Коли ти поруч, стр. 46

Даша на мить зупинилася, відчувши жахливий різкий головний біль і запаморочення. Вона хотіла була на сьогодні закінчити читання, але зустрілася з десятками очей, які в тихому мовчанні з надією дивилися на неї. І зараз вони не були погаслими, сумними й повними безвиході та страждань. У цих очах Даша побачила живий блиск, тиху радість і наївну романтичність. Щоб не зрадити сподівання, Даша, долаючи дикий біль, що розколював голову на частини, й далі читала. Її голос сильніше, ніж доти, знову задзвенів під високими стелями найчистішим звуком:

Даринка видихнула і подарувала свою широку, променисту, чарівну та щиру посмішку присутнім. Її вистачило на всіх…

– Що ж ти так себе не бережеш, дівчинко моя? – почула Даша турботливий материнський голос Маргарити Іллівни.

Даша розплющила очі й побачила над собою заклопотане обличчя лікаря.

– Що зі мною? – дівчина здивовано роззирнулася і зрозуміла, що лежить на дивані в кабінеті завідувачки, а з коридору доноситься спів: «Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає…»

– Що? Що? Зайшла до кабінету бліда, як крейда, і звалилася без тями, – пробурчала Маргарита Іллівна, намацуючи пульс на худенькій руці дівчини.

– Оце так! Я зганьбилася, – сказала Даша і важко зітхнула.

– Ніхто цього не помітив, не переймайся, – заспокоїла лікарка Дашу, далі її оглядаючи. – Ти краще про себе подумай. Працюєш до виснаги, з ніг уже валишся. Давно проходила курс лікування?

– Я… У мене… у мене немає більше грошей на лікування, – зізналася Даша, і на очі навернулися сльози. – І я не знаю, де їх узяти.

– Безвихідних ситуацій не буває, – відповіла їй Маргарита Іллівна.

– Я ніколи не забуду цей вечір, – щасливо, з очима, повними сліз, посміхнулася Даринка.

Розділ 38

– Давно у вас збільшилися залози? – запитала лікарка Даринку, коли та пішла на прийом.

– Кілька тижнів тому.

Лікарка, жінка у літах, із прямим сивим волоссям й окулярами в роговій оправі, похитала головою.

– А головні болі?

– Теж почалися кілька тижнів тому.

– Втома сильна?

– Так, – зізналася Даша. – Нудота і блювання.

– За своєю вагою не стежили?

– Стала на п’ять кілограмів менша.

– Таблетки приймаєте регулярно?

Даші стало ніяково, і вона зам’ялася.

– Ви не приймаєте ліки? – лікарка здивовано глянула на Дашу поверх товстих стекол своїх окулярів.

– Тільки останнім часом… У зв’язку зі скрутним матеріальним становищем, – сказала Даша, почервонівши та опустила голову, ховаючи обличчя у волоссі.

– Одягайтеся, – звеліла лікарка і сіла за стіл. Вона про щось думала якийсь час, потім зітхнула, нервово постукала ручкою по столу.

– Ідіть у відділення, – сказала вона Даші. – Там хоч щось є з ліків.

– Я не можу! – Даша підняла голову. – Розумієте, я працюю в хоспісі медсестрою. Там хворі, яким потрібна моя допомога. По суботах ми організовуємо літературні вечори, де я читаю їм вірші улюблених поетів…

Даша ще щось говорила швидко, палко, з ентузіазмом, а лікарка, яка побачила так багато на своєму віку, дивилася на худеньку, зовсім іще юну дівчину з довгою шиєю і гарними очима, і думала про те, що їй самій впору перебувати в хоспісі як пацієнтці, а вона зовсім не дбає зараз про себе, йдучи на самопожертву, що трапляється так рідко в наш час. Цю дівчину непокоїли хворі, до яких вона мусила поспішати і щось робити, щоб полегшити їм останні хвилини життя. «Звідки у неї сили? – думала лікарка, неуважно слухаючи розповідь Даші про квіти, які вона має по понеділках обов’язково принести у відділення. – Звідки стільки відкритості та щирості? І чому вийшло так, що саме її зачепила підступна хвороба, а не якого-небудь нелюда, котрий скоїв убивство? За що їй це? І як же їй допомогти, якщо у відділенні бракує медикаментів?»

– Так ви дозволите мені пролікуватись амбулаторно? – Даша з надією подивилася на лікарку. Так часто дивляться на неї хворі на СНІД, шукаючи підтримки і допомоги, а вона, лікарка, знає, що їм допомогти важко, а іноді просто неможливо.

– Якщо є гроші й можливість.

– Можливість є! – зраділа Даша, подумавши про те, що вона зможе і далі радувати хворих квітами та своїм читанням.

«Радіє так, ніби їй тільки-но сказали, що її діагноз – це помилка, що в неї не смертельно небезпечна хвороба, а легка застуда, і вона зможе перенести її на ногах», – завважила лікарка і, подарувавши посмішку дівчині, сказала:

– Домовмося так. Ви лікуєтесь амбулаторно під моїм наглядом. Але якщо поліпшення не буде – відразу до мене у відділення. Заперечення не приймаються.

– Спасибі вам, – сказала Даринка так, ніби дякувала за своє швидке одужання.

Похід в аптеку залишив Дашин гаманець майже порожнім, але на повний найближчий курс лікування грошей усе одно не вистачило.

Увечері вона вирішила зателефонувати батькам і попросити їх допомогти. Перехрестившись у кут, вона прошепотіла: «Боже, допоможи» – і набрала номер телефону своїх батьків.

– Мамо, як ви? – запитала Даша. Вона почула знайомий голос матері, і чомусь до болю защеміло в грудях.

– Потихеньку-помаленьку. Корова отелилася, теличка у нас. Картопля в погребі проростати почала, треба обривати пагони, а то згниє.

– А тато як?

– Батько? І не питай, – зітхнула мати. – Пити знову почав. Підкосила нас ти, доню. Постаріли ми за рік, як за п’ять років.

– Пробачте, – тихо сказала Даша, – я ніколи не хотіла зробити вам боляче.

– Як ти себе почуваєш?

– Мамо, мені треба терміново пройти курс лікування. У мене не вистачає грошей на ліки. Знаєш же сама, як зараз усе дорого.

– Що, зовсім справи кепські?

– Не зовсім. Але мені дуже потрібні гроші. Ви не могли б з батьком мені допомогти? Ви ж знаєте – мені ні до кого звернутися по допомогу. Я у вас ніколи не просила грошей, навіть коли була дитиною. Але тепер мені дуже, дуже треба. Крім вас, у мене нікого немає.

– Я тобі не казала, що у Сашка Русланчик гепатит підхопив?

– Ні. І як він?

– Ще лежить у відділенні. Ми з батьком вислали деякі гроші на лікування.

Дашу від хвилювання кинуло в жар. Вона відчула, що остання надія починає зникати, як ранковий туман при перших променях сонця.

– Значить, ви мені не зможете допомогти? – згаслим голосом запитала Даша.

– Я поговорю з батьком, поки він не надрався як чіп, – сказала мати. – А потім тобі передзвоню.

Під час нестерпного чекання дзвінка від матері Даша згадала про людину, яка могла б їй допомогти, якби вона не викинула тоді візитівку з номером мобільного. Колись їй Георгій Арсентійович, батько загиблого хлопця-наркомана, сказав, що якщо знадобиться допомога, то можна до нього звернутися. Він, мабуть, був людиною заможною, але в той момент Даринка й уявити собі не могла, як буде колись потребувати матеріальної підтримки. Навіть працюючи медсестрою, вона мала поверхове уявлення про СНІД, про його підступність і жорстокість. Зараз, пізнавши в хоспісі багато пацієнтів зі страшним діагнозом СНІД, вона на власні очі побачила різні його форми. Він, наче огидний хробак, точив одних хворих ізсередини, в інших виривався назовні у вигляді фолікулітів, запалення залоз, різних карбункулів, паралізував центральну нервову систему, таївся під прихованою формою пневмонії, провокуючи активність туберкульозу в легенях, уражав зсередини шлунково-кишковий тракт, з’їдав на живій людині шкіру різними виразками, не щадив слизову поверхню рота і навіть статевих органів, не обминав очі й позбавляв зору. СНІД не гребував нічим. Він день за днем нагадував про свою присутність постійним болем, ані на хвилину не даючи забути про помилки людям, які десь спіткнулися. Тільки різниця була в одному: хтось безтурботно марнував своє життя, а хтось припустився однієї невиправної помилки. Йому було байдуже. СНІД не вмів прощати.