Позичене обличчя, стр. 17
Девітт сховав маску під свій твідовий піджак.
— Чи вмієте ви тримати язик за зубами, О’Гвінн? Коли ви це доведете, матимете щодня по п'ять шилінгів додатково. Подумайте про мою пропозицію, надто після третьої склянки віскі.
Вийшовши з цвинтаря, Девітт попрямував до старої гавані. Він пройшов повз готель, звернув на стежку до Шулічих скель, сів там на камені. Було тепло й туманно, хоч дув різкий вітер. Невеликий вітрильник виринув з-за скелястого берега і перетнув бухту, борючись із хвилями. З повитого туманом морського простору долинали приглушені крики чайок. Поступово різкі пориви вітру переросли в шторм.
Девітта огортала тиха млість, якої він так боявся. Як завжди в таких випадках, заболіла ліва частина голови. Чинити опір напливу болю він не міг, і його охопило чуття безнадії: всі його намагання — зрештою, пусті ілюзії. Із сотень розслідуваних злочинів він зробив лиш один висновок: більшість людей від природи ні злі, ні добрі, ні надто дурні, ні надто розумні, надзвичайно обдарована людина така ж рідкісна річ, як і абсолютно безсовісний насильник. Але що саме формує людей так по-різному — одного робить убивцею, іншого — благодійником, більшість — невдоволеними?
Коли Гайлен сіла біля нього на гостроребрий камінь і Девітт відчув тепло її плеча, йому видалося, ніби він весь час чекав тут на неї. Вона заговорила одразу, без ніякої передмови:
— Я ніколи не любила Енн, а Лайн і зовсім терпіти не могла. Інколи ж я її навіть ненавиділа. Вона вважала, що покликана для чогось вищого і це вище впаде їй манною з неба. Все робила під жалібний акомпанемент: «Ох, навіщо старатися, навіщо напружувати сили?» Та коли я побачила, як їх обох опускають у могилу, все погане відлетіло, пішло в небуття. Обидві вони з'явилися мені в зовсім іншому світлі… Я втратила двох найближчих людей. Незважаючи на те…
— Так, — бездумно мовив Девітт.
— Енн була вульгарне і дурнувате створіння. На жаль, тут нічим не можна було зарадити. Одне-єдине хвилювало її: швидше лягти в ліжко з будь-яким чоловіком!
— Навіть з Фіннігеном?
Гайлен пропустила цей натяк повз вуха. Вона втупилася в море, обличчя її пересмикнулося, за хвилину почулося гірке ридання.
— Мені страшно, що Енн і Лайн більше немає в живих. Я весь час бачу їх там, унизу, в могилі. Мене так мучать докори сумління, ніби це я винна в їхній смерті.
— Не треба докоряти собі, Гайлен!
— Не можу! Хоч і розумію, що ні самокатуванням, ні самозвинуваченням нічого не зміниш!
— Авжеж, нічим тут не зарадиш.
— То чому ви вже дві години сидите тут під мжичкою і мокнете? Про що ви думаєте? Про них?
— Я повинен мати в руках усі докази, довести, як і чому вбито Енн та Лайн, дізнатися, хто це зробив, послати вбивцю на шибеницю, хоч хто б він був.
— Я розмовляла з Лайн по телефону. Ви справили на неї сильне враження.
— Дощ припускає, — сказав Девітт. — Між іншим, вам відомо, Гайлен, що всі гроші, які мали успадкувати три сестри, тепер належать вам?
— Не турбуйтеся, Девітт, я зумію їх використати! Під час телефонної розмови Лайн, сміючись, розповідала (хоч це був силуваний сміх), нібито вона запропонувала вам узяти її з собою до Дубліна. Це правда?
— Коли ви повертаєтесь до Дубліна?
— Ще не знаю. Якщо й повернуся, то ненадовго. Я не люблю Ірландії, її міста мертві — вони живуть лише минулим. Оселюся в Англії, куплю собі будинок серед густого саду і житиму між простими людьми. Ви б узяли Лайн з собою до Дубліна?
— Ні.
— А коли б я вас попросила? — Її сіро-зелені очі блищали, великі м'які уста всміхалися водночас глузливо й спокусливо. Краплини дощу яскріли в рудому волоссі.
— Коли ви в середу прибули в Кілдар, то сказали, що прийшли прямо з поїзда? — спитав Девітт. — Це неправда. Вже кілька днів ви були тут, поблизу.
— Так, я збрехала, — відповіла вона щиро. — Я разом з Фіннігеном була в Реммінгтоні. Це вас влаштовує?
— Не зовсім.
— Чому?
— З Фіннігеном вас і справді нічого не зв'язує, крім любощів?
Гайлен злісно засміялася.
— Побачили б ви його влітку, коли він стоїть на березі моря у самих плавках. Чисто бог! Тоді б ви зрозуміли бідолашну, самотню жінку. Але з цим покінчено. Я вірю, ви захистите мене і візьмете з собою до Дубліна!
— Якщо ви успадкуєте всі гроші, а також материну половину, — я чув, вона дуже хвора і довго не протягне, — то станете багатою жінкою. А багата, молода, вродлива жінка може мати в житті все, чого забажає…
Гайлен сміялася, і якісь холодні, жорстокі нотки бриніли в її сміхові.
— Коли мою матір навіть паралізує, вона і в дев'яносто літ стрибатиме на своєму костурі. Вона жорстока, вона переживе всіх нас…
— Чи всіх, це ми ще побачимо, Гайлен.
Вона швидко повернула голову до Девітта, очі її розширились і дивилися непорушно, по-гадючому. Спитала голосно і неквапливо:
— Гадаєте, це я вбила Енн і Лайн?
— Напередодні смерті я просив Лайн розповісти все, що вона знала про загибель Енн. Я попереджав її, що йдеться не тільки про виявлення злочинця, а передусім про її власне життя. Вона вперто мовчала. Через день Лайн була мертва. Ви зараз точнісінько в такому становищі, Гайлен. Ідеться про ваше життя…
— Що ви хочете цим сказати?
— Якщо це були ви, Гайлен, то я не дам вам утекти. Якщо це не ви, то скажіть, що вам відомо, бо вбивця все ще на волі і ви станете його третьою і останньою жертвою…
— Отже, ви не дасте мені втекти?
— Ні. — Девітт підвівся.
— Але чому? Хіба це справедливо? — Гайлен теж підвелася. — І що таке справедливість? Уявіть собі: ми б відгородилися від сучасності. Обоє, як і зараз, стояли б край стрімкого скелястого урвища, глибоко внизу вирував би прибій, і я була б не Гайлен Скрогг, а одна з жінок, які всемогутньо, божою милістю панують над землями й океанами; а ви були б убогий дворянин, і я звеліла б стратити двох своїх підданих, котрі розгнівили мене. Чи вимагали б ви тоді справедливості від мене? — Вона гірко засміялася. — Якби визнали, як мені набридло належати до тих, що там, унизу, як я прагну звільнитись від буденного життя! Та може статися, вбивця добереться й до мене, але, мій любий апостоле справедливості, все одно від мене ви не дізнаєтесь нічого.
Девітт потер рукою лоба.
— Я не належу до тих мисливців, які, прикриваючись законом, влаштовують облави на беззахисну дичину. Багатьом людям, яких закон називає злочинцями, я допоміг урятуватися з лабетів несправедливого закону. Чи не зміг би я й вам допомогти? Але ви мусите сказати мені правду. Без цього про підтримку навіть мови не може бути.
Він схопився за голову, Гайлен співчутливо спитала:
— У вас болить голова?
— Трішки, — мовив Девітт спокійно, хоч від болю на очі наверталися сльози.
— Я, напевне, була несправедлива до вас. Вибачте, будь ласка!
— Зараз мені конче треба йти, щоб з'ясувати те, що ви приховуєте від мене. Увечері я повернуся, — сказав він і, спробувавши усміхнутися, додав: — Саме такого вечора Лайн потурбувалася, щоб у моїй кімнаті горів камін, поставила на стіл світильник і сама причепурилася.
— Мені теж причепуритися?
— До вечора. — Він одвернувся і швидко попростував стежкою.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Містечко Коннемар стоїть миль за двадцять від Кілдара, проте дорога туди надовго запам'ятається Девіттові. Спочатку вона йшла між розкішних пасовиськ з острівцями дерев — буки, дуби, горобина. Потім ландшафт став непривабливий: поля вкривало каміння дедалі більшого розміру, нарешті з'явилися скелі… Лише зрідка зустрінеш тут людину, що йде за плугом чи пасе худобу. Зелений острів — це пустка.
Девітт думав про суперечності тутешнього життя, про народ, який століттями знав тільки лихо та злигодні.
Коннемар, містечко по дорозі до Дубліна, — найкрасномовніший свідок цього. Колись містечко разом із двома тисячами гектарів найкращої землі належало лорду Річмонду. Для того, щоб на цих велетенських угіддях тримати в покорі нужденних і бунтівних ірландців, які, крім лорда, мусили годувати ще понад сто землевласників, в Коннемарі спорудили замок. Ця фортеця з високими зубчастими мурами мала загрозливий вигляд. Кам'яне громаддя паралізувало жахом всю округу і водночас будило в ірландських селян жадобу помсти. Озброєні косами та вилами, вони не раз марно штурмували її. Кожен камінь муру був политий їхньою кров'ю, а з підземелля й досі, здається, чути їхній стогін. Ірландці й досі співають старі балади про фортецю сатани Коннемара, у підвалах якої ірландську свободу прикуто до кам'яної стіни, віддано на поталу ворогам Зеленого острова.