100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки, стр. 11

Мені здається, що він образився. Коли я відчуваю, що когось ображаю, будь-яка поверхня під моїми ногами перетворюється на холодне, вологе, зіжмакане безсонням простирадло. Вона каже, що, ймовірно, він міг образитися. Вона б на його місці сприйняла цю розмову як кокетування. Я ніяковію. Бо так не думала. «Але чому?» Вона знизує плечима. Вона б це сприйняла саме так. Але достеменно не може знати, як це сприйняв він. «Краще б було, якби ти відразу попрощалася з ним, коли він вперше вибачився, і не давала ніяких підстав думати, що ти хочеш його бачити». Ось як вона вважає. Чому ми такі різні? «Мені зателефонувати та вибачитися?» — «Ти продовжуєш?» — вона уважно дивиться на мене. Я не продовжую, я раджуся, зрештою, вона це розуміє. «На мій погляд, це — зайве. Звичайно, якщо ти не хочеш з ним зустрітися», — відповідає вона та просить рахунок. Я пірнаю до гаманця у пошуках перлини-картки. Щоб зайняти руки та очі. Щоб не перетворитися знову на курячу шийку. Я все одно вибачаюся перед ним, коли ми розходимося з нею, я дуже їй вдячна за все, але… Я вибачаюся перед ним, коли їду додому, та обіцяю пояснити свою поведінку. Як зможу.

Біля супермаркету зустрічаю приятеля. Він людина безтурботна та легка. Він каже, що в мене чудово лежить волосся, очі як в зголоднілої вовчиці, а сама я бліда та крихка. Можливо, каже він, таке враження складається через те, що ти накрутила на себе серпанковий шалик — сірий колір часто перетворює людину на тінь, а вона немає плоті та об’єму, як ти зараз. Він невідомо чому присягається мені, що ми обов’язково зустрінемося наступного тижня, коли він «розпряже та дасть вівса всім справам». Він цікавиться, чи я надовго. Я дивуюся, як так можна запитувати в людини, яка заходить в супермаркет. Та коли я виходжу, він зустрічає мене одинадцятьма блідо-жовтувато-салатовими трояндами. «Це одинадцять друзів Оушена», — представляє він їх. Він милий та кумедний. Найбільшою проблемою для мене є його дівчата, дуже часто змінюються, хоча здебільшого виглядають однаково. Я орієнтуюся не так на їх зовнішність, як на імена.

Троянди пахнуть так, наче тихесенько стогнуть. Вони прохолодні та ніжні. Дуже гарні. Їхній колір схожий на мій жовчний виплаканий біль. Наче вони ним пофарбована. Я дивлюся на них та думаю про нього. Колись я зауважила одній дівчині, яку нудило від себе самої, що вона вагітна ненавистю до себе. Є вагітності, які треба переривати. Я заспокоїлася лише тоді, коли закінчила цей текст. І тоді я вклалася спати. Або це він заснув. Всередині мене.

Володимир ЄШКІЛЄВ

М_АРЬ [1]

М_арь сказала б, напевно, що ця історія — життєвий пунктир з попандосами. [2] Або з провтиканнями. [3] Для тих, кого це цікавить, пояснення в зносках. У зносці першій і в зносці другій. А от чому, власне, «М_арь», в зносці пояснити не вдасться. Тому що складно. Є кілька версій. Версія перша: «маленька тварючка», але це неправда. Версія друга: «миша (літаюча) арійська». Це версія мого друга культуролога Олега Гуяка. Він ведеться на древніх кочівників і на звуки, популярні на скотобазах доби шерстистих носорогів. А я не ведуся. Мене арійська тема зачіпає легким дотиком. Зачіпає, скажімо, кінчиком хвоста неолітичної корови. Такого товстого-товстого коровища, котре потужно доїлося на шляхах аріїв від Кімерії до Індії. Та це я відволікаюся. Насправді, «М_арь» — це (Фам)арь з мобільником. Або «М(обілізована)_(Фам)арь».

Фамарь — одна з древніх форм її цивільного імені Тамара, себто «пальма». Пальмочка і мобільник невіддільні. Така от бінарна особа. Техно-Калі-Дурга. Кібер-Кама. SMS-Ансара. Її життєвий цикл — від дзвінка до дзвінка мобільника. Ага. Дзвонить мобільник. Черговий друг М_арі (записаний в пам’яті мобіли під ніками «ORANGutang», «Дуплоїд», «Smucking» [4] або «Infinite» [5] запитує в неї: «Шшо робиш?» Або: «Ти де?» Або: «Шшо бухтіш? Не куппайссі довхо». Або закликає: «Не мкніzzь, маська, їдемо в Пісню» [6].

«Маська» миттєво перевтілюється. Загоряються її сірі оченята. Змінюється формула її крові. Прискорюється обмін речовин. Кармінний рум’янець жаркою хвилею заливає скроні (аффтор апнулся, ге?). Підтягуються ледь обвислі м’язи сідничок. Жирові відкладення на животі тривожно втягуються під діафрагму і витискають частину свіжо вжитої їжі назад із шлунка. До верхньої частини стравоходу. Життєві плани, відповідно, міняються в напрямку комунікативних потреб дуплоїдів та орангутангів. Спокусливо уявити, що М_арь — прообраз дівчини майбутнього. Цим дівчаткам майбутнього мікромобіли вгвинчуватимуть під черепну коробку в п’ятирічному віці. А може, й раніше. Керування — від ментальних сенсорів і легким натисканням на задні зуби. Язиком, зубочисткою або паличкою від чупачупса. Їстоньки дівчаткам майбутнього буде важче, аніж нам.

До речі, сказане про м’язи і відкладення зовсім не означає, що М_арь — потвора. Навпаки. Вона вродлива. Струнка, висока, довгонога, доглянута сімнадцятилітня білявка з промовистими грудьми, крутими стегнами і тонкими щиколотками. Останнє досить суттєве. Щиколотки в дівчат — визначна частина тіла. Якщо вони тонкі, значить — аристократка. А якщо ні, значить сорок поколінь її предків-лузерів горбатили свої трудові кріпацькі спини на полях-городах. Масивні велетенські щиколотки — перша ознака телурика [7].

Судячи з щиколоток Пальмочки, сорок поколінь її прабабусь були наложницями у землевласників. Мили графів у хрестоматійних баньках і шліфували породу розсуванням ніжок із дедалі тоншими щиколотками. М_арь — диво селекції. Тривалої, прагламурної. У неї правильний брахіцефальний череп, маленькі вушка і оксамитна оболоночка. Я її люблю. А ще — вона розумна. Всі вже сміються, але це правда. Вона дочитала до сімдесятої сторінки книгу під назвою «Вступ до метатеорії буття». Вона гребе в мистецтві. Серед її приятелів зустрічаються молоді скульптори. Ну не зовсім, скажімо, скульптори, скоріше свиноліпи (ліпосвини). Тобто хлопці, які ліплять для туристичних крамничок батальйони глиняних свинок-скарбничок і кішечок-матрьошечок. Один з них спеціалізується на сувенірних бегемотиках. М_арь має настільки тонкий смак, що відрізняє вдало виліпленого бегемотика від хуйового. Я б жізнєнно припух, але не відрізнив.

До Івано-Франківська М_арь приїхала майже з Києва. Тому що Біла Церква — майже Київ. Життєві пріоритети М_арі стихійно сформувалися на узбіччях трас, які ведуть в південному напрямку від столиці суверенної країни. В придорожніх кнайпах. На роздоріжних базарчиках. Там основною відмінністю правильної вівці від залошеної є висока вартість мобільника. Тому прямий шлях до серця (та інших важливих органів) М_арі — подарувати їй крутий мобільник з бурим тюнингом. Чим буріша і крутіша тюнингова стежина, тим вона серцедосяжніша (аффтар узложняєд).

Припустимо, мобільник коштуватиме шість тисяч гривень. Припустимо, його запхано до іридієвого корпусу, прикрашено стразами, гравіюваннями, емалями, платиновим анодіруванням. Припустимо, він уміє варити суп. Тоді він не тільки мобільник, він — шлях, пряміший від того, котрий протоптували до Індії давні арії. Не шлях, а глюки щасливого химаря.

Злі багаті люди іноді без стриму користуються цією слабинкою next-покоління. Довірливій М_арі «нові українці» дарували мобільники, викупані в річці (у морі, у ванні, в озері, у сльозах законної дружини, у шмарках або нічному горщику дочки). Мочені дорогі мобільники. І одержували ці виродки за таку просушену лажу із стразами і суповаркою не що-небудь, а повний список щирої жіночої вдячності. Плюс мегаджоулі енергії «ци», нестримно випромінюваної непристойно модельним тілом.