Не вурдалаки, стр. 27

Сьогодні я була у місті, де ми з тобою познайомились. Ноги самі понесли мене до парку, на те щасливе місце, де я тебе побачила вперше. Мене застав дощ так раптово, як і кохання. Він був такий тихесенький та благесенький, цей липневий дощик. Від його срібної пелени акварельні фарби будинків здавалися злегка розмитими. Дощик як пішов зненацька, так і скінчився. Одразу ж прокинулися дерева. Вони почали рухати гіллям з умитими тремтливими листочками, стріпнули віттям, і на мене посипалися сріблясті крапельки. Підняла догори голову, прислухалась до тихого шепотіння дерев. Я на них не образилася, лише таємниче їм підморгнула, свідкам нашої першої зустрічі. Можливо, ти, мій любий, теж потрапив під цей літній лагідний дощик? Якщо так, то нехай краплини дощу поцілують тебе за мене…»

…липня 1958 р

З листа Романа: «Мої дні – близнюки. Але нещодавно я стояв на варті та став мимоволі спостерігачем народження нового дня. Мліючи серцем, боячись злякати народження сонця, я дивився туди, де посіріло небо. Потім край неба став схожим на далеку заграву. Долина між мною та лісом принишкла з цікавості. Дерева простягли своє затерпле гілля вгору, туди, де ще не з’явилося сонце, але все оточуюче було готове до зустрічі з ним. Весело зацвірінькали горобці, десь обізвалася сойка, затріскали цікаві до всього синички. Перші сміливі промінчики вислизнули з-за лісу, сповістивши про початок нового дня. Вони ковзнули по верхівках дерев, по квітучій долині, розсипаючи по всьому золоті іскорки. За ними полився потік променів, які залили барвистий та сонячний світ. Потім ліниво виповзло на небо яскраве та веселе ранкове сонце. Воно хлюпнуло переді мною щось таке радісне та гарне, як саме життя, як цей світ, який не можна не любити. Тим паче, що у нас із тобою один на двох цілий світ…»

…липня 1958 р

З листа до Романа: «Любий, найкращий у світі! Сьогодні я вийшла з хати рано-вранці, пробігла босоніж доріжкою до річки. Вранішня роса приємно обпекла ноги. Побігла туди, де понад берегом кружком стоять сестри-верби. Колись давно їх посадив мій батько, а тепер вони стоять у тихій задумі, вдивляючись у прозорі води. Якби ти зміг почути, як берег пахне м’ятою, конюшиною та лікарською ромашкою! Тихо, ледь-ледь видзенькує чиста, як срібло, вода. Вона тече, купаючись у промінні сонця. А вербички стоять, обілляті сонячними променями, обласкані тихенькими хвилями. Пахощі річки, берегової трави, листя верб – все-все вільно вливається у груди, терпне у щасливому щемі, бо там, у грудях, живе, палає, шаленіє від радощів моє кохання до тебе…»

…серпня 1958 р

За гарне навчання за державний рахунок ми з Валею потрапили до щасливців, які поїхали на місячну екскурсію до Криму. Точніше наш маршрут називався «Крим – Кавказ». Враховуючи, що я ніде не була, вражень ціле море! Ми побували в Феодосії, Алупці, Алушті, Судаку, Ялті, Сухумі та Батумі. Також каталися на катері, бачили «Ластівчине гніздо», у Керчі споглядали грязьові вулкани. Василь дав на деякий час Валі свій фотоапарат, тож ми всюди фотографувалися. Коли приїду додому і зроблю світлини, то відішлю Романові. У кожен лист буду вкладати світлину та детальний опис екскурсії. Так цікаво пізнавати світ, якого ти не бачив! І дарма, що ми харчуємося за свій рахунок, а спимо по школах не на ліжках, а на долівці, вкриваючись ковдрами. Ми з Валею робимо як завжди: одну ковдру під низ, другу – зверху, а взуття слугує подушкою. Чи багато студентові треба для щастя?!

…квітня 1959 р

Рахую дні до зустрічі з Романом. Чим ближче цей день, тим більше я хвилююся. Чи не розчарується він у мені, коли повернеться? Чи є я тією реальною дівчиною, якій він писав такі романтичні теплі листи? Можливо, ми обоє жили у вигаданому світі, наповнюючи його своїми фантазіями? І чому такі думки полізли черв’яком мені в душу лише зараз? Я так боюся розчарування! Напевне, буде боляче, якщо доведеться зрозуміти, що моє прекрасне омріяне майбутнє виявиться оманою.

Валя відчула моє душевне занепокоєння. Вона каже, що мені нема чого тривожитися.

– Звідки ти знаєш, що у нас все буде добре? – вже вкотре запитую подругу.

Іншій вже б давно набридло б заспокоювати та повторювати:

– Бо ваші стосунки пройшли іспит часом.

– Ти впевнена в цьому? – ніяк не можу вгамуватися.

– Звичайно, моя дурненька!

Валя лагідно посміхається, а мені стає трохи спокійніше. Мила подружко! Вибач, вибач і ще раз вибач, але мені так потрібна твоя підтримка! Мені не вистачає твоєї впевненості, тож не ображайся, якщо за годину поспіль я знову запитаю: «Як ти гадаєш, Роман мене не розлюбив?»

…квітня 1959 р

Нарешті ми разом! Роман повернувся з лав армії та одразу ж приїхав до мене. Як йому пасує військова форма! За ці три роки він трохи змінився, витягнувся вгору, змужнів, подорослішав. Мене він зустрів біля входу до інституту. Я кинулася до нього, припала до грудей.

– Нарешті! – ледь спромоглася сказати я від почуттів, в яких я мало не захлинулася.

– Ну ось тобі й на! – каже Роман, пестячи моє волосся. – Проводжала – плакала і зараз сльози?

– Це від радощів, – сказала я. – Це гарні сльози.

Одразу ж, поруч з Романом, я відчула, що світ став ще гарнішим, а повітря легшим. Від його погляду я відчувала себе безмежно щасливою. Його погляд пестив мене, втішав і в той же час робив сильнішою. Лише б бути ось так завжди поруч, відчувати тепло його тіла, розчинитися в його голосі, прожити життя в його обіймах, жити його ніжністю та турботою.

– Ми знову разом! Разом! – співає моя душа, і тіло заливає океан ніжності.

…квітня 1959 р

Мене запросила на весілля Ольга, з якою я навчалася в одній групі. Так заведено: якщо студентське весілля, то гуляє вся група.

– Олю, дуже дякую, – сказала я їй. – Але наразі до мене приїхав мій хлопець, тож мені незручно залишати його самого.

– Нічого не хочу чути! – запротестувала вона. – Приходьте разом, бо я ображусь!

Порадившись з Валею, я вирішила піти на весілля з Романом. До того ж, дуже хотілося повеселитися, поїсти смачненького та вдосталь натанцюватися, бо з Романом ми ще нікуди не ходили.

На святкуванні я в якусь мить загубила у натовпі Романа, проте поруч зі мною з’явився Дмитро.

– Марійко, – мовив він, – то твій хлопець у військовій формі?

– Так! – з гордістю сказала я. – Мій Роман повернувся.

– Він красивий.

– Згодна. Краще відійди від мене, а то Роман може невірно нас зрозуміти. Краще йди до своєї Ніни.

– Навіщо ти так? – дорікнув він. – Ти ж знаєш, що я з нею лише заради тебе.

– А! Ось ви де! – до нас підбігла Ніна. Вона спритно підхопила Дмитра під руку та кудись потягла. Я помітила Романа, який вже повернувся за наш столик.

– Я бачив, як той художник дивиться на тебе, – сказав Роман.

– Яка різниця, як він на мене дивиться? – промовила я, хоча стривожилася: звідки він знає Дмитра?

– Чому я дізнаюся від інших про те, що ти з ним зустрічалася?

У мене всередині ніби щось обірвалося.

– Ми з Дмитром лише товаришували. Коли я зрозуміла, що подобаюсь йому, одразу перестала спілкуватися, – почала я виправдовуватися. Я ще щось лопотіла, затиналася, червоніла та ніяковіла. Роман з іронією посміхався. Я його ніколи не бачила таким. Мені було незручно, ніяково і сумно. Я замовкла, бо було безглуздо шукати слова виправдання, якщо я ні в чому перед ним не завинила.

– Я поїду, а ти будеш тут із ним… – його слова боляче різонули по живому.

– Як ти можеш? – ледь стримуючи сльози, запитала я його. – Я чекала тебе…

– Чекала? Листами? А поруч був цей художник.

– Романе! Припини!

– Роби, що хочеш, – він махнув рукою та вийшов покурити.

Я була в розпачі. Пекельна образа стисла мені горло, і сльози горохом покотилися по щоках. Валя, як завжди, з’явилася вчасно. Вона заспокоїла мене так, як вміла робити лише вона. Її слова діяли на мене магічно. Вже за півгодини я взяла себе в руки та перестала сидіти набундюченою. Кілька хвилин поруч з Валею – і я вже свято вірю, що у мене буде все добре.