Повернення Тарзана, стр. 18

Загін рухався вперед, грунт ставав дедалі нерівнішим, потім дорога почала підійматися вгору, і нарешті загін вузькою ущелиною вийшов до хребта десь опівдні. На березі маленького струмка Жернуа наказав ставати на перепочинок. Солдати встигли приготувати собі легкий обід, поїсти і наповнити фляжки водою.

Спочивши близько години, вони рушили далі вздовж ущелини аж до невеликої долини, від якої променями врізнобіч ішло кілька скелястих ярів. Вони зупинилися, Жернуа став посередині і почав пильно оглядати довколишні гори.

— Тут ми розіб’ємося на групи, — сказав він, — по кожній ущелині піде група з кількох осіб.

Після цього він поділив загін і віддав накази унтерофіцерам, які перебрали команду над групами. Закінчивши віддавати накази, він повернувся до Тарзана й сказав:

— А ви запишіться тут до нашого повернення, будь ласка.

Коли Тарзан зібрався заперечити, офіцер рвучко зупинив його.

— Можливо, якомусь із цих загонів доведеться прийняти бій, — сказав він, — а присутність цивільних під час операції заважатиме військовим.

— Але, любий лейтенанте, — заперечив Тарзан, — я виконуватиму накази ваших капралів або ваші, я битимусь серед солдатів, як, вони. Тому я й вирішив супроводжувати вас.

— Не дуже віриться, — відповів Жернуа з усмішкою, яку навіть не намагався приховати, а потім рвучко додав: — Ви підлягаєте мені, і я вам наказую чекати нашого повернення. Розмову закінчено! — Він повернувся, дав коневі шпори і поїхав попереду своїх солдатів.

За мить Тарзан залишився сам-один серед пустельних гір.

Він сховався в тіні ближчого дерева, бо сонце пекло немилосердно, прив’язав до дерева коня, а сам сів на землю й закурив. Він подумки кляв Жернуа за цей лихий жарт. “Підла помста”, - подумав Тарзан, але раптом йому спало на думку, що Жернуа не такий дурень, щоб дошкуляти йому такими дрібницями. За цим, напевне, крилося щось серйозніше. Він підвівся, вийняв з чохла гвннтівку, перевірив, чи заряджена, і перелічив набої. Відтак уважно оглянув довколишні гори і виходи з ущелини, щоб не дати себе захопити зненацька.

Сонце сідало дедалі нижче, але ознак повернення солдатів не було. Врешті долину огорнула темрява. Повернутися в табір Тарзанові не дозволило самолюбство, бо ще не минуло досить часу, аби загін міг повернутися в долину. Настала ніч, і Тарзан став менше остерігатися нападу. Він звик до темряви. Він знав, що його чутливий слух завжди попередить про небезпеку. Крім того Тарзан покладався і на свій добрий нічний зір, і на нюх, якщо ворог підкрадатиметься з боку вітру.

Тому коли Тарзан відчув себе порівняно безпечно, то заспокоївся і заснув, обіпершись спиною на дерево.

Напевне, він проспав кілька годин, тому що коли ного розбудило перелякане іржання коня і він підхопився, то місяць уже зійшов і осявав усю невелику долину. На відстані десяти кроків він побачив звіра, який гак налякав коня.

Розкішний і величний, він ледь помахував напруженим хвостом і пронизував свою здобич вогненним поглядом.

Це стояв Нума ель-адреа — чорний лев. Тарзан відчув радісне хвилювання. Йому здалося, що він зустрівся зі старим товаришем після років розлуки. Мить він насолоджувався чудовий видовищем царя пустелі.

Та ось Нума присів, щоб стрибнути, — і Тарзан повільно підняв гвинтівку. Йому ще ніколи не доводилося вбивати з гвинтівки великого звіра. Досі він покладався лише на спис, отруйні стріли, мотузок, ніж або просто на голі руки.

Несамохіть він навіть пошкодував, що не має стріл або ножа — з ними він почував би себе впевненіше.

Нума тепер лежав на землі, піднявши тільки голову.

Тарзан би волів стріляти трохи збоку, бо знав, який небезпечний лев, якщо він проживе після того, як куля потрапить у нього, дві хвилини або навіть одну. Кінь за спиною Тарзана тремтів від страху. Тарзан обережно зробив крок уперед-Нума дише повів за ним поглядом. Він зробив ще один крок і ще. Нума не ворухнувся. Нарешті Тарзан дістав змогу прицілитися в нього між оком і вухом.

Палець натиснув на курок, але в момент пострілу Нума стрибнув. У ту саму мить наляканий кінь зробив останнє відчайдушне зусилля, щоб урятуватися, і припона порвалася. Кінь галопом помчав по ущелині в пустелю.

Людина не змогла б уникнути страшних кігтів Нуми на такій близькій відстані, але Тарзан не був звичайною людиною. Сувора боротьба за існування з дитинства натренувала його м’язи на блискавичну реакцію. Нума ельадреа був спритний, але Тарзан, годованець Великих мавп, ще спритніший. І величезний звір уп’явся в дерево замість того, щоб відчути кігтями людську плоть. У цей час Тарзан пустив у нього ще одну кулю. Лев повалився на бік і з ревінням почав дерти кігтями землю.

Тарзан вистрілив ще двічі, і ель-адреа завмер. Але тепер мосьє Жан Тарзан зник. На його місці стояв Тарзан із племені Великих мавп. Він поставив ногу на тіло своєї здобичі, як дикун, поглянув на місячний овид і могутнім голосом заволав таємничий і страхітливий клич свого племені, клич самця-мавпи, який убив ворога. І всі дикі мешканці гір припинили полювання і здригнулися від звуків нового страшного голосу, а внизу мешканці пустелі вийшли зі своїх шатер, вкритих козлячими шкурами, і задивилися в гори, остерігаючись нової дикої істоти, яка і спер сходитиме з гір і різатиме їхні отари.

За кілометр від долини, де стояв Тарзан, двадцятеро людей у білому з довгими гвинтівками в руках зупинилися на цей звук і запитально перезирнулись. Але оскільки повторення не було, то вони пішли далі, мовчки скрадаючись у напрямку долини.

Тарзан переконався, що Жернуа не збирався вертатися по нього, але не міг зрозуміти, чому офіцер його кинув, водночас даючи йому можливість повернутися до табору. Він вирішив, що далі тут залишатися немає жодного сенсу, тому що його кінь утік, і він рушив в напрямку пустелі.

Ледве він увійшов до ущелини, як у долину з іншого боку вступили перші постаті в білому одязі. На мить вони зупинились розвідати, чи безпечний невеликий виярок, і, переконавшись, що там нікого нема, проїхали його. Під деревом вони наштовхнулися на труп ель-адреа і скупчилися довкола нього, впівголоса щось вигукуючи. За мить вони вже квапливо йшли ущелиною, якою недалеко від них прямував Тарзан. Вони рухалися тихо і обережно, тримаючись у тіні скель, як завжди робить людина, коли полює на людину.

ДОЛИНОЮ ТІНЕЙ

Тарзан ішов гірською ущелиною, освітленою яскравим світлом африканського місяця, і почув у своїй душі могутній відгук на заклик джунглів. Усамітнення і дика воля надихали його відчуттям нового і додавали сил. Він знову став Тарзаном із племені Великих мавп, його відчуття були загострені, він увесь був насторожі, щоб ворог не заскочив його зненацька. Він ішов легко, з високо піднесеною головою, сповнений свідомістю своєї сили.

Звуки нічних гір були нові для нього, але він дослухався до них, наче в напівзабуті ніжні слова кохання. Багато звуків він розумів інстинктивно. Ось це — далеке кахикання Шіти, леопарда; але в знайомому крикові лунала якась чужа нота, і він завагався. І слушно. Це було гарчання пантери.

Невдовзі він почув новий звук — тихий, ледь чутний між інших. Жодна людина, крім Тарзана, не змогла б його почути. Спочатку він не знав, що це, але врешті зрозумів, що це хода численних босих ніг. Кроки були позаду, нескінченні й спокійні. Отже, його переслідують.

Ураз він зрозумів, чому Жернуа залишив його в маленькій долині. Просто його план не цілком удався — посланці спізнилися. Кроки наближались. Тарзан зупинився, взяв гвинтівку напоготів і повернувся до них обличчям. Ось майнув білий бурнус. Він голосно спитав французькою, чого їм треба. У відповідь пролунав постріл, і Тарзан із племені Великих мавп упав долілиць.