Віддавши своєму синові Техенні дві тисячі колишніх воїнів і чотири тисячі лівійської голоти, Мусаваса наказав йому, щоб він якнайшвидше вдерся в Єгипет і, пограбувавши, що може, приготував запаси для справжньої армії. Сам він збирав головні сили і, розіславши гінців по оазисах, скликав під свої стяги всіх, кому нічого було втрачати.
Давно в пустелі не було такого руху, як зараз. З кожного оазису гурт за гуртом виходила така страшна голота, що, хоч кожен і так був майже голий, його все одно можна було назвати обідранцем.
Опираючись на свідчення своїх радників, які ще місяць тому були офіцерами його святості, Мусаваса цілком резонно припускав, що його син встигне пограбувати кількасот сіл і містечок від Теренутіса до Сенті-Нофер, перш ніж зустріне якісь солідні єгипетські сили. Крім того, йому донесли, що на першу звістку про рух лівійців не тільки втекли всі робітники з великої скляної гути, але й відступило військо, яке займало фортецю в Сохет-Гемау над Содовими озерами.
Це був добрий знак для варварів, бо ця скляна гута була великим джерелом прибутків для фараонової скарбниці.
І от Мусаваса зробив ту саму помилку, що й найвища рада жерців, — не побачив військових здібностей Рамзеса. І сталося те, чого ніхто не чекав: поки перший лівійський корпус дійшов до околиці Содових озер, там уже стояла вдвічі більша за їхнє військо армія наступника трону.
Лівійцям навіть не можна було закинути необачність. Техенна та його штаб Організували непогану розвідку. їхні шпигуни не раз були в Мелкатісі, Навкрітісі, Саї, Менуфі, Теренутісі і перепливали Канопський і Болбітінський рукави Нілу. Але вони ніде не зустріли війська, пересування якого затримав би розлив Нілу, і майже всюди бачили переполох серед населення, яке тікало з прикордонних сіл.
Отже, вони приносили своєму полководцеві якнайвідрадніші відомості. А тим часом військо царевича Рамзеса, незважаючи на розлив, за вісім днів досягло пустелі і, добре забезпечене водою й харчами, зникло між горами Содових озер.
Якби Техенна міг, як орел, піднятись над табором своєї ватаги, він перелякався б, побачивши, що в усіх ущелинах цієї околиці ховаються єгипетські полки і що кожної хвилини його корпус може бути оточений.
Розділ сорок третій
З того часу як військо Нижнього Єгипту вирушило з ПіБаста, святий пророк Ментезуфіс, що супроводив царевича, одержував і надсилав щодня по кілька депеш.
Одне листування він вів з міністром Гергором. Ментезуфіс надсилав до Мемфіса звіти про пересування війська та про діяльність наступника трону, не приховуючи свого захоплення; але достойний Гергор відповідав, щоб царевичеві дали цілковиту свободу, і натякав, що, якби Рамзес програв першу битву, найвища рада не була б тим засмучена.
«Невелика поразка, — писав Гергор, — навчила б царевича Рамзеса обережності й покори, бо він уже зараз, ще нічого не зробивши, вважає себе рівним найдосвідченішим полководцям».
Коли ж Ментезуфіс відповів, що важко навіть уявити, щоб наступник трону зазнав поразки, Гергор дав йому зрозуміти, що в такому разі тріумф від перемоги не повинен бути надто великий.
«Держава нічого на тому не втратить, — писав він, — якщо войовничий і запальний наступник трону кілька років матиме забавку на західному кордоні. Він сам набереться досвіду у військовій справі, а розбещені й зухвалі наші воїни матимуть відповідну для себе роботу».
Друге листування Ментезуфіс провадив із святим отцем Мефресом, і воно видавалося йому важливішим.
Мефрес, ображений колись царевичем, тепер прямо обвинувачував Рамзеса в убивстві Сариної дитини, яке він нібито вчинив під впливом фінікіянки Ками. А коли протягом тижня з’ясувалася невинність Рамзеса, верховний жрець, ще більше роздратований, не переставав доводити, що царевич здатний на все, як ворог вітчизняних богів і спільник невірних фінікійців.
Справа вбивства Сариної дитини перші дні виглядала так підозріло, що навіть найвища рада з Мемфіса запитала Ментезуфіса: що він про це думає? Ментезуфіс, однак, відповів, що він весь час придивляється до царевича, але ні на хвилину не припускає, щоб той був убивцею.
Ці листи, мов зграя хижих птахів, кружляли навколо Рамзеса в той час, як він виряджав розвідників у напрямі ворога, радився з полководцями чи заохочував військо до швидкого походу.
На чотирнадцятий день все військо наступника трону зосередилось на південь від міста Теренутіса. На велику радість царевича, сюди прибув і Патрокл з грецькими полками, а разом з ними жрець Пентуер, що його Гергор вислав як другого доглядача при особі головного полководця.
Така кількість жерців в обозі (бо були ще й інші) не дуже подобалась Рамзесові. Проте він вирішив не звертати на них ніякої уваги, а під час військових рад зовсім не питав їхньої думки.