Коли ти поруч, стр. 9

– Мені треба з тобою поговорити, – сказав він, вдивляючись уперед у білі клуби туману.

– Ти про Оленку? – запитала Віталіна. – Я не кваплю тебе приймати рішення. Якщо ти зараз скажеш: «Ні», то я готова почекати. Ти ж знаєш, що я можу чекати стільки, скільки знадобиться. Мені вистачить терпіння. Я – сильна.

Це він добре знав. У цієї худенької, маленької жінки були величезна витримка й терпіння. Вона хотіла мати дітей, любила їх і терпляче, рік за роком, мріяла про їхнє народження. А Сергій не квапився. Спочатку він не хотів поспішати, думаючи про те, що Віталіна ще молода і їй треба пожити для себе. Потім, коли спіймав себе на думці, що стає самозакоханим егоїстом, ревнуючи дружину до ще не народженої дитини, він погодився. Але Віталіна чомусь не могла завагітніти, хоча лікарі знаходили її цілком здоровою. І вона не нарікала, не казала Сергієві, що треба було про дітей подумати раніше, ще тоді, коли вона пропонувала це. Віталіна мовчки і терпляче витримувала всі процедури, подовгу лікувалася, але марно. Коли вона зрозуміла, що сама не зможе народити дитину, то запропонувала її всиновити. Сергій погодився. Не можна сказати, що він був готовий до такого рішучого і важливого кроку у своєму житті, але він просто не міг їй відмовити.

Вони побачили Оленку, дівчинку десяти років, коли та самотньо сиділа на гойдалці. Віталіна не звернула жодної уваги на інших дітей, які весело носилися навколо і грали на майданчику у футбол. Вона відразу ж підійшла до Оленки…

– Я… я не про це хотів поговорити, – сказав Сергій і раптово дав собі тайм-аут: – Зараз буде маленький ринок. Там завжди продають величезні, червоні й соковиті яблука. Хочеш?

– Хочу, – відповіла Віталіна.

Сергій зітхнув полегшено. Тепер він матиме невеликий перепочинок. Потім він про все розповість їй, нічого не приховуючи.

– Якщо не помиляюся, зараз із твого боку буде ринок, – сказав він.

– Я його бачу! – весело мовила Віталіна і глянула на Сергія з ніжністю і любов’ю.

– …Дивися, Попандосе, ця зараза нас обігнала і ще сигналить! – обурено сказав Парамон.

– Він мене дістав! – крикнув Попандос і збільшив швидкість. – Зараз побачимо, чия тачка крутіша!

БМВ уже майже наздогнав чорний «хаммер», але той, наче граючись, незабаром зник у тумані.

– Е-е, ні, так не годиться, – сказав розпалений переслідуванням Попандос і дав газу. «Хаммер» вигулькнув з туману, просигналив і знову зник. Попандос глянув на стрілку спідометра, яка повільно рухалася до більших цифр.

– Та облиш ти його, – буркнув Парамон. – Чорт із ним! Хоче погратися – хай знайде собі іншого гравця.

– Не те ти говориш, друже. Він зачепив моє самолюбство. Ти знаєш, що він хоче сказати?

– Що?

– Що ми на своїй задрипаній машині не гідні навіть його мізинця.

– Він що? Здурів?

– От і я кажу те саме! – Попандос від хвилювання упрів, розчервонівся, і на його чолі виступили крапельки поту. Нахабність водія дратувала його, ввівши в стан азарту, і він збільшував і збільшував швидкість доти, доки «хаммер» не опинився в одному ряду з ним.

Попандос розсміявся.

– Ну, що?! З’їв? – закричав він, забувши про сплячу дитину. Залишалося тільки ледь-ледь піддати газку, і він обжене той огидний «хаммер».

– …Дашо, переїжджай до мене, – сказав Олексій. – Навіщо чекати весілля? До того ж кожен місяць доводиться платити за найману квартиру. Гроші зайві, чи що?

Даринка сиділа, висунувши руку у вікно, в прохолодну вологість.

– По-перше, я хочу переїхати до тебе після весілля, – тихо, але наполегливо сказала Даша. – По-друге, грошей зайвих не буває навіть у мільйонерів. А по-третє, я сплачую за житло зі Свєткою навпіл.

– Розумієш, не можна бути такою правильною. А у тебе все в житті мусить бути так, як ти вважаєш.

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, те, що ми не можемо жити разом до весілля. Інші ж живуть – і нічого.

– Це інші. А я хочу інакше, не так, як інші, – мрійливо сказала Даша. – Розумієш, Льошо, я хочу, щоб усе було красиво.

– Як це, у твоєму уявленні, красиво?

– А ось так! – Даринка засміялася. – Як цей красивий туман, схожий на хмари! Як зелена трава біля узбіччя з крапельками роси! Як саме життя! Як твоя мила усмішка!

Олексій подивився з посмішкою на свою наречену. Він любив її і розгубленою, з трепетними віями, і веселою, розкутою, як зараз.

– Ось ми виїжджаємо на трасу, а туман… – сказав він і уважно глянув ліворуч – машин не було. Він натиснув педаль газу – і старенькі «жигулі» насилу вибралися на підйом, виїжджаючи з ґрунтової дороги.

– Ой! Дивись! Дивись! Їжачок на дорозі! – закричала Даринка, смикнувши його за рукав.

Олексій взяв радіус більше, ніж належить, об’їжджаючи їжачка, і не помітив, як потрапив на зустрічну смугу.

…Сергій взяв правіше до узбіччя, де був ринок. Він уже виразно бачив людей, що стоять з відрами яблук в один ряд.

…Попандос зробив на БМВ останній ривок і обігнав «хаммер». У душі він уже тріумфував, радіючи своїй перемозі. Аж тут «хаммер», відчувши свій програш, вирішив його обігнати. Незважаючи на велику швидкість БМВ, «хаммер» легко його обійшов ліворуч, заскочивши на зустрічну смугу.

Сергій побачив, як раптово випірнув з туману «хаммер», що нісся на шаленій швидкості просто на нього. Перша думка, що промайнула блискавично в його голові, була про те, що праворуч від нього стоять люди. Тоді він різко повернув уліво, намагаючись урятуватися від зіткнення. І тут він побачив червоні «жигулі», які взяли великий радіус повороту. Сергію вдалося їх не зачепити, і він вже був вирішив, що врятувався від удару, але «хаммер» налетів на його автомобіль з пасажирського боку, мнучи «тойоту» і штовхаючи її на «жигулі».

Попандос завважив шум «хаммера», який їх обігнав, і тут-таки почув попереду себе жахливий скрип гальм, глухий удар, скрегіт металу і звук розбитого скла.

– Гальма! – закричав Парамон, але було вже пізно.

БМВ загальмував так, що дико завищали колеса, і майже тієї самої миті машина влетіла до купи автомобілів, які зіткнулися.

«Пізно, – промайнуло в голові Попандоса вже тоді, коли він відчув страшний біль у животі й у всій нижній частині тіла. – Якщо виживу – одружуся та заведу дітей», – сяйнула думка, і він знепритомнів.

Розділ 7

Даринка спочатку не зрозуміла, що трапилося. Був жахливий звук, ніби на асфальт скинули стос металу, і сильний поштовх. Вона підняла важку голову й озирнулася. Щось їй заважало дивитись і заливало очі. Даша протерла їх і побачила на долонях кров. Вона оглянула свої руки. Вони були забруднені кров’ю. В одному місці права рука дуже боліла – там була розвернута шкіра, з якої юшила кров. У машині не було скла, а Олексій тихо стогнав, відкинувши голову назад. Вона струснула головою, намагаючись прибрати з чола прилипле волосся, і покликала хлопця.

– Льошо, Льошо, – гукала вона злякано. – Що з тобою?!

Він розплющив очі і здивовано повів ними на всі боки.

– Дашо? З тобою все в порядку? Ти вся в крові! – сказав він.

– Я – нормально, а ти?

– Здається, ногу пошкодив.

Олексій хотів відчинити двері й повернув голову ліворуч.

– Нічого собі! – присвиснув він. – Здається, тут велика аварія.

Даринка відчинила двері зі свого боку і майже випала з салону. Перед нею була моторошна картина. Між їхніми «жигулями» та БМВ була затиснута «тойота», яка майже встигла уникнути удару, і її ніс уже був позаду «жигулів», але прийняв удар двох автомобілів з пасажирського боку. Від потужного удару «хаммер» відскочив, перекинувся набік і лежав на дорозі, як збитий песик. Його колеса з великими протекторами й далі оберталися за інерцією. Навколо розбитих автомобілів зібралася з ринку купа людей, які хотіли, але не знали, як допомогти.

– Я – медсестра, – підійшла до них, похитуючись, Даша. – Якщо хочете допомогти, то не заважайте мені і робіть те, що скажу.

Гурт із декількох переляканих бабусь і двох чоловіків з розумінням закивав головами.