Коли ти поруч, стр. 59
– Точно про це живі не знають, але кажуть, що там немає болю, немає хвороб, немає поганих людей. Там співають райські птахи неземними кришталевими голосами. Там незвично яскраві фарби і можна покататися на хмаринці.
– Як я на гойдалці?
– Як ти на гойдалці. Там багато садів з незвичайними плодами і вічне літо. І все потопає у квітах.
– Там ростуть яблуні?
– Чому ти питаєш? Любиш яблука?
– Мама Віталіна любила яблука.
– Там багато, дуже багато яблунь. Одні цвітуть рожевим кольором і мають дуже запашні квітки, а на інших уже достигли яблука.
– Зелені чи червоні? – запитала дівчинка, тулячись усе міцніше до Даші.
– На одному дереві зелені, на іншому – червоні.
– Це дуже добре, – погодилась Оленка. – А якщо хтось яблука позриває, покидавши на землю, і вони згниють? Що тоді буде їсти мама Віталіна?
– Хто їх може там позривати?
– Ну, Колька Чуйко, наприклад. Він усе може.
– Він поганий хлопчик?
– Жахливий! Він дражнить мене СНІДом.
– Такі лихі люди не потрапляють до раю.
– А я можу потрапити до мами Віталіни?
– Можливо… Коли-небудь, – відповіла Даринка, відчувши, що потрапила в ніякове становище.
– Коли я помру?
– Напевно, – розгублено відказала Даша, не знаючи, що сказати.
– Тоді я викинуся з вікна і помру. Мене теж поховають у могилі, і я буду з мамою Віталіною в раю.
– Ні, Оленко. Тоді вже точно ти з нею ніколи не зустрінешся.
– Чому?!
– Усі самогубці потрапляють у пекло. А це страшне місце – повір мені.
– Шкода, що не можна до неї потрапити, – важко, не по-дитячому, зітхнула Оленка.
– Тепер ти не будеш на мене сердитися за те, що я стала дружиною дядька Сергія?
– Ні-і, – дівчинка покрутила головою, і навколо неї застрибали дві тоненькі кіски. – Ти – хороша. І дядько Сергій теж хороший.
– Навколо нас багато хороших людей.
– Багато поганих! – заперечила дівчинка.
– Ти маєш на увазі когось конкретного?
– Нянечка у нас зла. Вона справжня відьма! Тільки мітли їй не вистачає! У неї навіть ніс, як у відьми, і два зуби спереду золоті!
– Вона тебе скривдила?
– Раніше вона одягала гумові рукавички, коли міняла мені постіль, а всі дівчатка дивилися і сміялись, наче на моєму ліжку лайно лежало.
– Навіщо їй рукавички?
– Щоб СНІДом не заразитися.
– А тепер не одягає?
– Тепер я сама собі змінюю постіль і запихаю все в мішок. Вона, нянечка, наказала мені так робити.
– Вона не зла. Просто вона мало знає про цю хворобу.
– Зла! Вона ще сказала, що мене виплодили якісь наркомани.
– Точно, зла. Але ти на неї не ображайся.
– Тепер не буду. Ось потрапить до пекла – дізнається, як там. А ще у нас медсестра Люся зла. Ця навіть у рукавичках боїться до мене торкатися. Коли у дівчаток з нашої групи перевіряють голови…
– Як це перевіряють голови? – запитала Даша.
– Не знаєш? – дівчинка засміялась, і її сміх був схожий на звук тоненького дзвіночка. – На воші перевіряють! Так от, усім вона голови перевіряє, а мене змушує чухати волосся моїм гребінцем над чистим аркушем паперу. Теж боїться СНІДу.
– Усіх поганих і злих перерахувала?
– Колька Чуйко залишився. Але з ним я сама розправлюся.
– І як же?
– Він страшенно боїться, щоб я його не подряпала. А я ось, – дівчинка простягнула їй свої руки і розчепірила пальці. – Намагаюся відростити нігті, але ця дурна Люся змушує мене постійно їх зістригати в її присутності. Але я вже придумала, як її обдурити.
– І як же?
– Вдам, що обрізала нігті на всіх пальцях, а на одному мізинці залишу. Цей пальчик можна приховати, а вона й не помітить.
– Навіщо ж тобі дряпати цього Кольку?
– Він мене дражнить СНІДом, говорить, що я скоро помру, а я хочу його подряпати і заразити. Нехай його теж дражнять «Колька-СНІД».
– Думаю, що це не дуже гарна ідея.
– Чому?!
– Тому що ти теж станеш злою, як вони. А ще тому, що цей Колька в тебе закохався.
– Та ну-у! – протягнула Оленка, і її бліді щічки миттєво порожевіли. – А звідки ти знаєш?
– Ну, я ж жінка! Я знаю всі їхні штучки.
– А тебе теж у дитинстві дражнили?
– Усіх дражнять. Мене – теж.
– Скажеш як чи секрет?
– Скажу. Коли я була такою, як ти, мене дражнили жирафою за мою довгу шию.
– У тебе була така сама тонка шия, як у мене?
– Точно така сама! А потім стала нормальною.
– Значить, у мене є шанс?
– Без сумнівів! А чому ти не в літньому таборі?
– А хто хоче брати дітей зі СНІДом? Цього року мене не знайшли куди прилаштувати – так сказала наша завідувачка. А взагалі я більшу частину часу проводжу в лікарнях. Так усім спокійніше.
– Кому це, всім?
– І мені, і вихователям.
– Оленко, а ти хотіла б жити з нами? – запитала Даринка і затамувала подих.
– Хотіла б, але не буду, – мовила Оленка і знову відштовхнулася ногою від землі, ясно даючи зрозуміти, що довірлива розмова закінчена.
– Але чому?! Ми тебе удочеримо, ти будеш жити разом з нами, ми будемо тебе любити…
– Не буду!
– Хіба тобі тут краще?
– Тут погано! Але я вдам, що знепритомніла, і мене знову відправлять до лікарні. Там добре.
– Що ж хорошого в лікарні?!
– Там мене ніхто не дратуватиме. Там дівчатка будуть зі мною дружити. Там усі хворі на СНІД і не бояться одне одного! Зрозуміла тепер?! – дівчинка прокричала останні слова.
– Я ж та Сергій не будемо тебе дражнити…
– Ви будете боятися мене, як усі!.. Як усі вони! Я не хочу до вас!
Даринка глибоко вдихнула і сказала:
– Ми не будемо тебе боятися. Я тобі обіцяю.
– Я не вірю тобі! Я вірила одній Віталіні, але вона в раю.
– Дослухай мене до кінця, прошу тебе.
– Говори, – байдуже сказала Оленка, й далі гойдаючись.
– У мене і в дядька Сергія ВІЛ-інфекція.
Дівчинка на мить завмерла, потім повернула до Даші голову й уважно подивилася на неї.
– Не брешеш? – запитала вона.
– Ні, – відповіла Даша. – На жаль, це правда.
…Після розмови з дівчинкою Даринка із Сергієм відразу ж пішли в кабінет завідувачки і повідомили, що хочуть удочерити Оленку.
– Ви знаєте, що вона хвора на ВІЛ? – запитала пишногруда завідувачка.
– Знаємо, – сказав Сергій. – Це не змінює нашого рішення.
– Ви мало знаєте про це захворювання, – завідувачка поправила свою гордість, виставляючи з глибокого розрізу сарафана напоказ більшу її частину. – Дівчинка може вас заразити невиліковною хворобою. До того ж вона приречена. Такі діти рано вмирають і…
– Ми хочемо удочерити цю дівчинку, – чітко карбуючи кожне слово, рішуче повторив Сергій. – Завтра ж я пришлю свого адвоката, який займеться усіма формальностями. Скільки це забере часу?
– О! Це не так просто! Це тривалий процес, до того ж дівчинка хвора… – почала завідувачка, відкинувшись у кріслі, але кілька «зелених», які виклав на стіл Сергій, пом’якшили тон її голосу і поліпшили настрій. – Якщо є бажання, можна скоротити всі процедури до трьох місяців.
– Це дуже довго, – мовив Сергій і додав ще кілька купюр. – Ми не можемо стільки чекати.
– Максимум півтора місяця, – відповіла завідувачка, і товсті пальці з золотими перснями плавно опустилися на зелені купюри.
Розділ 50
Оленка виявилася такою чудовою дитиною, що не любити її було неможливо. Здавалося, вона жила в цьому будинку разом з татом Сергієм і мамою Дашею, як вона тепер їх називала, все життя. Щоправда, з дозволу Сергія, фотографія Віталіни, що стояла на каміні, перекочувала в спальню Оленки. Тут дівчинка не відчувала себе скривдженою і не такою, як усі інші. Вона була сама собою і демонструвала з кожним днем чимраз більше свої позитивні якості.
Даша, реально дивлячись на речі, сподівалася на краще, але завжди була готова до найгіршого. Вона іноді міркувала про те, що може в будь-який момент зникнути із життя дорогих їй людей. У такі хвилини вона думала більше про Сергія, згадуючи про те, як важко він переносив розлуку з Віталіною. Одного разу вночі вона зрозуміла, що якщо її не стане, то Оленка, тільки вона, ця кмітлива, не по роках доросла дівчинка, повинна стати надійною опорою в житті Сергія. І тоді Даринка стала робити все, щоб іще дужче зблизити Сергія з дівчинкою. Вона змушувала його відвозити і забирати Оленку з занять великим тенісом, посилала їх разом у зоопарк, на виставки – куди завгодно, аби вони були частіше разом. Зі свого ж боку Даша почала навчати дівчинку готувати їжу, прибирати в будинку і приділяти більше уваги батькові.