Не вурдалаки, стр. 22
– Ні. Але я повинна тобі дещо сказати…
Я замовкла. Мені дійсно було шкода розлучатися з Дмитром, але наші стосунки вже виходили за межі дружби.
– У мене вже є хлопець. Він зараз служить в армії.
– Я знаю.
– Звідки?
Я була дуже здивована, бо вважала, що Дмитро навіть не здогадується про це.
– Не важливо. Але ж він на службі, а ми тут. І ми разом.
– Ні, ми не разом. Ми лише друзі. І не далі цього.
– Я не знаю твого нареченого, – палко сказав Дмитро, обійнявши мене за плечі. – Не знаю, чи він вартий тебе, чи повернеться до тебе, чи приїде вже з дружиною (так часто трапляється). До того ж, за три роки людина може змінитися до невпізнання. А я буду поруч з тобою весь час. Я хочу оберігати тебе, піклуватися про тебе, хочу бачити щодня…
– Досить! – сказала я рішуче. – Я обіцяла Романові дочекатися його, і я дотримаюся свого слова. До того ж, я його кохаю…
Я зустрілася з Дмитром поглядом. Скільки ж болю було в його очах! Мені стало від цього неприємно, бо я не хотіла зробити йому боляче.
– Вибач, – тихо мовила я. – Мені шкода. Не переймайся, бо ти гарний і ще зустрінеш хорошу дівчину, яка зробить тебе щасливою.
– Ні, це неможливо.
– Чому?!
– Бо про кого мріяв, вже зустрів.
– Давай залишимося друзями, – запропонувала я йому.
– І як ти це собі уявляєш? Бачити тебе, страждати та знати, що ти чиясь наречена?
– Вибач. Щось я ляпнула не те. Я пішла, бо вже пізно.
Ми йшли мовчки. На Дмитра було страшно дивитися. Він якось змінився на лиці, зсутулився і йшов, як на ешафот. Я поспішила додому.
– Бувай! – сказала я та швидко побігла у двір.
– Марійко! – позвав він мене. – Зачекай!
– Мені пора. Вибач.
– Підемо завтра в кіно? – почула я позаду себе.
– Ні! – крикнула я йому вже з ґанку.
…лютого 1957 р
– Валю, ти розповіла Дмитру про Романа? – запитала я подругу, коли Ніни не було вдома.
– Ні. А що?
– Тоді виходить, що Ніна. Ох і язик у неї! – роздратовано сказала я.
– Та що трапилося? – запитала Валя, відклавши підручник вбік.
Я все розповіла Валі.
– Звичайно, ти сама повинна прийняти рішення, – сказала Валя, витримавши паузу. – А ти впевнена, що вчинила правильно?
– Так! – не вагаючись, відповіла я.
– Можливо, не потрібно поспішати, а добре поміркувати, все зважити, щоб не схибити?
– Я вже давно все вирішила.
– Усі люди рано чи пізно помиляються, але іноді одна помилка може змінити все життя. Не хочеш пильніше придивитися до Дмитра? Можливо, він, а не Роман, твоя доля?
– Все можливо, але я буду чекати Романа. Я йому пообіцяла.
– Якщо справа лише в обіцянці…
– Ні. Справа в мені. Я кохаю його. Його і лише його. Він єдине моє кохання, – сказала я, чітко карбуючи кожне слово.
– Не боїшся, що Роман повернеться і у ваших стосунках може щось не склеїтися, піти не так?
– Боюся. Ще й як боюся! – зізналася я. – Якби так його не кохала, то й не переймалась би так!
Нашу розмову перервало повернення Ніни. Вона підозріло довго вовтузилась у першій кімнаті, потім зайшла, подивилася на мене.
– Там на тебе кавалер чекає, – сказала вона мені. – Змерз, як вовк у лісі.
– Я нікуди не піду, – сказала я.
– Я так і зрозуміла, – зітхнула Ніна. – Тому й запросила його погрітися. Заходь, Митю!
У дверях стояв Дмитро, ніяково мнучи в руках шапку.
– Всім мої вітання! – сказав він і натягнуто посміхнувся.
Я була зла на Ніну. Якщо дізнається наша господарка про те, що тут був хлопець, нам усім дістанеться на горіхи. До того ж, мені було якось ніяково. Я привіталася та розгублено взяла в руки книжку, розгорнула її, вдаючи, що читаю. Добре, що Валя не розгубилася. Вона принесла ще гарячий чайник та налила нам чаю. Ми сиділи за столом, і розмову підтримувала Валя. Вона щось запитувала, Дмитро відповідав, Ніна совала в розмову свій п’ятак весь час не до ладу, а я мовчала. Дмитро подякував за чай і сказав:
– Дівчата, я вас усіх запрошую сходити в кіно. Білети за мною!
Ніна аж запищала на радощах.
– А коли? Який буде фільм? – запитала вона, пританцьовуючи.
– У суботу будемо дивитися фільм «Моя донька». Згода? – запитав Дмитро, дивлячись на мене.
– Підемо? – спитала мене Валя.
– Так! – за всіх сказала Ніна.
– Згода, – мовила я, не підводячи очі.
…лютого 1957 р
Кілька днів тому потепліло, і почалася відлига. Тож, коли ми вийшли надвір з кінотеатру, додому повертатися нікому не хотілося.
– Ну що, дівчатка, погуляємо? – запитав Дмитро.
– Звичайно! – радісно мовила Ніна.
– Куди підемо? – спитав Дмитро.
– Я пропоную у сквері зліпити снігову бабу, – запропонувала Валя, ліплячи снігову кульку.
– Я проти, – відказала на те Ніна.
– Чому? – Валя на мить зупинилася і кинула зліплену кульку в кущі.
– Бо то дитяча забавка!
– А це не забавка? – засміялась Валя, згрібаючи сніг. Вона так швидко зліпила сніжку, що Ніна не встигнула кліпнути оком, як снігова кулька гепнула Ніну в плече.
– Ах ти… – скрикнула Ніна, ліплячи сніжки.
– Тримайтеся, дівчатонька! – у гру вступив Дмитро. – Хто на мене?! Троє на одного?
За мить ми гуртом почали «обстрілювати» Дмитра. Ми верещали, коли кульки у нас влучували, то йшли в атаку, то відступали. Відчувши азарт, я незчулася, як занадто близько наблизилася до хлопця. Дмитро дістав з кишені папірець, швидко засунув його мені в кишеню пальта. Я не встигла розтулити рота, щоб запитати, що то, як він сам притишено сказав:
– Це лист. Прочитаєш його вдома. Наодинці.
– Ви про що тут шепочетеся? – як гриб після дощу, виросла перед нами Ніна.
– Як тебе закидати сніжками! – засміявся Дмитро та пішов на Ніну.
– Тримайся! – крикнула я Ніні. – Допомога не за горами! Перемога за нами!
Ми ще довго кидалися снігом. Стомилися. Стоїмо відхекуємося.
– Треба закінчувати, – сказала Ніна. – У мене рукавички зовсім мокрі. Так недовго й застудитися.
Ми погодилися з нею.
– Дівчата, – звернувся до нас Дмитро, – ми, як я гадаю, сьогодні добре повеселилися. Пропоную ще й завтра повторити наш культурний захід.
– Згода! – майже одночасно промовили Валя та Ніна.
Я мовчала, бо не знала, що й сказати. Сидіти самій вдома аж ніяк не хотілося, але й набиватися не могла.
– Марійко, – Дмитро подивився мені прямо в очі. – Ти теж згодна?
– Так, – відказала я.
– Ти точно підеш з нами? – запитав він.
– Якщо я сказала «так», то значить «так», – дещо нервово відповіла я, нишком намацуючи в кишені папірець. Щойно я згадала про нього, чомусь почала нервувати. – Досить ляси точити. Ходімо додому!
Вдома я зачекала доки, подруги повкладаються в ліжка.
– А ти не збираєшся спати? – запитала Валя.
– Поки що ні.
– Знову Романові листа будеш писати?
– Ні.
– Зрозуміло, – мовила Валя, натягаючи на себе ковдру.
Вона знала, що я веду щоденника і, зазвичай, пишу у ньому пізно ввечері, щоб ніхто не заважав. Валя теж намагалася вести щоденник, але сидіти на одному місці та подовгу писати було їй не до вподоби. Взагалі, їй не притаманне було спокійне життя. Вона повинна була бути весь час у русі, щось організовувати, про щось домовлятися, кудись бігти та поспішати. Це я могла годинами сидіти та розмірковувати, про щось мріяти, читати книги та занотовувати те, що сподобалося. Ми з нею такі різні і в той же час такі близькі!
Ніна швидко заснула. Я зрозуміла це по її тихенькому хрюканню, яке мене весь час дратує. Взагалі, мені все в ній дратує. Іноді я розмірковую: чому? Чому мене бісить, коли вона чергує по кімнаті і залишає під ліжками пил? Чому несмачний суп, який вона варить? І чому, коли Валя лише помахає віником по кімнаті, я не нервую? Взагалі, мені Ніна нічого поганого не зробила. То, все ж таки, чому вона мене так дратує?..
Я дістала з кишені папірець. Від мокрих рукавичок його кінчики трішки змокріли. Виявляється, що то не один папірець, а кілька аркушів. Я їх розгортаю і починаю читати: