Фараон, стр. 62
Він рвонувся, щоб їх зловити, але схопив лише повітря.
— Рамзесе!.. — долинув шепіт згори.
Він підняв голову і відчув на устах квітку лотоса, а коли простяг до неї руки, хтось легко сперся на його плечі.
— Рамзесе!.. — почулося тепер од вівтаря.
Царевич глянув і остовпів: у смузі світла, за кілька кроків від нього, стояв прегарний юнак, як дві краплі води схожий на нього самого. Те саме обличчя, очі, ледве помітні вуса й борідка, та сама постава, рухи і одяг.
Якусь мить царевич думав, що стоїть перед великим дзеркалом, якого не було навіть у фараона. Але він одразу ж переконався, що його двійник не відбиток, а жива людина.
В цю хвилину він відчув поцілунок на шиї. Знову повернувся, але ззаду не було нікого, а тим часом і його двійник зник.
— Хто ти?.. Я хочу тебе бачити!.. — крикнув розгніваний царевич.
— Це я… Кама… — відповів ніжний голос.
У світляній смузі з’явилась вродлива жінка, зовсім гола, лише з золотою пов’язкою на стегнах.
Рамзес підбіг і схопив її за руку. Вона не тікала.
— Ти Кама?.. Ні, ти… Так, тебе колись присилав до мене Дагон, але тоді ти сказала, що звешся Ніжність…
— Я і є Ніжність… — відповіла вона просто. — Це ти до мене торкалась руками?
— Я…
— Як саме?
— А отак… — відповіла вона, обвиваючи його шию руками і цілуючи його.
Рамзес схопив її в обійми, але вона вирвалась від нього з силою, якої навіть не можна було сподіватись в такій маленькій жінці.
— Ти жриця Кама?.. Це для тебе співав сьогодні той грек? — питав царевич, пристрасно стискаючи їй руки. — Хто. він, цей співак?..
Кама зневажливо знизала плечима.
— Він служить при нашому храмі, — мовила вона.
У Рамзеса палали очі, тремтіли ніздрі, шуміло в голові. Ця сама жінка кілька місяців тому майже не справила на нього враження, але зараз він готовий був заради неї на будь-яке безумство. Він заздрив грекові, і водночас його охоплював незмірний жаль від самої думки, що, ставши його коханкою, вона повинна була б умерти.
— Яка ти гарна! — мовив він. — Де ти живеш?.. Ага, я знаю, в тому палацику… Чи можна тебе відвідати?.. Звичайно, якщо ти приймаєш співаків, то мусиш і мене прийняти… Ти справді жриця, що пильнує вогонь?..
— Так.
— І ваші закони такі жорстокі, що не дозволяють тобі кохати?.. Ет, це лише погрози!.. Для мене ти зробиш виняток…
— Мене за це прокляла б уся Фінікія і помстилися б боги, — відповіла вона, засміявшись.
Рамзес знову притягнув її до себе; вона знову вирвалась.
— Стережися, царевичу, — шепнула вона, з викликом глянувши на нього. — Фінікія могутня, а її боги…
— Що мені твої боги чи Фінікія? Якби з твоєї голови впала хоч одна волосина, я розтоптав би Фінікію, як гадину…
— Камо! Камо! — озвався голос від статуї. Жриця здригнулась.
— О, чуєш, мене кличуть… Може, навіть чули твоє блюзнірство…
— Коли б вони не почули мого гніву!.. — вибухнув царевич.
— Гнів богів — страшніший…
Вона вирвалася з його рук і зникла в темряві храму. Рамзес кинувся був за нею, але раптом зупинився. Весь храм, поміж вівтарем і тим місцем, де він стояв, залило величезне криваве полум’я, серед якого замиготіли якісь жахливі постаті: великі кажани, змії з людськими обличчями, тіні…
Полум’я ринуло просто на нього, на всю широчінь храму, і, приголомшений незрозумілим видовищем, царевич відступив назад. Раптом війнуло на нього свіже повітря. Він оглянувся — був уже на подвір’ї, і одночасно бронзові двері з гуркотом зачинилися перед ним.
Він протер очі і озирнувся навколо. Місяць з найвищої точки на небі почав уже котитися до заходу. Біля колони Рамзес знайшов свій меч і накидку. Він підняв їх і зійшов із сходів, хитаючись, мов п’яний.
Коли він пізно вночі повернувся до палацу, Тутмос, побачивши його зблідле обличчя й затуманені очі, злякано скрикнув:
— Святі боги! Де це ти був, ерпатре?.. Весь твій двір не спить, занепокоєний…
— Я оглядав місто. Чудова ніч…
— Знаєш, — мовив посміхом Тутмос, ніби боячись, щоб його хтось не випередив. — Знаєш, Сара народила тобі сина…
— Справді?.. Я хочу, щоб ніхто з почту не турбувався про мене, коли я йду на прогулянку.
— Сам?..
— Якби я не міг ходити сам, куди мені захочеться, я був би найнещаснішим невільником у цій державі, — різко відповів намісник.
Він віддав меч і накидку Тутмосові і пішов до своєї опочивальні, не кличучи нікого. Ще вчора звістка про народження сина сповнила б його радістю. Але зараз він сприйняв її байдуже. Всю його істоту проймали спомини про сьогоднішній вечір, найдивовижніший з усього, що він пізнав у житті.
Він ще бачив місячне сяйво, у вухах лунала пісня грека. А цей храм Астарти!..
Царевич не міг заснути до ранку.
Розділ тридцять другий
Наступного дня царевич устав пізно, сам викупався, одягнувся і звелів покликати Тутмоса.
Виряджений, намащений пахощами, чепурун одразу ж з’явився, пильно придивляючись до царевича, щоб визначити, в якому він настрої, і відповідно до того настроїти себе. Але на обличчі в Рамзеса позначалась лише велика втома.
— Ну, що, — спитав він Тутмоса, позіхаючи, — ти певен, що в мене народився син?
— Я знаю це від святого Мефреса.
— Ого! З якого це часу святі пророки стали клопотатися моїми родинними справами?
— З того часу, як ти почав виявляти до них свою ласку.
— Он як!.. — сказав царевич і замислився.
Він пригадав учорашню сцену в храмі Ашторет і порівнював її з такими ж видіннями в храмі Гатор.
«Кликали мене тут і там, — думав він. — Але там моя келія була дуже тісна, стіни товсті, а тут той, хто мене кликав, міг сховатися за колоною і говорити пошепки. Це, власне, й була Кама. І тут було дуже темно, а в моїй келії видно…»
Раптом він спитав Тутмоса:
— Коли це сталось?
— Коли народився твій достойний син? Здається, днів десять тому… Мати й дитина здорові й мають чудовий вигляд… При пологах був сам Менес, лікар твоєї вельможної матінки і достойного Гергора…
— Ну, ну, — відповів царевич і знову замислився.
«Хтось доторкався до мене тут і там однаково спритно. Чи була якась різниця?.. Здається, була, може, тому, що тут я був підготовлений до цього чуда, а там воно було для мене несподіваним… Але тут показували мені мого двійника, а там не зуміли цього зробити… Дуже мудрі ці жерці!.. Цікавий, би я був знати, хто мене так добре вдавав — бог чи людина?.. О, дуже мудрі ці жерці, і я навіть не знаю, кому з них більше вірити: нашим чи фінікійським?..»
— Слухай, Тутмосе, — мовив він уголос — Треба, щоб вони приїхали сюди… Адже я мушу побачити свого сина… Нарешті вже ніхто не матиме права вважати себе достойнішим од мене…
— Чи зараз має приїхати достойна Сара з сином?..
— Хай приїжджають якнайшвидше, якщо тільки здоров’я їм дозволить. Біля палацу є багато гарних будинків. Треба тільки вибрати місце серед дерев, затишне й прохолодне, бо незабаром почнеться спека… Нехай і я покажу світові свого сина!..
І він знову поринув у глибоку задуму, яка навіть почала непокоїти Тутмоса.
«Так, жерці мудрі! — думав Рамзес. — Що вони дурять людей, навіть грубими способами, я про це знав. Бідний священний Апіс! Скільки штурханів він дістає під час процесії, коли селяни падають перед ним ниць!.. Але щоб вони обдурювали мене, цьому б я не повірив… Голоси богів, невидимі руки, чоловік, якого обливали смолою, — все це були тільки приспівки… А потім завів свою пісню Пентуер про зменшення землі й населення, про урядовців і фінікійців, а все для того, щоб відвернути мене від війни…»
— Тутмосе! — мовив він раптом.
— Падаю перед тобою ниць…
— Треба поступово стягти сюди полки з приморських міст. Я хочу влаштувати огляд і нагородити їх за вірність.
— А ми, знатні, хіба не вірні тобі? — запитав збентежено Тутмос.
— Знать і військо — це одне ціле.
— А номархи й урядовці?..