Коли ти поруч, стр. 37
– Але чому?
– Не знаю, чим вони керувалися, коли складали список заборон. Може бути, щоб хворі випадково не впали на акваріум і не поранилися склом. Але в деяких палатах стоять на вікнах квіти в горщиках. Вони викидають свої бутони назустріч світлу, радіючи новому черговому дню, і додають якусь красу не тільки сумній палаті, а й життю пацієнтів, – сказала Маргарита Іллівна, думаючи про щось далеке. Вона помовчала й подивилася на Дашу. Дівчина зустрілася із завідувачкою відділення поглядом і спіймала себе на думці, що не відчуває себе рибою на розпеченій сковорідці, її не кидає в жар і вона взагалі не відчуває ніякої розгубленості та дискомфорту під уважним, добрим і таким сумним поглядом худенької, з блідим обличчям, жінки.
– Мені розповідав про вас Віталій Степанович, – сказала Маргарита Іллівна і посміхнулася. – Він був одним з найкращих моїх студентів. Уявляєте, Дашо, Віталик міг спокійнісінько, не змигнувши оком, зробити розтин трупа піврічної давності, але вигляд одного маленького невинного павучка доводив його до стану панічного страху. Так, так! Він міг би знепритомніти, якби павук ненароком на нього стрибнув.
Даша не витримала і розсміялася.
– Треба ж! Я не думала, що таке буває! Віталій Степанович мені здавався таким сміливим. Сміливим і сильним.
– Він і є такий, якщо, звичайно, немає поруч жучка-павучка. Цікаво, у нього згодом минув цей страх? Та-а-ак, – протягнула Маргарита Іллівна. – Якби лише павуки завдавали нам страху в цьому житті… Дашо, ви маєте хоч найменше уявлення про хоспіс, окрім того, що це останній життєвий притулок людей?
– Я можу тільки уявити, але я хочу тут працювати. Звичайно, я не знаю, які будуть у відділенні вимоги, але будь-які з них я обіцяю виконувати чесно і сумлінно.
– Це страшне місце. Люди йдуть сюди іноді добровільно, іноді їх привозять родичі або медпрацівники. Вони потрапляють до хоспісу, знаючи наперед, що вже ніколи не вийдуть звідси живими і їхній прямий шлях – у могилу. Те, що вони відчувають, не зрозуміти нікому – навіть близьким, які можуть тільки припускати, як їм важко. Коли пацієнт потрапляє до звичайної лікарні, то сподівається на допомогу лікарів, він повний оптимізму і скоро одужує. А ці… Цим людям сподіватися вже немає на що. Вони усвідомлюють, що тут їм призначено закінчити свій життєвий шлях. Одне питання залишається незрозумілим: коли? Сьогодні? Завтра? Післязавтра? І знаєте, Дашо, основна маса просто мріє про те, щоб післязавтра настало сьогодні. Вони змучені хворобою і диким фізичним болем, які стали невід’ємною частиною їхнього життя останнім часом. Звичайно, у нас є хороший арсенал знеболювальних засобів, але організм хворих швидко до них звикає і вимагає ще більшої, несумісної з життям, дози. У такому стані хворі мріють про смерть як про порятунок від усіх мук: фізичних і моральних…
– Я зрозумію хворих хоспісу, – сказав Даша, дивлячись просто в очі Маргариті Іллівні. – Мені теж належить випити цю чашу до дна і закінчити своє життя тут, у хоспісі… Я хвора на СНІД і перестала тішити себе надією, що буду жити з цією хворобою ще багато років.
– При доброму лікуванні та…
– У мене немає таких доходів, щоб приймати нормальну групу вітамінів, мені часто доводиться економити на харчуванні, і я розумію, що при всьому моєму бажанні працювати я ніколи не зможу заробляти на добру антиретровірусну терапію, яка мені потрібна. Але той шлях, який мені залишилося пройти, я хочу пройти з гідністю і користю для інших.
– Хіба вам не допомагають батьки?
– Я не хочу і навіть не маю жодного морального права їх засуджувати за те, що відмовили мені в допомозі. Для них саме слово «СНІД» звучить, як три в одному: ганьба-проституція-наркоманія.
– Утім, як і для більшості людей. Так уже влаштовані ми, люди. Боїмося СНІДу, наче якоїсь прокази, але спокійнісінько можемо доглядати хворих на гепатит, з’їсти немите яблуко, куплене на ринку, випити некип’ячене молоко, забути про мило після користування громадським туалетом і про існування презервативів під час сексу з незнайомцем. І кожному здається, що страшні хвороби не для нього, вони обов’язково обминуть нас, а потім, коли приходить горе, виникає у всіх одне егоїстичне питання: «Чому саме я?»
Маргарита Іллівна замовкла, і в кабінеті настала дзвінка тиша. Даша розуміла, що їй буде тут набагато важче, ніж вона припускала, але відступати не збиралася.
– Працівники хоспісу намагаються зробити життя хворих у їхні останні дні, години, хвилини по змозі не таким страшним. Я не беру на роботу людей бездушних і грубих. У вас, Дашо, я не сумніваюся, – сказала Маргарита Іллівна. – Але чи зможете ви витримати морально?
– Зможу, – твердо сказала Даша. – Ви не дивіться, що я така худенька та бліда. Я – сильна. Я робитиму в житті, що мені залишилося, крок за кроком, і кожен мій крок буде зроблений з користю. Люди, які здорові й щасливі, не замислюються про ціну життя, думаючи, що життя довге, що все встигнуть і можна його розпорошувати наліво і направо, гайнуючи безцільно і марно дорогоцінний час. Але я тепер знаю, яке воно коротке та швидкоплинне, як треба вміти цінувати кожен прожитий день, як треба поспішати жити, – говорила Даша палко й хапливо те, про що міркувала вже не раз безсонними ночами. Зараз вона поспішала швидше висловитися, радіючи, що їй випала така зручна нагода, коли її слухають і, головне, розуміють. – Дивно, але саме хвороба мене навчила радіти непоказним квіткам край дороги, листю, що шарудить під ногами, вранці – сонцю, яке сходить, уночі – зоряним доріжкам у нескінченному просторі, літньому теплому дощу і запаху озону після зливи. Я відчула на собі зраду близьких і дорогих мені колись людей, нерозуміння своїх колег, але не стала від цього менше любити людей, не перестала їм вірити. Можливо, я не маю рації? Або в чомусь помиляюся? Я не знаю.
– Ти все правильно робиш, Дашо, – непомітно перейшла на «ти» Маргарита Іллівна. – Не можна у своє серце впускати зло – воно прогризе, як хробак, тебе зсередини. Чим більше віддаємо, тим більше маємо – є такий закон життя. Не треба думати про те, скільки нам залишилося, треба радіти і навчитися цінувати те, що маємо сьогодні. А це – великий талант, і він даний не кожному. Ти – мужня і сильна дівчинка. Тепер я переконалася, що Віталій Степанович був правий. Я впевнена, що ти впораєшся. Можеш кілька днів походити, придивитися, щоб потім не бути шокованою побаченим.
– А можна мені вийти на роботу відразу? Завтра, наприклад?
– Можна, – посміхнулася Маргарита Іллівна. Її усмішка була сумною, скороминущою, але такою щирою. Коли Даша вийшла з кабінету, Маргарита Іллівна перехрестила її вслід та прошепотіла: «Дай, Боже, тобі, дитинко, сили!»
Розділ 30
Восьмий місяць Сергій повертався вечорами до свого просторого і шикарного, але такого порожнього будинку, де його ніхто не чекав. Після смерті дружини Віталіни він поринув з головою в роботу. Сергій і до цього мав славу жахливого трудоголіка, а потім почав працювати ще з більшим завзяттям і несамовитою силою, навіть жорстокістю. Він відкривав дочірні підприємства від свого виробництва в різних, віддалених одне від одного місцях, а потім метався без утоми й відпочинку між ними, не шкодуючи ні себе, ні своїх підлеглих. Його працівники не могли не помітити зміни в шефові після смерті його дружини. З його обличчя зникла привітна посмішка вранці, яку він заховав назавжди в відрослих борідці й вусах. Вони звикли, що їхній шеф став помічати найменші прогалини і помилки в роботі й розучився прощати. Ніхто не дивувався, коли шеф звільняв без відробітку людей, тих, хто запізнився на п’ять хвилин на роботу або базікав не у справі по телефону. Сергій працював несамовито сам і вимагав того ж таки від своїх підлеглих.
Сьогодні він звільнив технолога, який сумлінно пропрацював на нових розробках у нього п’ять років. А все тільки через те, що на нараді щодо вирішення питання відкриття ще одного підприємства той невдало пожартував. Сергій відшукував на карті місце, ще не позначене червоним вогником, що світиться, коли технолог мав нахабство сказати: