100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки, стр. 31

— Просто вони були такими ж ідеалістами, як ти. І вбачали в Цої ідеального самця. А коли його не стало, відчули, що не зможуть відтворити вид з кимось іншим. Лебедина вірність, яка природний добір називається, ідеалізм на службі в матерії…

Відтоді минуло двадцять літ. Сьогодні ніхто, окрім вузьких спеціалістів, не читає «Божественної комедії», майже ніхто не слухає Цоя. Численні види павуків, особливо ж ендемічних, тобто поширених виключно на території України, назавжди знищила чорнобильська радіація, і жодні танці їм не допомогли. Мій друг Костик, як я вже казав, теж пропав безвісти. Завдяки сучасним технологіям і черговій хвилі перманентної сексуальної революції ми опинилися в повністю десублімованому світі. Спостерігаючи за поширенням нових моделей сексуальної поведінки, яке нога в ногу крокує з переможною ходою СНІДу і дедалі наполегливішими закликами легалізувати проституцію, я ламаю голову над одним питанням: чому ми обидва з Костиком програли у своїй суперечці, зазнавши більш ніж нищівної поразки? Чому і його, і мою концепції одночасно спростувало саме «життя»? Костикові воно сказало «ні», поширивши засоби контрацепції, протизаплідні пігулки і цю нескінченну різанину недонароджених дітей, яка називається абортами, хоч мала би називатися кіндерцидом або якось так. Думаю, жодна порядна павучиха не дозволила би собі проковтнути протизаплідну пігулку, якою б голодною вона не була… Мені ж це сакраментальне «життя» сказало «ні» тому, що любов як феномен майже остаточно зникла з наших соціальних і культурних обріїв, не встигнувши сказати прощального «па-па». Я дивлюся на гурток підлітків, який тусує навпроти сусіднього інтернет-кафе, серед них є направду красиві дівчата, але я твердо знаю, що не зміг би покохати жодної з них. Хоча б тому, що вони всі спілкуються виключно матом. Усі палять сигарети. Тютюновий сморід з рота і від одягу викликає в мене непереборну огиду, яку можна порівняти тільки з огидою від брудної лексики з тендітних дівочих вуст. Але вбиває мене не їхня вульгарність і неприхована хтивість, не їхня розв’язна поведінка, притаманна професійним вокзальним проституткам, — інакше вони просто не вміють поводитись. Вбиває мене їхня помітна неозброєним оком прагматичність і якась — вибач, Костику! — павуча злоба, яка більше пасувала би самкам тарантулів. Я переконаний, що жодна з них не закінчить життя самогубством через загибель улюбленого співака — їхні улюбленці не гинуть. Водночас, жодна з них не мріє народити і виховати купу дітей. Хіба що заради грошей, яких при зменшенні народжуваності в країні виплачують дедалі більше. У найкращому разі тих дітей віддадуть до сиротинців. У найгіршому — знищать, тим або тим чином. Вони не знають і вже ніколи не довідаються, що таке справжня любов. Вони й не хочуть цього знати, ніколи не буваючи ніжними і тремкими, тим більше — загадковими, бо для цього треба кохати і бути коханими, а не займатися потворними вправами, які вони чомусь вважають сексом. Ця їхня одновимірність і одноразовість жодним чином не може дорівнятися до культурного багатства, яке для вдумливого обсерватора таїться в ритуальних павучих танцях. Ці теж танцюють. Але їхні рухи надто вже скидаються на рухи зомбі. Я вважаю, що хай там яка кровожерна павучиха погидувала би назвати їх сестрами своїми меншими.

Навіщо ж тоді я заварюю ритуальний вечірній чай — зелений, із жасмином, зібраний у далекій китайській провінції Чжецзян, — і розгортаю зошита з вічно недописаним романом — про любов, до речі? І, зробивши пару ковтків ароматної рідини, продовжую писати? Кому це письмо? Хто його відчитає у постлюбовну добу, коли любовні записки під партою вимерли як жанр? Знаєш, Костику, я переконаний, що й «Божественна комедія» належить до цього жанру. І ту любов, якій разом з твоїми павуками не знайшлося місця на занапащеній землі, живою забрали до неба. Всю мою любов. А коли Беатріче забирають до неба, нам не залишається нічого іншого, як продовжувати писати їй. Не тому, що ми потребуємо коїтусу. А тому, що ми теж не мертві.

«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати „життя“? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли „ще“, коли „ще трохи“ — і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з „Книги Перемін“, і ми є як боги, аякже, тільки потому втома, накопичення зморшок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заключені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я — в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати цього, бо сам на тоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе».

Галина ПАГУТЯК

СНІГ У ЖМЕНІ

Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловікові горло». А в «Пісні пісень» Соломона знаходимо: «Сильна, наче смерть, любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів практично нікому невідомий, то другий настільки заяложений від надмірного вжитку, що не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома цими сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колиски цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття.

Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою.

Вимираюча біла раса нині продукує культуру, що поїдає саму себе, замкнена в клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в однорідну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Геть усім їм притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, що розгублена західна культура цього не усвідомлює. Звісно, вона чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє це кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвиненій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками оголошується еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той-таки Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі.

У шумерському епосі про Гільгамеша (правильніше, втім, називати цього героя Більгамес) є такий епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, що повинен приборкати буйного плоттю Гільгамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку Шамхат. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не завершується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб він прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації.

Можливо, тут і криється розгадка згаданого на початку прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того щоб виховати людину, як вчить найдавніший досвід, насамперед слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших обов’язків.