Фараон, стр. 157
— Не слухай його, сину мій!.. — благала цариця.
— Як ти думаєш, — озвався раптом фараон до молодого жерця, — що вчинив би зараз святий Саменту, якби він був живий?
— Я певен, — відповів енергійно жрець, — що Саменту ввійшов би до храму Пта, перед богами спалив би пахощі, але покарав би зрадників і вбивць.
— А я повторюю, що ти — найгірший зрадник!.. — знову вигукнула цариця.
— Я лише виконую свій обов’язок, — відповів непохитно жрець.
— Воістину, цей чоловік — учень Саменту! — сказав Гірам. — Він один добре бачить, що нам треба робити…
Військові й цивільні сановники підтвердили Гірамову думку, а великий писар додав:
— Коли ми вже почали боротьбу з жерцями, треба її довести до кінця, і то сьогодні, коли в нас є листи, які свідчать, що Гергор мав зв’язки з ассірійцями. Адже це нечувана зрада держави.
— Він провадив політику Рамзеса Дванадцятого, — зауважила цариця.
— Але я — Рамзес Тринадцятий!.. — вже нетерпляче відповів фараон.
Тутмос підвівся з крісла.
— Володарю мій, — мовив він, — дозволь мені діяти. Дуже небезпечно підтримувати далі цей стан непевності, який панує в країні, і було б цілковитим безглуздям не скористатися з такої нагоди. Якщо цей жрець каже, що в храмі немає війська, дозволь, щоб я увійшов до нього з групою людей, яких виберу сам…
— І я піду з тобою, — озвався Каліпос. — З досвіду я знаю, що тріумфуючий ворог завжди найслабший. Отже, якщо ми зараз захопимо храм Пта…
— Не захоплювати треба, а увійти до храму, щоб виконати наказ фараона, який доручає вам ув’язнити зрадників, — озвався великий писар. — На це не потрібно навіть сили… Не раз бувало, що один поліцай кидається на юрбу злодіїв і захоплює їх, скільки хоче.
— Син мій, — озвалася цариця, — поступається перед натиском ваших порад… Але він не хоче насильства й забороняє вам…
— Ну, коли так, — озвався молодий жрець Сета, — тоді я скажу його святості ще одну річ…
Він двічі глибоко зітхнув і промовив приглушеним голосом:
— На вулицях Мемфіса прибічники жерців кричать, що…
— Що? Кажи сміливо, — підхопив фараон.
— Що ти, святий повелителю, збожеволів, що ти не маєш посвяти верховного жерця й навіть посвяти на фараона, що тебе… можна скинути з трону.
— Саме цього я й боялася, — шепнула цариця. Фараон схопився з крісла.
— Тутмосе! — вигукнув він голосом, у якому зазвучало воскресле завзяття. — Бери війська, скільки хочеш, іди до храму Пта і приведи сюди Гергора й Мефреса, обвинувачених у великій зраді. Якщо вони виправдаються, я поверну їм мою ласку, якщо ні…
— Ти розумієш, що кажеш?.. — перебила його цариця. Цього разу обурений фараон навіть не відповів їй, а сановники почали вигукувати:
— Смерть зрадникам!.. Відколи це в Єгипті фараон повинен жертвувати вірними слугами, щоб виблагати собі ласку в негідників?!
Рамзес XIII подав Тутмосові пачку листів Гергора до Ассірії і сказав урочистим голосом:
— Поки ми не приборкаємо бунт жерців, я передаю свою владу начальникові гвардії Тутмосу. Ви мусите слухати його, а ти, пресвітла матінко, звертайся до нього із своїми зауваженнями.
— Мудро й справедливо робить наш володар!.. — вигукнув великий писар. — Фараонові не випадає самому боротися із зрадниками, а брак міцної влади може нас занапастити.
Усі сановники схилилися перед Тутмосом. Цариця Нікотріс із стогоном упала синові до ніг.
Тутмос у супроводі воєначальників вийшов на подвір’я. Там він наказав вишикуватись першому полкові гвардії і сказав:
— Мені потрібно кілька десятків людей, готових загинути на славу нашого повелителя..
Наперед виступило більше ніж треба воїнів та офіцерів, а на чолі їх — Євнана.
— Чи готові ви до смерті? — запитав Тутмос.
— Загинемо, начальнику, разом з тобою заради його святості!.. — крикнув Євнана.
— Не загинете, а переможете підлих злочинців, — відповів Тутмос. — Воїни, що братимуть участь у цій справі, стануть офіцерами, а офіцери підвищаться на два чини вище. Так кажу вам я, Тутмос, головнокомандуючий з волі фараона.
— Живи вічно!..
Тутмос наказав запрягти двадцять п’ять колісниць важкої кінноти і посадити на них добровольців. Сам він разом з Каліпосом сів на коней, і незабаром весь почет помчав до Мемфіса й зник у хмарі куряви.
Побачивши це з вікна царського палацу, Гірам схилився перед фараоном і тихо сказав:
— Лише тепер я бачу, що ти, святий володарю, не був у змові з верховними жерцями…
— Ти збожеволів! — вигукнув фараон обурено.
— Даруй мені, володарю, але сьогоднішній напад на храми влаштували жерці. Яким чином вони втягли до нього тебе — не розумію.
Була вже п’ята година пополудні.
Розділ шістдесят шостий
Саме в цей час, хвилина в хвилину, жрець, що вартував на пілоні храму Пта в Мемфісі, сповістив верховним жерцям і номархам, які зібралися в залі, що з палацу фараона подають їм якісь знаки.
— Здається, його святість проситиме в нас миру, — сказав, сміючись, один з номархів.
— Навряд!.. — відповів Мефрес.
Гергор вийшов на пілон — це йому сигналізували з палацу. Незабаром він повернувся і сказав присутнім:
— Наш молодий жрець справився дуже добре… Зараз сюди їде Тутмос з кількома десятками охочих, щоб ув’язнити нас або забити…
— І ти ще смієш боронити Рамзеса?! — крикнув Мефрес.
— Боронити його я мушу й буду, бо врочисто присягнув цариці… Якби не пресвітла дочка святого Аменготепа, наше становище було б куди гірше, ніж зараз.
— Так, але я не присягався!.. — сказав Мефрес і вийшов із зали.
— Що він хоче робити? — спитав один з номархів.
— Зовсім здитинився старий! — відповів Гергор, знизуючи плечима.
О шостій годині вечора загін гвардії, не зустрівши ніяких перешкод, наблизився до храму Пта, і начальник його постукав у браму, яка негайно відчинилась. Це був Тутмос із своїми добровольцями.
Увійшовши на подвір’я храму, головнокомандуючий дуже здивувався, побачивши, що назустріч йому вийшов Гергор у митрі Аменготепа, оточений самими жерцями.
— Що тобі потрібно, сину мій? — запитав верховний жрець трохи зніяковілого Тутмоса..
Але Тутмос швидко опанував себе й відповів:
— Гергоре, верховний жрець Амона Фіванського! На підставі листів, що ти писав до Саргона, сатрапа ассірійського, які я маю при собі, звинувачую тебе в державній зраді. Ти мусиш виправдатися перед фараоном.
— Якщо молодий володар, — спокійно відповів Гергор, — хоче довідатися про мету політики вічно живого Рамзеса Дванадцятого, хай з’явиться на нашу найвищу раду, і вона дасть йому пояснення.
— Наказую тобі негайно йти за мною, коли не хочеш, щоб тебе примусили! — крикнув Тутмос.
— Сину мій, благаю богів, щоб вони остерегли тебе від насильства та кари, на яку ти заслуговуєш…
— Ти підеш? — запитав Тутмос.
— Я ждатиму Рамзеса тут, — відповів Гергор.
— То зоставайся тут, зраднику! — скрикнув Тутмос.
Він вихопив, меч і кинувся на Гергора. В цю мить Євнана, що стояв за ним, замахнувся сокирою і щосили ударив Тутмоса між шиєю і правою ключицею. Кров бризнула вгору. Улюбленець фараона впав на землю, майже розрубаний надвоє.
Кілька воїнів, опустивши списи, кинулись до Євнани, але після, короткої сутички були порубані своїми ж. Три четверті добровольців були підкуплені жерцями.
— Хай живе найсвятіший Гергор, наш володар! — вигукнув Євнана, розмахуючи закривавленою сокирою.
— Хай живе вічно! — повторили воїни й жерці, і всі впали ниць.
Найдостойніший Гергор підніс руки й благословив їх.
Залишивши подвір’я храму, Мефрес спустився у підземелля, де сидів Лікон. Верховний жрець уже на порозі витяг з-за пазухи кришталеву кульку, побачивши яку, грек закипів гнівом.
— Щоб вас земля поглинула!.. Щоб ваші трупи не знали спокою!.. — кричав Лікон, але все тихішим голосом.
Нарешті він замовк і заснув.
— Візьми цей кинджал, — сказав Мефрес, подавши грекові тонкий сталевий стилет… — Візьми цей кинджал і йди до царського саду… Там стань між фіговими деревами і чекай на того, хто спокусив і забрав у тебе Каму…