Коли ти поруч, стр. 42
Хтось із хворих тихо схлипнув, а бабуся Маша сказала:
– От і виконали останнє її бажання…
Старенька поспішно перехрестилася, а Даша, проковтнувши клубок, що застряг у горлі, підійшла до застиглої старенької зі щасливою посмішкою на спокійному обличчі, заплющила їй очі…
Розділ 34
Даша отримала чергове повідомлення від Сергія і, сівши зручніше на дивані, прочитала: «Не знаю, що б я робив без тебе, Дарино, цими довгими зимовими ночами. Вони схожі на море взимку, коли навколо непроглядна темрява, навколо – ні душі, а ти стоїш сам на березі, а внизу під страшне сумовите виття вітру вирують темні чорні хвилі».
Дарина: «Я не була взимку на морі. Тим більше, не бачила його в нічний час».
Сергій: «А де ти бувала?»
Дарина: «Майже ніде».
Сергій: «Не може бути!»
Дарина: «Виявляється, може».
Сергій: «У вас у селі є річка?»
Дарина: «Невелика, але красива. Вона губиться серед комишів і верб, ховаючись від людських очей, наче сором’язлива дівчина».
Сергій: «Тільки познайомившись із тобою, я став помічати такі дрібниці, на які раніше не звертав ані найменшої уваги. Напевно, ти завжди приносиш радість тим, хто поруч із тобою?»
Дарина: «Не мені про це судити».
Сергій: «Я не обтяжую тебе розмовами про Віталіну?»
Дарина: «Що ти! Справжня любов приходить не до всіх. Вона часто обминає чоловіків. Але тебе вона не забула, і випробувати це почуття – вже щастя».
Сергій: «Ти думаєш, тебе Олексій розлюбив? Назавжди?»
Даша задумалася. За весь час листування із Сергієм їй вдавалося уникати розмови про свою хворобу. Вона вважала, що Сергієві нема потреби знати про неї. І зараз, якби вона могла розповісти всю правду про причину розставання з Льошкою, Сергій би її зрозумів. Але Даша твердо вирішила, що ніколи своєму невидимому другові не напише про власну хворобу, не бажаючи викликати у нього до себе почуття жалості. Поміркувавши, вона написала:
«Любов, якщо вона була, просто так не проходить. Якщо Олексій мені не подзвонив жодного разу за багато місяців, значить, не кохав. Поговорімо про щось інше».
Сергій: «Як ти думаєш: чому Віталіна не йде?»
Дарина: «Думаю, ти чогось не зробив, не виконав її бажання».
Сергій: «Може бути, ти маєш рацію. Ми збиралися з нею взяти дівчинку з дитбудинку».
Дарина: «Ви тільки збиралися чи вже бачили її?»
Сергій: «Я бачив її раз. Їй десять років, звуть Оленка. Потім мені було все ніколи через роботу, і Віталіна кілька разів їздила до неї сама».
Дарина: «Чому ви не забрали Оленку?»
Сергій: «Віта загинула, і я більше не поїхав до дитбудинку».
Дарина: «Чому?»
Сергій: «Чесно сказати, я тоді ще не був повністю готовий до такого відповідального кроку. А після смерті Віталіни я забув про все на світі. Через деякий час я почав думати про дівчинку. На жаль, я не знав, про що говорила з нею Віталіна, обіцяла вона дівчинці забрати її до нас чи ні. Тому я вирішив не травмувати Оленку і більше там не з’являтися».
Дарина: «Може, Віталіна не може заспокоїтися через Оленку? Можливо, вона хоче, щоб ти поїхав у дитбудинок, і це не дає їй спокою?»
Сергій: «Можливо. Але що я можу дати цій дитині? Надію? На що? Звичайно, можна взяти дівчинку і привезти додому. А далі що? Їй потрібна ласка, турбота, увага і гарне виховання. Хто цим буде займатися? Не залишу ж я дівчинку вдома саму, без матері, без любові? Це ж не шафа, яку купив, привіз додому, поставив: і їй добре, і мені зручно».
Дарина: «Ти правий. Якщо брати на себе відповідальність за дитяче життя, то треба зважити всі «за» і «проти», щоб дитина не відчувала себе кинутою вдруге».
Сергій: «Мені шкода Оленку та її обмануті надії. Але в даній ситуації я думаю, що так буде краще».
Дарина: «А як твоє здоров’я?»
Сергій: «Лікарі кажуть, що треба пройти хороший курс лікування. Я й сам відчуваю, що перевтомився. Тепер, коли в моєму житті з’явилася ти, Дарино, мені захотілося жити».
Дарина: «Підеш на стаціонарне лікування?»
Сергій: «Хочу взяти відпустку і поїхати на лікування до Німеччини».
Дарина: «Чи надовго?»
Сергій: «Місяць лікування, місяць відпочинку за кордоном. Хочу побувати в Італії не по роботі, а просто відпочити. Потім поїду до Рима і відвідаю Колізей».
Дарина: «Наше листування урветься?»
Сергій: «Всього на два місяці. Я хочу вже кілька днів набратися нахабства і попросити тебе надіслати свою фотографію».
Дарина: «А якою ти мене уявляєш?»
Сергій: «Дуже різною».
Дарина: «Доведеться надіслати, щоб ти не губився в здогадах. Хай це буде моїм подарунком тобі до свята 23 лютого».
Сергій: «Спасибі. А що тобі подарувати на 8 Березня?»
Дарина: «Теж свою фотографію».
Сергій: «Домовилися. Можу я хоча б дізнатися, в якому місті ти живеш?»
Дарина: «Рано ще. Приїдеш через два місяці – дізнаєшся, якщо не забудеш мене».
Сергій: «Не забуду».
Дарина: «Обіцяєш?»
Сергій: «Слово чоловіка, якого ти поставила на ноги».
Дівчина подумала, що колись вона вже чула чоловіче «Обіцяю».
Даша перебрала свої світлини і подумала про те, що після тієї фатальної автокатастрофи ще жодного разу не фотографувалася. Вона вибрала фотографію, яку зробила за день до того, як поїхала з Олексієм до його батьків. Тоді Свєтка майже силою примусила її сходити у фотоательє. «Ти повинна відобразити всі віхи у своїй біографії», – сказала Світлана. Даша подумала, що вона має рацію, і запропонувала Льошці сходити разом до фотографа. Він відмовився, сказавши, що це все жіночі сентиментальності й на їхньому віку буде цих фоток ціла купа, тим більше що він до весілля збирався купити фотокамеру. А Даша відобразила цю «віху». На фотографії вона щасливо посміхалась, очі світилися веселими іскорками, а на щоках були помітні маленькі привабливі ямочки, які зараз на схудлому обличчі кудись зникли.
Коли вона отримала фотографію Сергія, то їй відразу здалося, що вона десь бачила його. Кілька днів поспіль вона вечорами дивилася на його темну борідку, грецький ніс, високі скроні, темно-русяве волосся й уважні, розумні очі, перебираючи в пам’яті всі знайомі обличчя. Вирішивши, що, можливо, вони із Сергієм зустрічалися в клініці, Даша перестала ворушити минуле. Спогади їй завдавали більше душевних страждань, аніж радості.
Розділ 35
У підземному переході, як завжди, стояли в ряд продавці квітів. Перед ними на розкладних дерев’яних столиках і просто на бетонній підлозі у відрах красувалися ніжні орхідеї, білосніжні кали, гвоздички всіляких відтінків і, звичайно ж, троянди.
– Купуймо троянди, гвоздики, недорого, – звичним завченим тоном співучо пропонували свій товар продавці, щулячись від протягів.
Даша пройшла уздовж усього ряду, оглядаючи все розмаїття кольорів.
– Візьміть гвоздички, зовсім недорого, майже задарма віддам, – простягла їй одна з жінок кілька гвоздик.
Даша подивилася на них і помітила, що квіти були далеко не першої свіжості й кінчики їхніх пелюсток злегка прив’яли і почали вже жовтіти.
– Майже задарма? – перепитала Даша.
– Пропадуть же, – відповіла жінка. – А ви поставите їх у водичку, стебельця ножичком надріжете, додасте у воду трохи цукру, і будуть вони радувати вас іще кілька днів.
– А ви могли б віддати їх задарма? – запитала Даша.
– Взагалі безкоштовно? – жінка округлила від подиву очі й подивилась на Дашу. Такого вона ще не чула!
– Зовсім задарма, – уточнила Даша і, не давши схаменутися сторопілій від такого нахабства торговці, додала: – Я – медсестра і працюю в хоспісі. Знаєте всі, що це за лікарня?
Даша навмисно говорила голосно, щоб її почув увесь ряд продавців.
3
Г. Сіра, «Кажуть старі люди».