Читайте без рекламы
ВСЕГО ЗА 50 Руб./месяц

Відлуння: від загиблого діда до померлого, стр. 1

Ознакомительная версия. Доступно 20 стр.

Лариса Денисенко

Відлуння: від загиблого діда до померлого

Ключ до дверей майбутнього

Ніколи не знаєш напевне, що саме в одну мить здатне перевернути твої сірі будні з ніг на голову. Так і героїня нового роману відомої української письменниці Лариси Денисенко «Відлуння. Від загиблого діда до померлого» й гадки не мала, наскільки кардинально змінить її долю несподіваний привіт із минулого…

Усе своє свідоме життя молода німкеня Марта знала: її дід помер у часи Другої світової війни. Багато років тому вона з батьками і братом навіть їздила до Радянського Союзу, на територію сучасної України, – на дідову могилу. Аж раптом виявляється, що дід у 1943-му не помер, а всі ці роки жив зовсім поруч. Щоправда, у божевільні…

Що стало причиною божевілля молодого німецького офіцера? Чому його стільки років ховали від рідні? І хто ж тоді спочиває у «дідовій» могилі на Житомирщині?.. Марта, юрист за фахом, вирішує будь-що-будь розгадати сімейну таємницю. Відчуває, що, розібравшись у минулому своєї родини, краще зрозуміє саму себе та у відлунні давніх подій відшукає ключик до дверей власного майбутнього.

Поки головна героїня «Відлуння…» блукає лабіринтами кривавої історії і розхристаного сьогодення, захоплений, здивований і зворушений читач не може позбутися думки: як же майстерно життя виписує сюжетні повороти, переплітаючи людські долі, не зважаючи ані на час, ані на простір!

Роман «Відлуння. Від загиблого діда до померлого» Лариси Денисенко, цієї інтелігентної бешкетниці у сучасній українській літературі (полюбляє ця авторка писати від чоловічої особи), – такий собі мікс детективу та історичного роману із щіпочкою жіночої прози, написаний легко, ненав’язливо, зі смаком. «Чоловічий прийом» у «Відлунні…» авторка застосувала лише частково – основна розповідь ведеться від жіночого «я». Зате її приперчено ідеально витриманим гумором, іншим фірмовим «знаком» стилю Денисенко, та глибоким епістолярним ліризмом.

Новий твір Лариси Денисенко – це несподіваний погляд на Другу світову і її відгомін через десятиліття. На сторінках цієї книги трагедія війни розкривається не через протистояння ворожих таборів, а через протиріччя в душі однієї людини, через її найглибші переживання…

Лариса Денисенко – з тих, хто любить дивувати. У 2002-му вона, практикуючий юрист, несподівано увірвалася в літературу – її дебютний роман «Забавки з плоті та крові» виборов Гран-прі Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова». А опісля жодна з наступних книг письменниці не залишалася поза читацькою увагою. Літературні критики відзначали твори Денисенко поважними титулами («Танці в масках» та «Сарабанда банди Сари» ставали «Кращими українськими книгами» за версією тижневика «Кореспондент»), а читачі просто-таки змітали її новинки з полиць книжкових магазинів. Роман «Корпорація ідіотів» навіть масово крали, за що він удостоївся спеціальної премії «Літературний Олімп».

Роман «Відлуння. Від загиблого діда до померлого», над яким Лариса Денисенко працювала понад два роки, має всі шанси повторити долю книжок-попередниць. Особисто я не наважилася би вкрасти цю книжку з книгарні, але кількадесят гривень віддала б за неї з легкістю. Поставила б на помітне місце у домашній бібліотеці і обов’язково ще раз помандрувала б сторінками оповіді, яка захоплює і дивує, розчулює і шокує… А ще – надихає. На зміни у власному житті.

Галина Гузьо

Глава перша

Не знаю, як для кого, але для мене відчутною є різниця між дідом, який загинув під час Другої світової війни, і дідом, що помер у 2011 році. На перший погляд – суттєвої різниці немає, бо в сухому залишку ми маємо двох померлих дідів.

Але якщо заглибитися в це питання, то починаєш розуміти, що той дід, якого поховали в 43-му, був молодим, вправним, ідеалістичним, але недалекоглядним двадцятип'ятирічним юнаком, що загинув на чужій землі, залишив удовицею бабу, що померла у 70-му році минулого сторіччя. А також сиротами двох дітей. Один з них був моїм батьком. А інша – моєю тіткою. До могили того діда мене та мого брата одного разу возили батьки. Пам’ятаю, що це було навесні. І нас надто тепло вдягли, бо думали, що в цю пору там лютує мороз. Насправді там було тепліше, ніж у Берліні, і ми ледь не вчаділи в своїх пухових куртках.

Ми прочитали молитву за дідів спокійний сон, потім я почала співати «Інтернаціонал», але мати наказала мені припинити. Тоді я трохи посварила діда за те, що він повірив маячні Гітлера, бо не можна вірити чоловікам маленьким на зріст з такою жахливою зачіскою та вусами; а ще ми з Манфредом (це мій брат) поклали на могилу діда паперового літачка, якого насправді зробив Манфред. Але подарували ми його від нас обох. Манфред спочатку заперечував, він пропонував мені подарувати діду краватку (з тих міркувань – що це нормальний подарунок для чоловіка, нехай і померлого) або дідів улюблений роман (це було підступно з Манфредового боку, бо ніхто з нас не знав, чи вмів дід взагалі читати, що вже казати про його улюблені книжки чи музику). Я встигла обуритися, але не встигла висловити своє обурення, як батько припинив Манфредове каверзування одним лише поглядом.

Наш батько працює федеральним суддею. А для того, щоб тебе сприймали сторони процесу, колеги, політикум та суспільство, ти мусиш навчитися не тільки переконливо говорити, але, що, можливо, й важливіше, переконливо дивитися. Через це вміння свого сина дід отримав від нас, своїх онуків, один подарунок.

На відміну від того діда, цей дід, що помер зараз, навряд чи був ідеалістичний, неможливо собі уявити ідеаліста, якому виповнилося дев’яносто чотири роки. Втім – хто знає. Проблема полягала навіть не в цьому. Проблема полягала в тому, що я не знала, що дід не загинув тоді, в сорок третьому. Я не знала, що це не він залишив удовою свою дружину, а дітей – сиротами, а саме вона залишила його вдівцем. І мене це вразило. Палали вуха, наче крихітні безпритульні діти розвели в них вогнище, щоб не змерзнути, і щось смажили, аби не померти від голоду.

Того дня я зайшла до батьків – полити квіти. Ненавиджу поливати квіти (причина цієї ненависті мені так само невідома, як і причина моєї огиди до витирання пилюки), але я дуже відповідальна. Батьки поїхали підтримати Манфреда на конкурсі архітектурних проектів до Баварії. Манфред від цього казився. Але він був не з тих рідкісних людей (я, наприклад, знаю лише двох адвокатів), яким вдавалося змінити рішення, що ухвалив батько. Отже, вони поїхали. Я ж мусила пильнувати за батьківськими квітами, а ще вигулювати Троля, таксу Манфреда. Якщо чесно, то Троля повинна була вигулювати Бріг, Манфредова жінка. Але вона, хоча і не поїхала підтримувати його разом з батьками, примудрилася поїхати на весілля подруги. З Манфредом вони посварилися з приводу того, яка подія є дійсно неповторною: весілля Амалії чи Баварський конкурс проектів котеджів. Манфред стверджував, що – наскільки він знає Амалію – друге весілля з її безпосередньою участю нас не омине, бо вона дуже легковажна і заглядається на чоловічі сідниці навіть тоді, коли їсть ванільний крем, тоді, коли їй роблять щеплення, ба й навіть тоді, коли цілується з цим «її нещасним майжечоловіком»! А от спільнота баварських архітекторів чекати на нього не буде, наступного року конкурсні пріоритети та вимоги можуть бути іншими, крім того, цього разу в нього є всі шанси перемогти.

Бріг на це відказала, що наступного року баварські архітектори обов’язково проводитимуть черговий конкурс наметів, собачих буд, шпаківень, котеджів або якогось іншого лахозбірника і що Манфред туди знову попхається, і вона переконана, що його «ідіотська шпаківня» обов’язково переможе, бо її оберуть «ідіотські шпаки». А от Амалія не з тих жінок, які тільки те й роблять, що беруть шлюб. Ще вона сказала, що Манфреду має бути соромно за такі підступні думки про Амалію. І якщо він так думає про Амалію – їй зрозуміло, що так само він думає і про неї, Бріг, саме тому вони живуть три роки неодруженими. Вона так і знала, що він умисно підставляє свої сідниці під носа Амалії кожного разу, як Амалія цілується зі своїм нареченим. І це – огидно! А ще вона сказала, що наймодніша біло-блакитна сукня подружки нареченої їй пасує надзвичайно. Я думала, що вона ще щось скаже. Манфред також. Але Бріг почала збирати свою валізу. А Манфред – свою. Зрештою, вони дійшли згоди, що справу «неповторність весілля Амалії versus неповторність Баварського архітектурного конкурсу» вирішить наступний рік. І побилися на пляшку рейнського. Я розбила. Якби їм була потрібна моя правнича порада, я б повідомила, що обидві ставки непевні. Але люди звикли більше довіряти букмекерам, ніж сучасним правникам. Іноді я їх чудово розумію.