Фараон, стр. 82
— А, розумію! — кричала Кама. — Я піду в дім для челяді, може, навіть у в’язницю, а тим часом ти будеш проводити ночі з своєю єврейкою!.. За те, що я для тебе зреклася богів…
накликала на свою голову прокляття!.. За те, що не маю тут спокійної години, що змарнувала для тебе молодість, життя, навіть душу, — ти так мені платиш?..
Царевич визнав у душі, що Кама й справді багато чим пожертвувала заради нього, і відчув каяття.
— Я не був і не буду в Сари, — відповів він. — Але що тобі шкодить, коли ця нещасна жінка житиме спокійно й зможе вигодувати свою дитину?
Фінікіянка затремтіла. Вона піднесла вгору стиснуті кулаки, волосся її наїжилось, а в очах спалахнув вогонь ненависті.
— Отак ти мені відповідаєш?.. Єврейка нещасна, бо ти вигнав її з палацу, а я мушу бути задоволена, хоч боги вигнали мене з усіх своїх храмів… А душа моя… душа жриці, що потопає в сльозах і в розпачі, хіба вона не значить для тебе більше, ніж цей єврейський виплодок, ця дитина… щоб вона згинула… Щоб її…
— Замовкни! — крикнув царевич, затуляючи їй рот. Кама злякано відсахнулась.
— То мені не можна навіть скаржитись на мою недолю?.. — спитала вона. — Якщо ти так піклуєшся про цю дитину, то навіщо було викрадати мене з храму, нащо було обіцяти, що я стану в тебе першою жінкою?.. Гляди ж, — знову почала кричати вона, — щоб Єгипет, дізнавшись про мою долю, не назвав тебе віроломним!..
Царевич хитав головою і усміхався. Нарешті він сів і сказав:
— Воістину, мій учитель мав рацію, коли остерігав мене від жінок. Ви — мов дозрілий персик перед очима людини, язик якої висох од спраги… Але тільки на вигляд… Бо горе нерозумному, що насмілиться розкусити цей гарний плід: замість прохолодного солодкого соку він, знайде там кубло ос, які зранять йому не тільки уста, а й серце…
— Вже дорікаєш!.. Навіть цього не соромишся робити? За те, що я заради тебе пожертвувала званням жриці і своєю цнотою!..
Царевич усе хитав головою й посміхався.
— Ніколи не думав, — мовив він, помовчавши, — що може бути правдою казка, яку селяни розповідають перед сном. А зараз бачу, що так воно й є. Послухай цю казку, Камо: може, ти отямишся і не змусиш мене втратити прихильність, яку я маю до тебе…
— Тобі ще хочеться зараз казки розповідати!.. — з гіркотою мовила жриця. — Ти вже розказав мені одну, і розумна ж я була, що послухалась тієї казки…
— Ця, напевно, піде тобі на користь, аби тільки ти зрозуміла її.
— А буде в ній щось про єврейських дітей?..
— І про жриць, тільки слухай уважно.
«Було це дуже давно в цьому самому місті Пі-Басті. Якось царевич Сатні на площі перед храмом Пта побачив дуже гарну жінку. Вона була краща од усіх жінок, яких йому доводилось досі зустрічати, а головне, мала на собі багато золота.
Царевичеві страшенно сподобалась ця жінка. Він негайно довідався, хто вона, а коли йому сказали, що це донька верховного жерця в Пі-Басті, він послав до неї свого стайничого з такими словами:
«Я дам тобі десять золотих перснів, якщо ти пробудеш зі мною годину».
Стайничий пішов до прекрасної Тбубуї і переказав їй слова царевича Сатні. Вона, вислухавши його прихильно, відповіла, як належить добре вихованій дівчині:
«Я дочка верховного жерця і ще невинна дівчина, а не якась там розпусниця. Тож, коли царевич хоче мати приємність познайомитися зі мною, нехай прийде в мій дім, де все буде приготовлене, щоб через це знайомство я не попала на язики кумась із усієї вулиці».
Пішов тоді царевич Сатні до Тбубуї, піднявся в її покої, стіни яких були виложені ляпіс-лазур’ю і блідо-зеленою емаллю. Було там багато лож, покритих царським полотном, і немало одноногих столиків, заставлених золотими келихами. Наповнивши один з таких келихів вином, Тбубуї подала його царевичеві й сказала:
«Будь ласкавий, випий!»
На ці слова царевич відповів:
«Адже ти знаєш, що я прийшов не вино пити».
Проте вони почали бенкетувати. На Тбубуї був довгий непрозорий одяг, закритий аж до шиї. Коли царевич хотів її поцілувати, вона одсунулась і сказала:
«Дім цей буде твоїм домом. Але пам’ятай, що я не вулична жінка, а невинна дівчина. Отже, якщо хочеш, щоб я тобі покорилася, заприсягнись, що будеш мені вірний, і відпиши мені своє майно».
«Нехай прийде сюди писар!» — гукнув царевич.
І коли з’явився писар, Сатні наказав йому скласти шлюбний акт і дарчий запис, за яким він усі свої гроші, рухоме майно й землю переписав на ім’я Тбубуї.
Десь через годину слуги повідомили царевича, що внизу чекають його діти. Тбубуї миттю вийшла з кімнати, але незабаром повернулась, убрана в сукню з прозорого газу. Сатні знову хотів її обняти, але вона відштовхнула його.
«Дім цей буде твоїм, — сказала Тбубуї. — Але пам’ятай, що я не яка-небудь ледащиця, а невинна дівчина. Отже, якщо хочеш мене мати, нехай твої діти зречуться твого майна, щоб потім вони не судилися з моїми дітьми».
Сатні покликав своїх дітей нагору і звелів їм підписати акт зречення від майна, що вони й зробили. Та коли він, знуджений довгим опором, хотів наблизитись до Тбубуї, вона відхилилась, кажучи:
«Дім цей буде твоїм. Але я не якась там розпусниця, а чиста дівчина. Тож, якщо ти справді кохаєш мене, накажи вбити своїх дітей, щоб вони потім у моїх дітей не повідбирали майна…»
— Яка довга історія!.. — нетерпляче перебила Кама.
— Зараз скінчиться, — відповів Рамзес — І знаєш, Камо, що сказав Сатні?
«Якщо ти цього хочеш… нехай станеться злочин!..»
Тбубуї не треба було повторювати двічі. На очах у батька вона наказала повбивати дітей і закривавлені їхні тіла викинула з вікна на поживу собакам і котам. І аж тоді Сатні увійшов до її покою і спочив на її ложі з чорного дерева, прикрашеному слоновою кісткою.
— Тбубуї добре робила, що не вірила обіцянкам чоловіків!.. — роздратовано сказала фінікіянка.
— Але Сатні зробив ще краще, — відповів наступник трону. — Він прокинувся… бо його страшний злочин був лише сном… І ти, Камо, запам’ятай собі, що найкращий спосіб пробудити мужчину з любовного сп’яніння — це проклинати його сина…
— Заспокойся, мій повелителю, я ніколи більше не згадаю ні про свою недолю, ні про твого сина, — сумно промовила фінікіянка.
— А я не зміню своєї ласки до тебе, і ти будеш щаслива, — закінчив Рамзес.
Розділ сороковий
Вже й серед населення міста Пі-Баста почали ширитись грізні чутки про лівійців. Розповідали, що розпущені жерцями воїни-варвари, повертаючись на свою батьківщину, спершу жебрачили, потім крали, а врешті почали грабувати й палити єгипетські села та вбивати людей.
Так вони за кілька днів напали на міста Хіненсу, Пімат і Каса, на південь від Мерідового озера і знищили їх. Так загинув караван єгипетських купців і прочан, що повертався з оазису Уїт-Мехе. Весь західний кордон держави був під загрозою, і навіть з Тереметіса почали тікати жителі. В тих місцях з боку моря з’явилися зграї лівійців, нібито вислані грізним ватажком Мусавасою, який, здається, збирався в усій пустелі оголосити священну війну проти Єгипту.
Тому, коли часом увечері західний край неба червонів надто довго, жителів Пі-Баста обіймала тривога. Люди збиралися на вулицях, деякі виходили на плоскі дахи або вилазили на дерева і звідти сповіщали, що бачать пожежу в Менуфі або в Сохемі. Були навіть такі, що, незважаючи на темряву, бачили, як утікають жителі, або їм привиджалися ватаги лівійців, що посувалися в напрямі Пі-Баста довгими чорними шеренгами.
Незважаючи на тривогу серед людей, урядовці ному поводилися цілком байдуже, бо центральна влада не надсилала їм ніяких наказів.
Царевич Рамзес знав про неспокій народу і бачив байдужість сановників Пі-Баста. Лютий гнів охоплював його, що він не отримує ніяких розпоряджень з Мемфіса і що Мефрес та Ментезуфіс навіть не говорять з ним про небезпеку, яка загрожує державі.
Бачачи, що обидва жерці не звертаються до нього і навіть ніби уникають розмови з ним, намісник і собі не шукав зустрічей з ними і не робив ніяких військових приготувань.