Тарзан, годованець великих мавп, стр. 29

Тарзан далі віддавав накази, які Клейтон не міг зрозуміти. Він намагався пояснити дурній білій людині, що слід встромити його отруєні стріли в боки і в спину Сабор, а потім дістати її люте серце довгим вузьким мисливським ножем, який висів на стегні Тарзана, але білий не розумів, а Тарзан не смів відпустити могутню Сабор, щоб усе це зробити самому, тому що хирлявий білий і хвилини не зміг би її втримати.

Левиця повільно висувалася з вікна. Нарешті її рамена опинилися назовні. І тоді Клейтон побачив те, чого ніколи не бачили навіть вічні небеса. Тарзан, який не знав, як самостійно дати собі раду з розлюченим звіром, несподівано згадав свою боротьбу з Таркозом, і в ту мить, коли величезні лопатки висунулися з вікна і левиця трималася за раму самими лише кігтями, він відпустив звіра.

Зі швидкістю кулі кинувся він на спину Сабор і з першої ж спроби захопив звіра подвійним “нельсоном”, якого навчився під час кривавого й тяжкого, але переможного бою з Таркозом.

З риканням левиця перекинулася на спину, натиснувши усією своєю вагою на ворога, але чорноволосий велетень тільки міцніше стиснув її в дужих обіймах. Рвучи повітря й землю, Сабор качалася й кидалася навсебіч, намагаючись вивільнитися від живого ворога, але сталеві м’язи напружувались дедалі дужче, пригинаючи її голову все нижче до жовтих грудей.

Сталеві Тарзанові передпліччя ковзали дедалі вище до загривка Сабор. Зусилля левиці ставали все слабкіші.

Нарешті Клейтон побачив у сріблястому світлі місяця, як величезні м’язи на плечах Тарзана здулися горою. Дикун напружився в останньому довгому й вирішальному зусиллі, і шийні хребці Сабор зламалися з дзвінким хряскотом.

У ту саму мить Тарзан схопився на ноги, і втретє за цей день Клейтон почув ревіння мавпи-самця. І слідом за ним пролунав пронизливий крик Джейн Портер.

— Сесіль, містере Клейтоне! О, що це? Що це?

Клейтон швидко підбіг до дверей хатини, гукнув, що все гаразд, і попросив упустити його. Швидко, як тільки могла, дівчина підняла важкий брус і майже втягнула Клейтона в хатину.

— Що це за страхітливий звук? — прошепотіла вона, тулячись до нього.

— Це був переможний крик людини, яка щойно врятувала вам життя, міс Портер! Постривайте, я покличу її, щоб ви могли їй подякувати.

Перелякана дівчина не хотіла залишатися сама і пішла з Клейтоном до зовнішньої стіни хатини, під якою лежало мертве тіло левиці.

Тарзан зник!

Клейтон кілька разів гукнув його, але відповіді не було, і вони поквапилися вернутися до хатини.

— Який жахливий звук! — вигукнула Джейн Портер. — Я тремчу на саму лише згадку про нього! Не кажіть мені, що людське горло видало це бридке, моторошне ревіння;

— Але це так, міс Портер, — сказав Клейтон. — Якщо це не людське горло, то горло лісового бога!

І він розповів їй про свої пригоди з дивною істотою: як дика людина двічі врятувала йому життя, про н дивовижну силу, про її брунатну шкіру та прекрасне обличчя.

— Я нічого не розумію! — закінчив він. — Спочатку я думав, що це Тарзан, але він не розмовляє і не розуміє англійської мови, отже, це припущення доводиться відкинути.

— Власне, хоч би хто він був, — вигукнула дівчина, — ми зобов’язані йому життям, і нехай благословить його Господь і береже у диких джунглях!

— Амінь! — палко закінчив Клейтон.

— Боже, чи я жива?

Вони озирнулися і побачили Есмеральду, яка сиділа на підлозі і дико лупала навсебіч очима, немов не довіряючи їхньому свідченню, де вона.

Ось тепер настала реакція для Джейн Портер, і вона з істеричним реготом упала на лаву.

16. “ДИВО З ДИВ!”

За кілька кілометрів на південь від хатини, на піщаній береговій смужці стояло і сперечалося двоє літніх людей.

Перед ними лежав безмежний Атлантичний океан, а позаду чорний континент; довкола зависла непроникна імла джунглів.

Хижі звірі вили й гарчали. Моторошні бридкі звуки полонили їхній слух. Вони проблукали кілька верст, шукаючи табір, але щоразу йшли в хибному напрямку. Вони заблукали так само безнадійно, як коли б потрапили на іншу планету.

На цей час вони повинні були б спільно зосередитися на вирішенні головного під цю пору питання — питання життя й смерті, питання — як повернутися до табору.

Самуель Т. Філандер просторікав:

— Але, мій любий професоре, я й далі наполягаю на тому, що якби не перемога Фердінанда й Ізабелли над маврами в п’ятнадцятому столітті в Іспанії, то сьогодні цивілізація значно просунулася б уперед порівняно з тим станом, у якому ми її бачимо! Маври були винятково приязним і вільнодумним, ліберальним народом землеробів, ремісників та купців — це саме той тип людей, який уможливив існування в Америці та Європі цивілізації, тоді як іспанці…

— Тихіше, тихіше, пане Філандере, — обірвав його професор Портер, — їхня релігія цілковито заперечувала існування тих можливостей, про які ви говорите. Іслам є і буде вуздечкою для технічного прогресу, який позначив…

— Стривайте! — вигукнув пан Філандер, звернувши увагу на джунглі. — До нас хтось наближається!

Професор Архімедес Кв. Портер озирнувся туди, куди показував короткозорий професор пан Філандер.

— Тихіше, тихіше, пане Філандере! — пробурчав він. — Скільки разів я радив вам домагатися повного зосередження своїх розумових здібностей, бо це єдине, що може допомогти вам спрямувати величезну силу інтелекту на ті поважні проблеми, які, природно, випадають на долю мудрих! А тепер я ловлю вас на вельми помітному злочині супроти ввічливості: ви урвали мою вчену промову, аби звернути мою увагу на звичайне чотириноге genus Felis. Отже, як я казав, па…

— Боже, професоре, лев! — закричав пан Філандер, напружуючи свій слабкий зір, який, однак, уловив невиразні обриси звіра на тлі темних тропічних чагарів.

— Так, так, пане Філандере, “лев”, якщо ви наполягаєте на вживанні розмовної мови. Але, як я кажу…

— На Бога, професоре! — знов урвав його пан Філандер. — Дозвольте вам зауважити, що розбиті в п’ятнадцятому столітті маври поза всяким сумнівом залишаться у цьому жалюгідному стані навіть тоді, коли ми відкладемо обговорення цієї світової проблеми до того часу, поки дістанемо змогу тішитися з безпечної відстані неповторною красою Felis carnivora!

Цієї миті лев велично і спокійно зупинився на віддалі десяти кроків від сперечальників і почав зацікавлено їх розглядати.

Місячне світло затоплювало берег, і дивна компанія чітко виднілася на жовтому піску.

— Дивовижна недбалість! Дивовижна недбалість! — вигукнув професор Портер з ноткою роздратування в голосі. — Ніколи, пане Філандере, ніколи у своєму житті я не бачив, щоб цих звірів випускали з кліток вештатись на волі! Я неодмінно повідомлю директора найближчого зоопарку про це обурливе порушення порядку!

— Цілком слушно, професоре, — погодився пан Філандер. — І що швидше ви це зробите, то краще. Ходімо негайно!

Схопивши професора під руку, пан Філандер рушив уперед, аби опинитися чимдалі від лева.

Двоє вчених пройшли заледве кілька десятків кроків, коли пан Філандер озирнувся й помітив, що лев іде назирці за ними. Тоді він міцніше вхопив під руку невдоволеного професора і прискорив ходу.

— Тож, як я казав, пане Філандере… — повторив професор Портер.

Пан Філандер знов озирнувся. Лев побіг легким тюпцем, не бажаючи відставати.

— Він женеться за нами! — вигукнув пан Філандер, кидаючись навтьоки.

— Тихіше, тихіше, пане Філандере! — обурився професор. — Така нечувана поквапливість аж ніяк не личить мудрим науковцям! Що подумають перехожі, наші знайомі, якщо побачать наші легковажні стрибки? Прошу вас, рухаймося далі з більшою самоповагою!

Пан Філандер знов озирнувся. Який жах! Лев легко стрибав не далі як за п’ять кроків позаду.

Пан Філандер відпустив професорову руку і рвонув бігцем так прудко, що міг би скласти конкуренцію і фаховому спортсмену.