Фараон, стр. 46
Розділ двадцять п’ятий
Того самого дня в Мемфісі фінікієць Дагон, достойний банкір наступника трону, лежав на канапі під колонадою свого палацу. Його оточували запашні хвойні кущі, вирощені в вазонах. Двоє чорних рабів обвівали багатія опахалами, а він, бавлячись із мавпеням, слухав рахунки, які читав йому його писар.
Та ось раб, озброєний мечем і списом, в шоломі і з щитом (банкір любив військовий обладунок), сповістив про прихід достойного Рабсуна, фінікійського купця, який жив у Мемфісі.
Гість увійшов, низько вклоняючись, і так промовисто опустив повіки, що достойний Дагон наказав писареві й рабам вийти. Потім, як людина обачна, оглянув усі кутки й сказав гостеві:
— Можемо розмовляти. Рабсун почав без вступу:
— Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що з Тіра приїхав князь
Гірам?.. Дагон підскочив на канапі.
— Щоб на нього й на його князівство проказа напала!.. — вибухнув він.
— Він мені, власне, сказав, — спокійно вів далі гість, — що між вами якесь непорозуміння.
— Добре мені непорозуміння!.. — закричав Дагон. — Цей розбійник обікрав мене, пограбував, розорив… Коли я слідом за іншими тірськими кораблями вирядив свої на захід по срібло, стерничі цього розбишаки Гірама кидали на них вогонь і намагалися загнати на мілину. Ну, і мої кораблі мусили повернутись додому ні з чим, обпалені й понівечені… Хай його грім небесний поб’є!.. — скінчив розлючений банкір.
— А коли в Гірама є для тебе вигідна справа? — спитав флегматично гість.
Буря, що бушувала в грудях Дагона, одразу вщухла.
— Яка там у-нього може бути для мене справа? — спитав він уже спокійним голосом.
— Він це сам скаже тобі, достойний Дагоне, але для цього йому треба зустрітися, з тобою.
— Ну, то нехай прийде сюди.
— Він так гадає, що ти повинен прийти до нього. Адже він член найвищої ради в Тірі.
— Щоб він так здох, як я до нього піду! — знову крикнув
розгніваний банкір. Гість підсунув стілець до канапи й поплескав багатія по
стегну.
— Дагоне, — мовив він, — май розум.
— А чому я не маю розуму, і чому ти, Рабсуне, не кажеш мені «достойний»?
— Дагоне, не будь дурнем!.. — відповів гість. — Якщо ти не підеш до нього або він до тебе, то як же ви владнаєте цю справу?
— Ти сам дурень, Рабсуне! — знову вибухнув банкір. — Бо коли я піду до Гірама, то хай мені рука відсохне, якщо я не втрачу через цю чемність половину заробітку.
Гість подумав і відповів:
— Оце мудре слово. Тож слухай, що я тобі скажу. Ти прийди до мене, і Гірам прийде до мене, і ви обидва в мене все обміркуєте.
Дагон схилив голову набік і, примруживши око, глузливо спитав:
— Ой Рабсуне!.. Скажи відразу: скільки він тобі дав?
— За що?..
— За те, що я прийду до тебе і з тим паршивцем Матиму справу…
— Це справа всієї Фінікії, і я на ній заробляти не буду, — відповів обурений Рабсун.
— Щоб тобі так борги платили, як це правда!
— Щоб мені їх зовсім не платили, коли я на цьому щось зароблю! Аби тільки Фінікія не мала збитків! — гнівно крикнув Рабсун.
Вони попрощались.
Надвечір достойний Дагон сів у ноші, які несли шість рабів. Попереду йшли два негри з киями і два із смолоскипами, а за ношами — слуги, озброєні з ніг до голови. Не заради безпеки, просто Дагон останнім часом любив оточувати себе озброєними людьми, неначе воїн.
Він дуже поважно виліз із нош і, підтримуваний двома невільниками (третій ніс над ним парасолю), зайшов у дім Рабсуна.
— Де ж він, той… Гірам? — гордовито спитав він господаря.
— Його нема.
— Як?.. То я буду чекати на нього?
— Його нема в цьому покої, але він сидить у третьому — у моєї дружини, — відповів господар. — Він зараз у неї з візитом.
— Я туди не піду! — мовив банкір, сідаючи на канапу.
— Підеш до другого покою, і він одразу ж зайде туди. Після короткої суперечки Дагон згодився, і за хвилину, на
знак хазяїна, увійшов до другої кімнати. Водночас у дверях з’явився невисокий чоловік з сивою бородою, одягнений в золотисту тогу, з золотим обручем на голові.
— Це, — виголосив господар, стоячи посередині, — його милість князь Гірам, член найвищої ради в Тірі. А це — достойний Дагон, банкір царевича, наступника трону й намісника в Нижньому Єгипті.
Обидва сановники уклонилися один одному, схрестивши на грудях руки, і сіли за окремими столиками посеред зали. Гірам трохи розгорнув тогу, щоб показати великий золотий медальйон на шиї; у відповідь на це Дагон почав бавитись грубим золотим ланцюгом, який йому подарував царевич Рамзес.
— Я, Гірам, — обізвався старий, — вітаю тебе, пане Дагоне, і бажаю тобі великого багатства й щастя в усіх справах.
— Я, Дагон, вітаю тебе, пане Гіраме, і бажаю тобі того самого, чого й ти мені бажаєш.
— Здається, ти вже починаєш сварку? — перебив його роздратований Гірам.
— Яку сварку?.. Рабсуне, скажи, — я починаю сварку?
— Краще б вам говорити про справи, — відповів господар.
Поміркувавши трохи, Гірам почав:
— Твої приятелі з Тіра передають тобі через мене гарячі вітання.
— Вони тільки це передають мені? — спитав Дагон глузливим тоном.
— А що б ти хотів, щоб вони тобі передали? — відповів Гірам, підносячи голос.
— Тихо!.. Згода!.. — втрутився господар. Гірам кілька разів глибоко зітхнув і мовив:
— Це правда, що нам потрібна згода… Тяжкі часи настають для Фінікії…
— А що, море затопило Тір чи Сідон?.. — спитав, усміхнувшись, Дагон.
Гірам сплюнув і запитав:
— Чого ти такий злий сьогодні?
— Я завжди буваю злий, коли мене не називають «ваша достойність».
— А чому ти не називаєш мене «ваша милість»?.. Адже я князь!..
— Може, в Фінікії, — відповів Дагон. — Але вже в Ассірії ти мусиш чекати в кожного сатрапа по три дні в присінку, а як він тебе прийме — плазуєш перед ним на череві, як звичайнісінький фінікійський купець.
— А що б ти робив з таким дикуном, який може тебе на палю посадити?.. — закричав Гірам.
— Що б я робив — не знаю, — сказав Дагон. — Але в Єгипті я собі сиджу на одній канапі з наступником трону, який зараз уже намісник.
— Згода, ваша достойність!.. Згода, ваша милість!.. — утихомирював їх господар.
— Згода!.. Згода, що цей пан — звичайнісінький собі фінікійський гендляр, а мені не хоче віддавати почестей, — розійшовся Дагон.
— У мене сто кораблів! — вигукнув Гірам.
— А його святість фараон має двадцять тисяч міст, містечок і сіл…
— Ви провалите всю справу і всю Фінікію!.. — озвався вже гнівним голосом Рабсун.
Гірам стиснув кулаки, але замовк.
— Мусите, однак, визнати, ваша достойність, — мовив він за хвилину Дагонові, — що з тих двадцяти тисяч міст його святості належить не так уже й багато.
— Ви хочете сказати, ваша милість, — відповів Дагон, — що сім тисяч міст належать храмам і сім тисяч — вельможам?.. Проте його святості все-таки лишається ще шість тисяч…
— Не так і багато! Якщо ви з цього, ваша достойність, відкинете ще три тисячі, які в заставі у жерців, і зо дві тисячі — в оренді у наших фінікійців…
— Воно й справді так, ваша милість, — зауважив на це Дагон. — Але ж його святості таки залишається зо дві тисячі дуже багатих міст…
— Чи вас Тифон поплутав? — гаркнув на них Рабсун. — Будете зараз лічити міста фараона, бодай його…
— Цсс! — шепнув Дагон, зриваючись зі стільця.
— Коли над Фінікією висить нещастя!.. — докінчив Рабсун.
— Дозвольте ж мені хоч раз почути, що це за нещастя?.. — перебив його Дагон.
— Дай говорити Гірамові, то й почуєш, — відповів господар.
— Хай говорить.
— Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що сталося в заїзді «Під кораблем», у брата нашого Асаргадона? — почав Гірам.
— Я не маю братів між шинкарями! — гордовито перебив його Дагон.
— Мовчи!. — крикнув розгніваний Рабсун, хапаючись за кинджал. — Ти дурний, як пес, що гавкає крізь сон…