Коли ти поруч, стр. 54

Даша прочитала послання Сергія і не витримала. Вона відклала вбік ноутбук і гірко, невтішно розплакалася. Листування, яке їй давало стільки приємних хвилин, сьогодні закінчиться. І зустріч, про яку вона мріяла таємно, хоча підсвідомо розуміла, що це неможливо, вже не відбудеться ніколи.

Виплакавшись, вона втерла сльози і написала: «Ми не зможемо зустрітися».

Сергій чекав відповіді довгу, нескінченну, схожу на цілий рік, годину. Даша не відповідала. У нього закінчилися сигарети, і він послав охоронця купити цілий блок. Сергієві здалося, що той десь ходив дуже довго і нагримав на нього. Тоді Сергій вирішив писати кожну годину. Писати добу, дві, три, місяць, рік – доти, доки Даша не відповість, поки не скаже, де вона є, поки він не побачить її. І він писав цілу ніч щогодини:

Даша провела безсонну, дуже важку ніч, багато передумала. Вона перечитувала всі повідомлення від Сергія і на ранок здалася.

«У хоспісі», – відповіла вона коротко і закрила ноутбук так, як закривають прочитану книгу.

…Сергій перебував у кабінеті Маргарити Іллівни близько трьох годин. Завідувачка повісила зовні на дверях табличку «Не турбувати!» і вимкнула на цей час усі телефони. Коли з кабінету вийшов високий чоловік з борідкою, у нього на руках уже були всі виписки з історії хвороби Дарини Андріївни Шевченко. Завідувач провела його до палати Даринки і, постукавши, розчинила двері.

Даша відразу ж упізнала Сергія, але не повірила своїм очам. У її запаленому мозку майнула думка, що перед нею просто уявний привид, і вона кволо всміхнулася.

– Добридень, Даринко, – тихим, низьким голосом сказав чоловік, і Даша мовчки простягла назустріч примарі свої тоненькі руки. Їй так не хотілося, щоб він зникав, вона хотіла голосно його гукнути, але сили залишали її, і з пересохлих, порепаних до крові губ злетіло тихе, як ніжний шепіт осіннього листочка: «Сергію…» Руки знесилено опустилися на пішву в дрібну синю квіточку, і вона заплющила очі. У напівзабутті – чи то їй здалося, чи то було наяву – вона відчула, як чиїсь дужі руки підняли її з ліжка і кудись понесли…

Маргарита Іллівна подала Сергієві сумку з речами Даші:

– Пам’ятайте, що шанси ще є, – сказала вона чоловікові. – Тільки покваптеся.

– Через півгодини ми будемо в аеропорту, а через кілька годин – у найкращій клініці Європи, – відповів Сергій.

– Ой! – схаменулася Маргарита Іллівна. – Мало не забула! Зачекайте хвилиночку, я швидко.

«Щастя тим, хто йде далі» – прочитав Сергій.

– Що це? – запитав він, ховаючи аркуш у бокову кишеню піджака, де лежали їхні паспорти.

– Це її талісман. Його зробила дівчина, яка померла від СНІДу. Наразі Даша з ним не розлучається, – пояснила Маргарита Іллівна і додала: – Врятуйте її, прошу вас!

Даша не бачила, як з усіх вікон відділення дивилися хворі, мовчки проводжаючи поглядом «тойоту», що від’їжджала.

Маргарита Іллівна змахнула сльозу з очей, перехрестила машину і тихо прошепотіла:

– Спаси, Боже, і збережи Твою рабу Дарину.

Частина VI

Розділ 46

На початку червня Даша поверталася після лікування на батьківщину. Вона потай, щоб не помітили її цікавості інші пасажири, визирала в ілюмінатор. Дорогу повітряним шляхом туди вона не пам’ятала, і виходило, що тепер вона вперше летіла літаком. Даринка бачила тільки клуби хмар, немов густий туман, такий, який був у незабутній день її життя. Своїм чудесним порятунком і другим народженням вона була зобов’язана Сергію, який знайшов її в хоспісі кілька місяців тому. Весь цей час він оплачував дороге лікування й був поруч. Коли Даринка приходила до тями, вона бачила очі Сергія, його підбадьорливу посмішку, відчувала теплий і ніжний дотик надійної руки. Іноді він відлучався на роботу, і для Даші дні розлуки тяглися непомірно довго. І тоді вона чекала на нього. Дівчина розуміла, що не має права обдурити його і свої надії. Вона боролася за своє життя і за їхнє майбутнє день по дневі. Смерть, яка вже стояла біля її узголів’я в хоспісі, вдоволено потираючи руки, попленталася за нею в аеропорт, у літак, у закордонну клініку. До Даші крапля за краплею, дуже повільно, поверталися життєві сили, змушуючи смерть потроху відступати. Відчуваючи свою поразку, смерть не хотіла просто так відступати і кілька разів йшла в атаку, вибравши зручний момент, і Даша знову впадала в кому.

Зараз Даринка вже сумнівалася в тому, що в непритомному стані чула поруч із собою голос Сергія, який був тією краплиною життя, що змусила смерть піти з її палати. Потім був курс реабілітації, після якого Даша відчула себе заново народженою людиною. Майбутня зустріч із Сергієм її хвилювала, розбурхувала і захоплювала хвилею радості. Даша вже не почувалася втомленою та хворою, хоча відбиток принижень, душевних і фізичних страждань назавжди залишився на її обличчі. Вона стала дорослішою і мудрішою.

…Перекинувши сумочку через плече, Даринка спустилася сходами трапа й одразу ж побачила в натовпі тих, хто зустрічає, Сергія. Він радісно помахав їй рукою та побіг назустріч. Даша з деяким смутком відзначила, що у Сергія не було в руках квітів, і зітхнула, списавши цей ґандж на чоловічу нерозторопність і нездогадливість. Вона зробила кілька кроків і потрапила в міцні обійми Сергія, які миттєво відірвали її худеньку фігурку від землі й закружляли. Безмежне почуття радості та ніжності залило їй серце, і Даша в щирому пориві прошепотіла:

– Милий, милий Сергійку, що ти робиш? На нас усі дивляться.

– Хай дивляться, – сказав Сергій і поставив Дашу на ноги, – ми їм не забороняємо. Адже так?