Коли ти поруч, стр. 32
Після влаштування на нову роботу Даринка планувала зробити щось гарне та корисне для людей. Над цим питанням вона довго роздумувала, перебираючи в пам’яті різні варіанти. Одного разу вона згадала про те, що вміє добре плести спицями, але останнім часом закинула це заняття. Тоді Даша вирішила, що було б непогано передати хоча б цей досвід комусь із дівчаток. Вона подумала, що можна буде сходити в інтернат для дітей-сиріт та запропонувати свої послуги. Ця ідея їй сподобалась, і вона склала графік навчання, починаючи з навичок найпростішого набору вічок. «У вихованок інтернату немає матерів, – міркувала Даша ночами, – але вони самі – майбутні мами. Чому б їм не навчитися плести гарні й оригінальні речі своїми руками для себе, для своїх майбутніх діток?»
Даринка не хотіла залишати жодної вільної хвилинки у своєму житті, щоб не дати сумним думкам залізти в голову і паралізувати її свідомість почуттям страху. Вже наступного дня після виписки дівчина була у відділенні травматології, де катастрофічно бракувало медсестер. Вона поспілкувалася з завідувачем відділення. Ним виявився розповнілий метушливий чоловік із глибокими залисинами на високому чолі і круглим, схожим на футбольний м’яч, животом.
– Поспілкуйтеся зі співробітниками, познайомтеся з роботою, і через два-три дні прийдете з трудовою книжкою, – сказав він Даші та провів її до сестринської, а сам швидко зник, не давши дівчині відкрити рота.
Їй сподобався колектив відділення, і вона готова була хоч зараз братися до роботи, аби не бути вдома самій. Даша з працевлаштуванням витримала дводенну паузу, взяла з дому паспорт і трудову книжку й рівно о восьмій нуль-нуль постукала до кабінету завідувача відділення.
– Зайдіть, – почула вона голос за дверима.
– Здрастуйте, Василю Георгійовичу, – несміливо сказала Даринка і залилася рум’янцем, хоча вдома довго налаштовувала себе на цю розмову і зараз була абсолютно спокійна.
– Сідайте, – кивнув завідувач, і далі порпаючись у стосі паперів на своєму робочому столі.
Даша присіла на краєчок дивана і дістала з сумочки документи. Василь Георгійович підняв на неї очі і, насупивши брови, кілька хвилин так уважно вивчав бідну дівчину, що вона стала почувати себе рибою на розпеченій сковорідці.
– Отже, ви – Дарина Андріївна Шевченко? – запитав він.
– Так.
– Це добре, що ви – Дарина Андріївна Шевченко, – загадково протягнув завідувач, безцеремонно розглядаючи розгублену дівчину. – А дозвольте поцікавитися, Дарино Андріївно, де ви працювали до цього?
Дашу кинуло в жар, і по спині побігла зрадницька цівка поту. Вона назвала останнє місце роботи.
– Треба ж, – сказав Василь Георгійович, – така престижна клініка, висока зарплатня, відмінно підібраний високопрофесійний колектив… Чи не так?
– Так… звичайно, – пробелькотіла дівчина, затинаючись.
– Вас звідти звільнили за погану роботу?
– Ні, що ви?! Я… сама звільнилася.
– Виникає цікаве, але природне запитання: чому?
– Так… склалися обставини, – тихо сказала Даша, і її вії дрібно затремтіли.
– Обставини, говорите?
– Так.
– Буквально вчора заїжджав до мене один мій інститутський товариш. Знаєте, ми з ним дуже товаришували в незабутні студентські роки. Ми тепер з ним колеги, але бачимося рідко – таке життя. У кожного свої турботи, сім’я, діти і таке інше… Так от. Заходить до мене в кабінет мій колега, мій друг, я йому, звичайно, був радий, дістав коньячок… Сидимо ми з ним, значить, мирно так розмовляємо, студентські роки згадали, посміялися з наших витівок, і тут він раптово мені каже: «Я тут у тебе у відділенні бачив дівчину-медсестру, вона зі світлим волоссям і великими, такими синіми, очима…» – Василь Георгійович зробив багатозначну паузу, але Даша вже все зрозуміла. Тут був Веніамін. Від такої думки в неї затремтіли коліна, і Даша прикрила їх своєю сумочкою.
– Дайте мені відповідь на запитання, Дарино Андріївна Шевченко: як звуть мого товариша? – запитав Василь Георгійович, чітко промовляючи кожне слово.
– Веніамін Павлович, – чужим голосом промовила Даринка, здогадуючись, що її зараз попросять піти.
– Розумниця! Здогадлива дівчинка! А чи не здогадалася ти, – завідувач різко перейшов на «ти», – яку причину твого звільнення з клініки назвав мені Веніамін Павлович?
– Він дізнався, що я хвора на СНІД, – випалила на одному подиху дівчина, відчуваючи, що робота в травматологічному відділенні від неї попливе, – але це ж не означає, що я не можу працювати медсестрою?
– Ще й як! Це означає, що я не хочу втратити своє, ось це, – завідувач різко поплескав товстими руками по шкіряних ручках крісла, – місце через те, що хворі перебуватимуть у зоні ризику! Ти уявляєш, як вони почнуть шарахатися від тебе, коли ти будеш їм робити уколи та перев’язки?!
Даша нічого не відповіла. Вона мовчки акуратно склала в сумочку свої документи і запитала:
– Значить, я можу йти?
– На всі чотири сторони! – кинув їй Василь Георгійович. – Не вистачає працівників – і ти не працівник.
Даша підвелась і мовчки пішла до виходу. У цей момент вона відчула себе так, ніби стояла коло ганебного стовпа. Біля дверей вона на мить затрималася й, обернувшись, спокійно, абсолютно не червоніючи, сказала:
– Мені здається, Василю Георгійовичу, ви даремно пов’язали своє життя з медициною. У вас просто талант актора. Спектакль, який ви розіграли тут, вийшов геніальним.
Даша вже виходила з дверей, коли вслід їй долинуло розлючене: «Геть!»
Розділ 25
Даша перерахувала свої заощадження і відклала гроші на оплату житла. Сьогодні вона чекала власницю квартири і постаралася довести все в кімнаті до ідеального порядку. Вона ще раз оглянула все навколо, провела пальцем по підвіконню, перевіряючи, чи не залишився де пил.
Коли прийшла господиня, гроші, як і годиться, лежали в коридорі на тумбочці. На цей раз вона, привітавшись, не стала, як зазвичай, заглядати в усі кутки. Прямо з порога вона заявила:
– Тобі, Дашо, доведеться терміново шукати нову квартиру.
– Але… Для цього потрібен час. Треба було заздалегідь попередити… – почала дівчина.
– Ніяких «але»! – прозвучало дуже категорично. – Приїжджає моя дочка. Вона буде тут жити.
– А куди мені подітися? – розгублено запитала Даша. – Не ночувати ж мені на вулиці? Дайте мені хоч трохи…
– Три дні, – заявила господиня квартири. – Рівно через три дні в цей самий час я зайду по ключі. Сподіваюся, мої речі не підуть разом з тобою.
– Ну, що ви таке говорите?! – обурилася Даша.
– Щоб я була спокійна, що ти не приставиш ноги моїм речам, дай мені свій паспорт на ці три дні, – заявила господиня квартири і простягнула свою руку з перснями мало не на кожному короткому пальці.
– А ось це вже ні! – наполегливо сказала Даша і відчинила вхідні двері просто перед носом жінки.
Та почервоніла зі злості й обурення від такої нахабності завжди тихенької і скромної квартирантки, але не знайшла, що сказати. Вона гмикнула і, задерши вгору голову, гордо переступила поріг.
Даша не повірила хазяйці. Вона здогадалася, що хтось доніс їй про хворобу. На душі залишився неприємний осад, але дівчина вирішила не впадати у відчай і дістала великі сумки. Їй треба було пакувати речі й готуватися до переїзду на нове місце.
Через агентство нерухомості Даша швидко знайшла для себе нову квартиру. Вона спеціально винайняла житло на околиці міста. Тут було кілька тихих, втоплених у зелені кварталів «хрущовок», наче відірваних від основної частини гамірного міста. Останні п’ятиповерхівки доходили майже до лісу, а на лавочках біля під’їздів сиділо багато літніх людей.
Господинею малогабаритної однокімнатної квартири на першому поверсі зі стандартною шестиметровою кухонькою була старенька з дивним ім’ям Аргентина.
– Мене звуть Аргентина Львівна, – відрекомендувалася вона, трохи гаркавлячи, як це часто трапляється у євреїв.
Аргентина Львівна була худорлявою, трохи сутулуватою жінкою з гачкуватим носом і допитливим поглядом. Про таких кажуть, що вони все про всіх знають, але загальне враження на Дашу вона справила непогане. Дівчину не лякало те, що в квартирі давно не було ремонту та пожовклі від старості шпалери на стиках почали відклеюватися. Їй було байдуже, що тумбочка під старим телевізором мала всього три ніжки й у шафи п’ятдесятих років були відсутні одні дверцята. Дашу влаштовувало те, що квартплата була невисокою і майже поруч розташовувалася стара одноповерхова будівля онкологічного відділення, куди її відразу ж прийняли на роботу.