Фараон, стр. 159
— Стану сам головним полководцем, сховаю в скриню свою корону й одягну офіцерський шолом, — відповів Рамзес. — Я певен, що, коли я сам буду на чолі війська, бунт ущухне…
— Котрий бунт?.. — запитала Геброн.
— Ах, правда, у нас два бунти! — засміявся Рамзес — Народ бунтує проти жерців, а жерці проти мене…
Він схопив Геброн в обійми, шепочучи:
— Яка ти сьогодні гарна!.. Кожного разу, як тебе бачу, ти здаєшся мені зовсім іншою і незмірно кращою.
— Пусти мене!.. — шепнула Геброн. — Іноді я боюсь, що ти мене вкусиш!
Вкушу?.. Ні… Але я міг би тебе зацілувати на смерть… Ти навіть не знаєш, яка ти гарна…
— Після міністрів і полководців… Ну, пусти…
— Я хотів би обернутися біля тебе на гранатове дерево… Хотів би мати стільки рук, скільки гілок на ньому, щоб тебе обіймати… Стільки долонь, скільки листків на дереві, і стільки уст, скільки квітів на ньому, щоб я міг водночас цілувати твої очі, уста, груди…
— Як на володаря, трону якого загрожує небезпека, ти надто легковажно мислиш…
— На ложі я не дбаю про трон, — перебив Рамзес. — Поки в мене є меч, буде й влада.
— Але ж твоє військо розбите, — мовила, захищаючись, Геброн.
— Завтра прибудуть свіжі полки, а післязавтра я зберу ті, що розбіглися. Кажу тобі, не гай часу на ці дрібниці… Хвилина кохання варта більше, ніж рік влади…
Через годину після заходу сонця фараон вийшов з помешкання Геброн і поволі повертався до свого палацу. Він був розморений і сонний і думав, що верховні жерці страшенно дурні, чинячи йому опір. Відколи стоїть Єгипет, не було кращого фараона, ніж він.
Раптом з-поміж заростей фігових дерев вийшов чоловік у темному плащі й заступив дорогу фараонові. Рамзес, щоб краще до нього придивитись, нахилився до його обличчя й раптом скрикнув:
— А, це ти, негіднику!.. Нарешті я тебе знайшов…
Це був Лікон. Рамзес схопив його за шию; грек застогнав і впав на коліна. Водночас фараон відчув пекучий біль у животі зліва.
— Ти ще кусаєшся? — скрикнув Рамзес.
Він щосили стиснув шию грека і, почувши хрускіт зламаних кісток, з огидою відкинув його від себе.
Лікон упав, здригаючись у передсмертних конвульсіях.
Фараон ступив кілька кроків, торкнувся рукою рани і намацав ручку стилета.
— Я поранений!
Витягнувши зі свого боку тонкий кинджал, Рамзес затиснув рану.
«Цікаво б знати, — подумав він, — чи є в кого з моїх сановників пластир?..» Він відчув млість і пішов швидше. Біля палацу йому перебіг дорогу один з офіцерів:
— Тутмос мертвий… його вбив зрадник Євнана!..
— Євнана?.. — . повторив фараон. — А що з іншими?..
— Майже всі добровольці, які поїхали з Тутмосом, продалися жерцям.
— Ну, з цим треба нарешті кінчати! — сказав фараон. — Сурміть збір азіатським полкам…
Озвалися труби, й азіати вибігли з казарми, ведучи за собою коней.
— Подайте й мені коня, — звелів фараон. Але, відчувши, що йому паморочиться голова, додав: — Ні, краще подайте ноші… Я не хочу стомлюватись…
Раптом він похилився на руки офіцерів.
— Мало не забув… — мовив він слабнучим голосом. — Принесіть мені шолом і меч… сталевий меч… Він був зі мною в лівійському поході… Рушаймо до Мемфіса…
З палацу вибігли сановники та слуги з смолоскипами. Фараон лежав на руках в офіцерів. Обличчя в нього стало сіре, очі згасали.
Він витягнув руку, ніби шукаючи зброї, ворухнув устами й серед загальної тиші перестав дихати, він, володар двох світів, земного й потойбічного.
Розділ шістдесят сьомий
З дня смерті Рамзеса XIII аж до його поховання державою правив, як верховний жрець Амона Фіванського й намісник, померлого царя, найдостойніший Сен-Амон-Гергор.
Ці кілька місяців влади намісника принесли багато користі Єгиптові. Гергор приборкав бунтівників і, як було в давні часи, дозволив, щоб сьомого дня давали перепочинок робочому люду. Він запровадив сувору законність серед жерців, оточив опікою чужоземців, особливо фінікійців, і уклав трактат з Ассірією, не відступивши їй, проте, Фінікії, яка залишилася данницею Єгипту.
Протягом цього недовгого урядування закон виконувався швидко, але без насильства, і ніхто не смів бити єгипетського селянина, який мав право звернутися до суду, якщо в нього був на те час і свідки.
Гергор почав також покривати борги, які обтяжували маєтки фараона й держави. З цією метою він добився у фінікійців, щоб ті частково відмовились від тих сум, які належали їм від скарбниці, а на покриття решти боргів узяв з Лабіринту величезну позику в тридцять тисяч талантів.
Завдяки цим заходам протягом трьох місяців у державі запанував спокій і добробут, а люди казали:
— Нехай буде благословенна влада намісника Сен-АмонГергора! Воістину, боги призначили його володарем, щоб він звільнив Єгипет від нещасть, яких завдав країні Рамзес XIII, легковажний і розпусний…
Досить було кількох десятків днів, щоб народ забув, що всі дії Гергора були тільки виконанням намірів молодого й благородного фараона.
В місяці тобі (жовтень — листопад), коли мумію Рамзеса XIII вже поховали в царських печерах, у храмі Амона Фіванського зібралася рада найдостойніших осіб. Там були майже всі верховні жерці, номархи й воєначальники, а серед них — уславлений сивий командувач східного війська Нітагер.
У тій самій величезній колонній залі, де півроку тому жерці обговорювали дії Рамзеса XII і виявляли свою неприязнь до Рамзеса XIII, на тому самому місці зібралися сьогодні сановники, щоб під проводом Гергора розв’язати найважливіші державні справи. Двадцять п’ятого тобі, опівдні, Гергор, у митрі Аменготепа, сів на троні, інші — на кріслах, і рада почалася.
Вона скінчилася дуже швидко, наче наслідки її були відомі заздалегідь.
— Верховні жерці, номархи й полководці! — почав Гергор. — Ми зібралися тут в дуже важливій і смутній справі. Разом із смертю вічно живого Рамзеса Тринадцятого, коротке й бурхливе царювання якого скінчилося так нещасливо…
Тут Гергор зітхнув.
— Разом із смертю Рамзеса Тринадцятого не тільки згас фараон, але й славна двадцята династія…
Серед присутніх прокотився гомін.
— Династія не скінчилась, — досить гостро перебив промовця номарх мемфіський, — Адже є ще на світі богорівна цариця Нікотріс, отже, трон належить їй…
Помовчавши, Гергор відповів:
— Найдостойніша моя дружина, цариця Нікотріс…
Тут серед присутніх знявся вже не гомін, а крик, який тривав кілька хвилин. Коли настала тиша, Гергор спокійно й чітко мовив далі:
— Моя найдостойніша дружина, цариця Нікотріс, в невтішному горі після смерті сина, зреклася трону.
— Дозвольте!.. — вигукнув мемфіський номарх. — Найдостойніший намісник називає царицю своєю дружиною… Це повідомлення зовсім нове, і його треба насамперед перевірити.
На знак Гергора верховний суддя Фів витягнув акт шлюбу, що його було укладено два дні тому між найдостойнішими верховним жерцем Амона Сен-Амон-Гергором та царицею Нікотріс, вдовою Рамзеса XII, матір’ю Рамзеса XIII.
Після цього пояснення запала мертва тиша. Гергор вів далі:
— Оскільки дружина моя і єдина спадкоємиця трону зреклася своїх прав, то владарювання двадцятої династії скінчилося, і ми повинні обрати нового володаря… Цей володар, — казав далі Гергор, — мусить бути людиною зрілою, енергійною і мати досвід у правлінні країною. І тому я раджу вам, щоб ви обрали на трон…
— Гергора!.. — вигукнув хтось.
— Щоб ми обрали славного Нітагера, полководця східного війська, — скінчив Гергор.
Нітагер кілька хвилин сидів із заплющеними очима усміхаючись. Нарешті він підвівся й мовив:
— Мабуть, ніколи не бракуватиме людей, охочих до титулу фараона. Можливо, навіть ми маємо їх більше, ніж треба. На щастя, самі боги, усуваючи небезпечних суперників, вказали нам людину, гідну високого звання фараона. Мені здається, що я зроблю правильно, коли замість того, щоб прийняти ласкаво запропоновану мені корону, відповім: «Нехай вічно живе його святість Сен-Амон-Гергор, перший фараон нової династії!..»