Відлуння: від загиблого діда до померлого, стр. 65
Номер рейсу звучав наче постскриптум, певне, це і був він. Райнер тримав у руках мою дорожню сумку, де в маленькому сріблястому оксамитовому футлярі було сховано срібну ложечку для мого похресника, та викликав таксі.
Я летіла і думала про мотиватори. Страх і провина – два потужних мотиватори. Особливо для тих дорослих, які дітьми не ховалися під ковдру і не зіщулювалися від страху, а підводилися та йшли, щоб вполювати моторошний звук.
Розуміння та прощення – два не менш потужних мотиватори, котрі допомагають двом людям відчистити або знищити те, що піддається очищенню і знищенню, та змиритися з тими щербинками, дірками, шрамами та плямами, котрі вжилися в нас, стали частиною нас і нашої історії.
Я тримала на руках Мартина і ніяк не могла собі пояснити, чому Ґердана мусить чекати нас на дворі, залишившись без цього неповороткого сонячного зайчика, що довірливо зігріває носиком моє плече. Аркадій тепло дивився на нас, ніби повірив у сестринство в цьому вимірі простору і часу, коли ми об’єднувалися для того, щоб захистити це крихітне створіння, гола п’яточка якого торкнулася мого живота, що її шовковистість відчувалася навіть через тонкий трикотаж моєї сукні.
Удома, після того, як ми натішилися зустріччю, подією, Мартином та спілкуванням, а потім наплакалися і поринули в чужі спомини, спомини людей, які були близькими та рідними нам і водночас такими далекими і незнайомими, ми нарешті розійшлися кімнатами.
У ванній кімнаті, витираючись рушником Ґердани, я побачила своє відображення в навісному дзеркалі, бачила свій анфас та два профілі, таким трійчатим було це люстро. Я впізнавала себе і не впізнавала. Ми завжди віддзеркалюємо ще когось. Як мій дід тоді. Як я зараз. Але всі наші віддзеркалення – все одно є нами. І ще трохи іншими.
Раптом я почула голос свого тіла, наче хтось покликав мене: «Ма…» Я прислухалася до нього уважніше і почула щось настільки дивне, м’яке і приємне, що спонукало мене до певних дій. Те, що забезпечувало мені ці дії, я вгледіла ще раніше, на полиці поряд з коробочкою з вітамінами, піпеткою та пляшечками з ароматизованими оліями.
Цей тест з двома червоними смужками Райнер отримає раніше, ніж я побачу своє віддзеркалення в його очах. Тепер я повірила в те, що історія з дідом завершилася, і в те, що в мене народиться хлопчик. Можливо, Ханне має рацію, люди, в яких є діти, починають жити майбутнім, а не минулим. Але тільки розібравшись зі своїм минулим, ти можеш стати сильнішим та відчути себе впевненим. Я знаю, що в мене народиться хлопчик. Також чийсь дід. І я хочу, щоб життя його було прозорим для його онуків. Тому надсилаю DHL цей тест Райнеру. Так розпочнеться кошик артефактів маленького Отто Марата Графа (ще не народився, але вже звучить так, як похресник Марата) разом із початком його життя в мені.
2009—2011 роки.
Київ